— Кожній людині свою мову Бог дав… А сьоме твоє дання: це вміння ізціляти, вміння людські страждання знімати… Не тільки травичкою, не тільки ліками, а й стравою, даною до речі, тишею, шептанням, заговором; рукою доброю й теплою біль зняти можна; чи просто зробити, щоб у хаті тихо було і темно, щоб вуха й очі не напружувати… Ой, скільки того мистецтва лікувального — це Марійка знає ліпше за всіх… Ну, може, я знаю й більше, тільки відчуває вона це все більше за нас усіх… Бог нам, жінкам, дав силу відчувати людську неміч і силу рятувати людину од немочі… Є й серед чоловіків добрі та славні лікарі, але ж то — тільки деякі. А жінки повинні бути всі зцілительницями, дитино моя!.. Такий дар сьомий у нас з тобою… А восьмий… Восьмий — пояснити навіть важко… Ну, от ти бачила: яблуня у дворі у нас така гарна, така красива. І кожна брунечка на ній відчуває себе часткою всієї яблуні — і коріння її, і сусідніх гілок, і тих гілок, які потім будуть… Ти чуєш у собі своє минуле, своїх бабусь і прабабусь, а вийдеш заміж та народиш дітей — і відчуєш у собі дідів і прадідів свого чоловіка, — і тоді ти відчуєш майбутнє. Чоловік твій про нього не думатиме, діти — теж, бо малі, — а ти думатимеш, бо ти жінка, бо — мати, бо в тобі — самозбереження народу, в якому ти живеш…
— Я буду старатися… Тільки… я ж туркеня… Зла кров, кажуть…
— Дитино моя, а ти подумай… Ну, сьогодні ми з турками рубаємося на шаблях… А може, літ через сто чи двісті будуть люди тільки згадувати, як колись рубалися на шаблях, щось там ділили, щось відстоювали, щось завойовували… Може, колись українці з турками подружаться, і з поляками теж, і з татарами, — і твої правнуки казатимуть: ага, і в нас є краплі доброї турецької крові… Чому ти кажеш: зла кров? Турецька кров така ж, як і руська чи польська, — червона…
— Спасибі, — прошепотіла Бібігуль, — Тепер я розумію… А який дев’ятий дар?
— А ти — подумай?
— Ой, не знаю…
— А скажи мені: якою ти хочеш бути в очах Яремка?
— Красивою… Тільки красивою… Все життя… І якщо Бог мені дасть сто літ — то щоб і тоді була красивою.
— Бач, яка ти розумничка в нас!.. Яка б то ти була дівчина, якби про це не думала? Отож—бо й є наш з тобою дев’ятий талант, дев’ятий хист, дев’ятий Божий дар…
За синіми вікнами було тихо… Тихо—тихо блимала лампадка, щось жевріло в печі… Сиділи дві жінки в хаті — одна літня, а друга — молоденька, ще, власне, не жінка, ще дівча, але так само, як і старша, мудра внутрішнім чуттям своїм і передчуттям майбутності своєї й не лише своєї… Сиділи жінки, прислухалися до своїх думок… А до них прислухався Бог і мати з младенцем на руках — Марія…
— Може, засвітити каганчик? Чи — скіпку? — сама в себе запитала Хведора. І тут же сказала: — Ще посидимо кілька хвилинок, а потім… Ще ж роботи скільки — і всієї ніколи не переробиш… Але треба хоч колись наодинці з думками посидіти…
Так вони сиділи і мовчали.
І кожна думала про своє. А власне, про одне й те ж, тільки — різними словами, різними образами, різними поворотами думок…
І тут хтось постукав у двері.
— Заходьте! Відчинено! — гукнула Хведора, а сама пішла до печі, щоб узяти вогню на каганець.
Хтось зайшов у сіни, потім — і в хату.
— Добривечір вам, добрі люди! — почулося з порога. Два голоси: один — тонкий, звивистий, як вуж, а другий — густий, уривчастий, мов хтось басом хотів сказати: "ква—ква!"
— І вам добрий вечір! — відповіла Хведора, підносячи каганчик ближче до дверей і роздивляючись прибулих. — Проходьте, сідайте ось на лаві!
Поставила каганчик на виступчик на стіні — і тепер він світив на всю хату.
Двоє прибульців ласкаво вклонилися, подякували й сіли на лаві. Тепер їх можна було роздивитися краще.
Обидва — у темному одязі. Але не православні ченці. Та й не вельми схожі на ченців католицьких. Але все—таки щось видавало, що люди вони не прості і близькі до Бога. Один був довгий, тонкий, гнучкий, весь час усміхався скрадливо і пальчиками тонюніми, мов черв’ячками, перебирав, перебирав, перебирав. А другий — менший, зате товщий, схожий на велетенську жабу—ропуху в чорних шатах: рот великий, але то не від усміху, лице видовжене вперед, але не за рахунок носа, ніс якраз був кирпатий і малий, очі булькаті і непривітно—холодні…
Довгий — то був святий отець єзуїт Казимеж Влязло, а короткий і опасистий — його духовний співбрат Казимеж Походзіло. Проте назвати себе в цій хатині вони не поспішали.
Казимеж Влязло ласкавенько повів своєю манюньою голівонькою ("Наче вуж", — з осторогою подумала Бібігуль) і сказав:
— Ми — бідні отці—християни з ордену Ісуса, прямуємо в святі землі до гроба господнього. Йтимемо через землі агарянські, через державу турецьку — то, може, хтось із ваших рідних там живе, скажіть нам, ми вітання їм передамо, якщо вдасться побачитися…
Зітхнула стара Хведора…
— Син, чи брат, чи сестра? — тут же похилив свою голівоньку і, витягнувши її якось так ізнизу, щоб зручніше заглянути в очі Хведорі, мовив святий отець—єзуїт.
— Син… Син Мусій Ціпурина… У неволю турецьку втрапив, а потім став там мімаром Мусою — султановим зодчим, зрікся нашої віри — та все одно ж це моя дитина…
— У самому Стамбулі? — запитав отець Казимеж Влязло.
— Та там же, там, мій менший син бачив його чотири роки тому, як був у Стамбулі їхньому… Та й вона ось — теж була, теж бачила…
Бібігуль кивнула головою… Навіщо мати Хведора так багато розповідає цим людям? Щось у них є нещиро—неприємне. Раптом — без будь—якого зв’язку — згадався пан коронний стражник Сондецький та його чорно—гарячі лихі очі.
— Яким же це побитом, дитино моя, — запитав отець Влязло у Бібігуль, — довелося побувати твоєму братові й тобі аж у Константинополі, чи, по—їхньому, Стамбулі?
— Довго оповідати, святий отче… — Вона почекала, чи не підкаже вужоподібний своє ім’я, але вужоподібний промовчав, і тоді Бібігуль теж вирішила не казати йому правди. — їхало посольство з Варшави до Стамбула, то мого брата й мене взяли в прислугу, то ми там два дні побули, а потім назад поїхали…
— Красиве місто Константинополь—Істамбул, — промовив вужоподібний.
— І—і–і! Як для кого!.. Якби ж то походити по ньому та якби вміти по—їхньому говорити, а то ж вони все: гала—бала, гала—бала, а все ж не по—нашому…
Хведора мимоволі озирнулася на Бібігуль: що це Ганя такі дурниці цим двом людям розповідає?! Чи ж можна так?! Побачила веселий блиску її очах, подумала: ну, почекай, ось підуть ці святі отці, то я тобі дам!
— А де ж твій братик зараз?
— На Січ подався… Уже ж виріс великий… Парубок уже…
— А хазяїн де? — це вже до Хведори повернув вужоподібну голівоньку отець Казимеж Влязло.
— Та де ж йому бути? У кузні своїй… Та ось—ось прийде… Післязавтра базар, то він навиробляв усілякого краму залізного… То, може, вам, святі отці, якусь копієчку дати на дорогу? — заспішила стара Хведора і пішла в сусідню кімнату, щоб узяти кілька монет.
— Спасибі, не треба, — ніжно—ласкаво промовив отець Влязло, але Хведора з сусідньої кімнати заперечила:
— Як то не треба? Треба!.. Може, ця копійчина дозволить вам легше дійти до Стамбула та побачити мою дитину… А якщо… а якщо… то поставте свічку та справте молебень за його упокій…
У голосі забриніли сльози…
Вона вийшла з кімнати й підійшла до святого отця—єзуїта Казимежа Влязла, дала йому кілька монет, які той тут же притулив до грудей і став гнучко—гнучко й низько—низько, поводячи туди—сюди головою, кланятися…
— Щасливої вам дороги у далекі краї, — промовила Хведора. — Хай вас Божа мати береже від бід та злигоднів.
— Спасибі, спасибі, до побачення! — ласкавенько промекекекав отець Влязло.
— До побачення, — прокашляв отець Походзіло.
Коли святі отці вийшли з хати, Хведора різко обернулася до Бібігуль. Очі Яремкової матері світилися недобре, у погляді була гострота.
— Ти що ж це, дівко, надумала: обманювати старших за себе?
Бібігуль не опустила своїх сірих безстрашних очей. Гріх обманювати будь—кого, а найбільший гріх — обманювати дітей або Божих людей!.. Навіщо ти це зробила, Ганю?
— Бо це — не Божі люди…
— Як? Хай вони не православні, але ж вони — ти бачила? — на наші ікони перехрестилися, вклонилися святій лампаді… Чому ж ти називаєш їх не Божими людьми?
— А тому, мамо, — вперше Бібігуль назвала матір’ю стару Хведору, — що я чую біду для Яремка і для себе. Ні в який Константинополь ця ропуха й цей вуж не поїдуть, їх прислав до нас один лихий чоловік!
— Який лихий чоловік?
(Продовження на наступній сторінці)