— Наварять бувало, — казав Іван Карпович, — вареників з сиром або картоплі з салом до капусти, от і вся вечеря.
А проте так весело там минав час, що потім на все життя залишилися спогади. Весь дім, як вулик з бджолами, був повен своїх і чужих. Він бринів до пізньої ночі веселими, жвавими розмовами і співами, що лились дужою, гармонійною хвилею. Стара мати Євдокія Зінов'ївна, хоч і натомлена за день господарською хатньою працею, щовечора приходила до молодого гурту, щоб відпочити душею серед знайомих здавна, рідних серцю пісень. Вона не пропустила жодної театральної вистави і завжди, дивлячись, плакала від зворушення. Вона, ще не стара, красива жінка в своєму білому чепці, сидячи в ложі, привертала до себе увагу всієї публіки. Всім цікаво було стежити за тим, як вона слухала й дивилась виставу. На її обличчі відбивалась гра всіх її почуттів. Вона глибоко співчувала всьому тому, що діялось на сцені. Щодо батька, то він зовсім не був прихильником театру, навпаки. Приїжджаючи в неділю зі служби, щоб навідатись до сім'ї, він бував дуже невдо-волений з дочки й сина. Колись він і сам любив у компанії, за чаркою, поспівати народних пісень, але щоб віддавати увесь вільний час такій "пустяковині"? — він того не міг ніяк зрозуміти. Євдокія Зінов'ївна всією своєю душею була за дітей і часто з цього приводу між нею і Карпом Адамовичем виникали прикрі родинні непорозуміння. Вже старою жінкою вона навчилась від своїх дітей читати і весь вільний час просиджувала над книжкою або слухала, як хто-небудь з дітей читає вголос.
Щасливі це були для матері часи!
А тимчасом в домі її сина почулись уже інші пісні — колискові: про котика, що "виліз на колодку та забив головку", про сон, що "ходить біля вікон". Коли ж, нарешті, малі гості — Віссаріон, Назар, Галя, Микола, Катерина, Юрко й Орися — одне за одним з'явилися в домі й заповнили його рясною гірляндою колисок, возиків, цяцьок, з мамками і няньками, коли з ними разом прийшли недуги й клопоти усякі, то мимоволі артистичні симпатії мусили відійти на другий план.
Першим родинним горем, що надовго скаламутило спокійне досі життя сім'ї, була нагла смерть батьків Надії Карлівни, які обоє померли в один день і в одну годину від холерної пошесті: Тарковський у місті, куди виїхав, щоб заховатись від епідемії, а Тарковська на селі, де бравувала своєю відвагою. Ця раптова трагічна смерть вразила, як громом, усіх рідних, а на Івана Карповича накинула силу клопоту і нових обов'язків. Після смерті тестя виявилось, що маєток його був у боргах, а справи настільки заплутані, що Іванові Карповичу, якого призначили за опікуна маєтку і малолітніх сиріт, — двох сестер та брата Надії, довелось напружити всю свою енергію й адміністративні здібності, аби врятувати землю від продажу і впорядкувати всі справи.
Насамперед він забрав дітей до себе і віддав до школи, а щоб заспокоїти кредиторів, зібрав їх усіх і поговорив з ними. Заможніших умовив почекати, більш дрібних задовольнив, узявши з банку потрібну суму. Всі оті борги йому доводилось виплачувати протягом довгих років, віддаючи землю в оренду. Так само сплачував він аж до самісінької своєї смерті борги, що лежали на тій землі, яка після розділу між спадкоємцями Тарковського припала на долю Надії Карлівни. Цю землю він залишив дітям Надії Карлівни, як материну спадщину, але вже вільну від усяких боргів. Згадуючи про це, мушу навести тут, як доказ великої безкорисливості, вчинок шуряка Івана Карповича, Олександра Тарковського. Він, маючи право на більшу частину спадщини, поділився з сестрами нарівно, замість того, щоб виділити їм лише по чотирнадцятій частині. Чи зробив він це з почуття вдячності до тих людей, які його виховували, чи, може, з яких інших мотивів, досить того, що Іван Карпович говорив про цей вчинок свого вихованця Олександра, як про доказ великої шляхетності й доброти його серця.
Смерть батьків була початком усяких родинних нещас ливих подій. Вони чіплялися одна за одну, як ланки в ланцюзі. Хвороби й похорони дітей тяжко відбивались на нервовоіМу й без того характері Надії Карлівни. Вона глибше, ніж хто інший, переживала всяку втрату, і її кволе здоров'я похитнулося. Треба сказати, що вона була вихована, як теплична квітка, і тим-то щоденний клопіт біля дітей і вся проза практичного буденного життя була їй понад силу. Одні діти народжувались, другі тільки починали ходити, а треті вже бігали... Дитячий крик, плач, сміх і біганина наповнювали весь дім невгамовним галасом і рухом. Іван Карпович казав, що він так був звик до того вічного гомону, що перестав його зовсім помічати, а коли вертався на обід, зморений і втомлений роботою, то засинав під той галас і клекіт, як під тиху музику... Але діти не давали йому довго відпочивати. Тільки бувало він засне, а вже три малі хлопчаки сидять на ньому верхи, де хто може примоститись, і починають сварку й бійку за місце. Всі діти дуже любили свого татка і не могли спокійно дивитися на те, що він спить, а не грається з ними.
Так завжди буває в світі — обік речей поважних, питань глибоких ідуть, звичайною чергою, буденні, дрібні події, часом дуже смішні. Так було й тут, у цьому великому гурті людей, що наповнювали дім Тобілевичів. Побіч з різними серйозними і навіть тяжкими подіями, не обійшлось і без "комічного елементу", як говориться в театрі. Цей "комічний елемент" вносили деякі мешканці дому, що мали зовсім не ті бажання й переконання, як господарі — Іван та Надія Тобілевичі. В той час, коли молодий Іван Карпович і його дружина у вільні від праці години, грали, співали, читали, обмірковували глибокі питання і моральні настанови романа Чернишевського "Что делать?" і мріяли про нове життя, бажаючи для всіх рівності, щастя й волі, — повар Тарабанов, наприклад, якому вони дали у себе притулок, підібравши його взимку на вулиці, бажав для себе тільки одного — горілки. У тверезі години він тяжко зітхав біля плити, думаючи, "что делать", щоб похмелитися. Вся душа його і сам він прагнули... до любого шиночка на базарі, прикрашеного чарками і пляшками...
Крім безталанного Тарабанова жив ще у Тобілевичів брат Карпа Адамовича — Микола. Він приїхав до Єлисавета, шукаючи собі затишного куточка, де б можна було безтурботно спати й нічого не робити. Але робити треба було, саме життя того вимагало. Отже, Іван Карпович купив для нього коней і екіпаж, з тим щоб той їздив на біржу і заробляв як візник. Перші дні своєї роботи дядько Микола ніяк не міг звикнути до нових обов'язків. Увечері, коли він приїздив додому, мати питала:
— Чи ти багато заробив? Він відповідав:
— Еге, чорта лисого тут заробиш, у цьому проклятому місті! Бісової пари люди неначе змовилися, всі як один кричать: "Звощик та звощик", а "збіржі" ніхто не кличе, то я, звичайно, простояв цілий день.
Насилу йому розтлумачили, що "звощик" є та ж "збір-жа". Сміху з ним було чимало, а досади ще більше, а все через його лінощі. Часом він віддавав коней хлопцеві Захаркові і виряджав його на біржу, а сам лягав спати десь у соломі, так щоб його не бачили.
До цього, так би мовити, "комічного елементу" належала вже, на жаль, і баба Настя, яка дуже постарілась і, зігнувшись удвоє, ледве-ледве ходила по хаті. З великими труднощами перелазила вона через поріг, збираючись іти на прощу аж до Києва. Вже втративши ясність розуму, баба Настя починала ходити навколо хатини, що стояла на подвір'ї, тримаючись обома руками за призьбу. Додибавши щасливо до рогу хати, а потім і до другого, і третього, вона сідала відпочити і тут, при добрій оказії, розпитувалася в онучка Панаса, куди і як пройти до Києва, не без цікавості поглядаючи на паперового змія, що його онук прив'язав до нитки. Паперовий змій, піднімаючись у повітряні простори, лопотів і шелестів луб'яними крильцями, а серця баби й онука сповнювалися радістю.
Отже, в родині Тобілевичів кожний мав свої інтереси і був чимсь заклопотаний. Ці клопоти часом тяжко відбивалися на житті Івана Карповича.
Тарабанов і дядько Микола, на щастя, промайнули метеорами в родинному житті Тобілевичів. Лише пам'ять про них довго смішила всіх після того, як і слід їх вітром замело. Особливо довго згадували про Тарабанова. Іван Карпович довідався, що його справжній фах — кухарювання, і вирішив залишити його у себе, в надії, що той оцінує людяне ставлення і, маючи одежу, добрі харчі й помешкання, допомагатиме молодій господині на кухні, давши їй змогу піклуватися малими дітьми. Але сталося незабаром так, що в кухні частенько ані провізії, ані кухаря й признаку не було, а коли він, нарешті, повертався додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилось самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п'яний кухар спав, як убитий.
(Продовження на наступній сторінці)