Нарешті, показався й пан Владислав. Але він був не сам, у нього на шиї заклякли руки ще одного невольника. Обидва були непорушні — чи то мертві, чи то непритомні… Козаки втягли їх у чайку і почали відкачувати. Той, що вчепився панові Владкові в горлянку, отямився швидше. Але ліпше б він не отямлювався зовсім. Бо козаки відчули, як великі волохаті мурашки побігли по їхніх спинах. Невольник був божевільний. Він не казав ні імені свого, ні прізвища, ні звідки він родом. Коли він отямився, то тут же кинувся на Яремка і вчепився йому в шию. Ще мить — і він би передавив йому горлянку і поламав хребці — так сильно і боляче хапали його пальці, — та тут накинулися козаки, одірвали божевільного від Яремка і зв’язали його. Божевільний качався по дну чайки і хрипко виспівував:
Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Мати сина проганяє:
"Іди, сину, іди пріч од мене,
Нехай тебе орда візьме…"
Насупився Карпо Недайборщ, знову викресав огню, знову засмердів на все море своїм тютюниськом, а потім сказав:
— Нехай його відправлять на галеру до невольників, яких ми визволили. І то щоб хутко! А то накажу прив’язати йому до ніг ядро й пустити на дно!.. Як там поляк?
— Та ніби живий, — озвалися козаки, що поралися біля тіла Гостинського. — Ось—ось отямиться, бідолаха…
А божевільний качався по дну чайки і кричав словами пісні:
"Мене, мати, мене, мати, орда знає —
В чистім полі об’їжджає,
В чистім полі об’їжджає!.."
Яремко сидів, тримався за шию, яка вся боліла, і плакав. Він тільки зараз уявив, у якому смертному пеклі побував, тільки зараз уявив, скільки невольників загинуло у трюмі цієї галери — та й хіба тільки її?
Чайка Оксена Цьопи й справді не потонула — вона брала участь у нападі на іншу галеру, втратила половину своєї команди і тепер обпливала "поле" бою, підбираючи в хвилях тих, хто ще плавав чи тримався хоч за що—не—будь.
— Що ж ви нас, іроди, залишили на турецькій галері пропадати? — хрипко лаявся Оксен Цьопа. — А якби не пан Карно Недайборщ, то ми б тут і зовсім погинули б!.. Понесло б нас аж на Босфор, до турків у зуби!..
— Та як би ж ото бабахнулися об другу галеру, та як усе затріщало, а потім пішло тонути, то ми ледь устигли одчепитися, — а потім у тьмі шукали вас, шукали, а вас не видно! Ну, то ми й попливли іншу галеру брати! — відповів пошрамований козак з одним вухом.
— Що зробили з тією галерою?
— Взяли. Невольників розкували! Різний люд там, але нашого брата найбільше. На галері були гармати, фальконети, залізні грати для вікон, драбини, будівельне причандалля…
— Повикидали в море?
— Та ні! Довго викидати! Допливемо до берега — тоді й повикидаємо. Або ж у бою можна буде такою здорово галерою бойову турецьку галеру протаранити…
— Ну, гаразд, — відповів Оксен Цьопа, переходячи зі своїми хлопцями, які залишилися живими, на борт своєї чайки. — Попливемо далі. А тебе, Вухо, залишу на тій галері, щоб вона йшла добре та справно і щоб пана турка таранила як слід…
Недайборщ дав команду підняти щогли з вітрилами та ще й на весла налягти — треба було наздоганяти другу частину турецького флоту, з якою вже розпочали бій ті чайки, які ще вчора були послані йому напереріз.
Знову Яремко стояв на носі отаманської чайки, пильно вдивляючись у далину.
І в душі снувалася пісня: "Гомін, гомін, гомін по діброві…"
А перед очима стояла далека Ганя — його чудовна Бібігуль. І бавилися з хвилями дельфіни…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ Про вечірню розмову між старою та юною жінками, а також про несподіваний візит двох єзуїтів
— Чого зітхнула, дитино моя? — раптом запитала Хведора.
Бібігуль закінчувала підмітати в хаті і щось думала про своє. Думала — та й зітхнула.
— Та так… Яремко згадався… Коли б уже скоріше осінь…
— Ого, ще й весна не минула, ще й літа не було, а тобі вже осені захотілося! Вам, молодим, усе хочеться, щоб швидше, щоб хуткіше та легше…
— Та дуже ж довго чекати!.. Он скільки днів!..
— Дитино моя… Наша жіноча доля — чекати й чекати! Так ото світ побудовано… Засієш поле озиминою — чекай, поки зійде, поки перезимує під снігом, чекай весни, як сніги зійдуть і піде жито рости далі… Ось воно вже високе — по плечі, а то й вище голови, а ти чекай, коли воно одцвітє, коли зернята з’являться, білим молочком наллються, а потім достигне, стане зрілим зерном… Бач, скільки чекати хліба?..
Бібігуль стояла біля стіни і слухала. Знала вона й без Хведори, як росте жито чи пшениця, та якось до свого життя всього цього не прикладала…
— Ох, дитино, скільки нам чекати доводиться! Поки діждеш того заміжжя, а потім дітей, а потім поки їх на ноги поставиш, а потім — знову чекай і чекай! Скільки літ Мусія чекаю! Скільки літ Марійка не з нами живе
і її чекаєш, і дітей її. А Яремко!.. Ой, найтяжче мені на душі за Мусія… Найрозумніший — а пішов і згинув десь… Хоч би ще яку вісточку прислав… А може…
Стара Хведора — Яремкова мати — вчила Ганю—Бібігуль:
— Ото, дитиночко моя, ти вже велика виросла. Дасть Біг, за Яремка вийдеш нашого — любиш же його?
Бібігуль кивнула головою й зашарілася.
Хведора погладила їй голову шершавою рукою, сіла на лаву, посадила дівчину напроти, подивилася на неї добрими—добрими очима і сказала:
— Ото є таке число "дев’ять". Кожна жінка знає його. Бо то Бог дав їй число місяців, щоби дитину в собі виношувати. То святе число… А ще Бог дав жінці дев’ять головних прикмет. Як немає їх у жінці — то не буде щастя в її родині… Дев’ять прикмет, дев’ять Божих дарів…
— Які ж вони, ці Божі дари? — тихо запитала Бібігуль. У хаті було вже темно, тільки в печі горів вогонь. Та ще
тьмяно—тьмяно блимала лампадка. Уже пора було б і каганець який засвітити, та не хотілося щось Хведорі, та й легше якось говорилося у цій напівтьмі — вона зближала, робила розмову інтимнішою, якоюсь ближчою кожній душі…
— А такі дання, які повинна мати дівчина, а потім і жінка. Перше дання — любов до всіх, власне, вміння любити всіх, зігрівати їх душею. Чужу радість поділити, чужу біду зрозуміти, людину в горі втішити й приголубити. Бути захистком і прихистком для душі й тіла. Оце — перше дання… Чуєш, дитино?
— Чую, — пошепки мовила Бібігуль.
— А друге і третє дання: бути дружиною і матір’ю. Буває: красива жінка, вродою аж сяє, а немає в ній дру—жинського хисту. Не поєднана її душа з душею чоловіка. Він щось думає, а вона не знає і серцем не чує… Чи — народить дитину, другу, третю. Має їх, а не чує їх, годує їх, а не любить їх. Справжня жінка з дітьми до неба злітає, а несправжня дітей своїх кляне, що сякі—такі, неслухняні, безсердечні… А вони й неслухняні й безсердечні, бо від матері душевного тепла не чують, не навчені любові, бо немає в неї причутлості ні до чоловіка, ні до дітей. Оце такий другий і третій жіночий карб…
Помовчала стара Ціпуриниха, подумала. Полум’я вже ледве у печі блимало. Все, що треба було на сьогодні наварити, було наварено, все, що треба було напекти, ще вчора напечено.
— А оце ж і четверте дання: всім їсти наварити, напекти всього, нагодувати, насолити, насушити, нав’ялити. Хто це мусить робити? Тільки жінка! Хіба чоловік може? Він—то може бути й кашоваром, і пекарем, — але все одно: і каша, і хліб найсолодші з наших рук, дитино моя. Так нам, жінкам, на роду написано, для цього нас Богом сотворено… І п’яте дання — а може, воно найперше! — жінка домівку тримає, на ній уся хата тримається, і добро, й гаразди в хаті — на ній. Як ото пташина гніздо складає, а потім писклят висиджує. Солов’їха на гнізді сидить, а соловей їй їсти носить та пісні співає, — але ж якби вона гнізда не тримала, то хіба б він пісні співав? Чула, Ганю?
— Чула, — відповіла Бібігуль, — Спасибі за науку.
— О, я тобі тільки півнауки сказала… З п’яти місяців дитини не буває, дев’ять місяців треба виносити… Так от — про шосте дання. Воно велике, воно славне, воно тілові й душі людській потрібне. Це — уміння прясти і ткати, вміння гаптувати й шити, вміння хату побілити, півників та узори помалювати, а ще ж уміти пісню дитині заспівати та казку розказати — і не тільки ту, що від діда—баби чула, а й самій, може, щось придумати. Одне слово, красу творити… Умієш, доню?
— Трохи вмію, — прошепотіла Бібігуль. — А ще повчуся… Я ж без мами росла…
— Придивляйся, прислухайся, дитино! Ти тямуща, я бачу…
— Важко мені все взнати… За чотири роки тільки—тільки по—вашому говорити навчилася…
— Не скажи!.. Ось у Переяславі — так ніхто й не здогадається, що ти — туркеня, так гарно говориш та співаєш… А по—турецькому не забула?..
— Ні, не забула… І не забуду… Ми з Яремком часто по—моєму говоримо…
(Продовження на наступній сторінці)