І знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого неба:
— Змилуйся!
Надир-бей мовчав.
Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав.
Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.
— Що таке?
— Упала з мула Софія. Зомліла...
Натовп знов заворушився, люди стали лізти один на одного, аби зиркнути наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти.
— Дали водички... Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить між головами побачив мімар Муса обличчя Софії. Тепер на ньому був жах і відчай.
— Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! — немов підштовхнутий кимось, закричав Муса і здивувався, що він так уміє гучно кричати. — Тоді т-тебе п-помилують.
І натовп заходився скандувати, забувши про Надир-бея.
— Стань му-суль-ма-нином! Стань му-сульма-ни-ном! І тут Надир-бей підняв руку вгору. Натовп, що розкипів-ся, знову поволі вщух.
— Що він говорить?
— Цс-с! Нічого не говорить! Надир-бей нарешті сказав:
— Не я судив.
Було так тихо, що якби Надир-бей говорив пошепки, й тоді б уся величезна вулиця чула, що він каже.
— Не я її і його судив. Судив суд. Їх присуджено правдиво. Гяур не може кохати дружини мусульманина. За це — обом смерть.
— Він — не гяур! Він буде мусульманином! — гукнув попереду знайомий голос.
— Якщо він погодиться стати мусульманином, тоді я проситиму суд помилувати їх, — у моторошній, але враз потеплілій тиші залунали слова Надир-бея.
Тиша. Тиша. Тиша.
— Ну?! — мов вибухнув натовп.
І знов — тиша. І в тій тиші почулося крізь ридання:
— Ні! Ніколи!
І знов загуло, завирувало, зашуміло, заколобродило натовписько народу. Мімар Муса щосили відбивався від тіл, що валились на нього, вже давно тремтіли коліна й кололо в животі. Нарешті його притисли до стіни. Тепер було трохи легше стояти. Він трохи постояв біля стіни, а потім щось відірвало його — і він, уже нічого не бачачи й не чуючи, а тільки обливаючись потом, сунув разом з усіма.
Юрбу наче хтось перемішував величезними кулаками — вона шуміла, булькала, лилася, повзла, мчала... Муса відчув, що його ноги відірвалися від землі, що його несуть, самі того не помічаючи, люди ззаду й спереду, і він уже не міг розібрати, скільки часу перебуває в цьому ревищі, куди й навіщо несе його якась сила...
Він очутився аж біля Піщаних воріт, коли натовп його раптом викинув із себе біля підніжжя шибениці.
І знову натовп став кричати:
— Стань мусульманином! Стань мусульманином!
— І — тиша. Ну? Ну? Говори ж!
— Ні! — закрутив Спиридон головою.
І юрба знову почала кричати-благати:
— Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!
Повернули мула мордою до Спиридона. І знов замовкла юрба. І почув Муса, як Софія сказала тихо, по-грецькому:
— Заради мене. Я хочу жити.
Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта:
— Ні! Ні! Ні!!!
Тоді кат підійшов до нього, став розв'язувати руки. Спиридон дивився перелякано, він увесь тремтів і знову плакав, а кат, розв'язавши руки, став здирати сорочку.
— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софія не кричала, а шепотіла, приклавши кулачки до скронь. І чорне волосся закрило їй обличчя, мов саван.
— Будь проклятий! Будь проклятий!
Кат узяв Спиридона за руку й за ногу і, мов дитину, поніс на ешафот.
Юрба мовчала. Тоді Муса гукнув, сам тремтячи всім тілом:
— С-спиридоне! В-врятуй її й с-себе! С-стань м-мусульманином!
Кат підняв Спиридона вгору.
— Іс-с-скаріот! — прошипів Спиридон. І тут же:
— А-а-а!
Кат уже опустив руки, Спиридон висів на гаку, і червона кров, немов хто сипонув коралів, закапала на дощаний настил ешафоту.
Муса заплющив очі. Спиридон кричав, не замовкаючи. Муса не міг розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софію...
— А-а-а-а!
"Іскаріот... Іскаріот... Іскаріот... Ні, ні, я нікого не продав..."
— А-а-а-а!
О, хоч би не чути цього крику... Хоч би не чути... хоч би не чути...
І мімар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
про те, як несподівано здійснюються деякі мрії
Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафі, йому не раз доводилося милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона ніби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижні заморські країни.
Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало потужні пасма стигло-рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті башти Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у замт , — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море. І панові Адамкові здавалося, що він у казці.
А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла, ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.
Усе на ній було рожеве — і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонюні, мов соломинки, весельця, які пінили іскристу воду... О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані божою силою, опускалися у воду й підіймалися з неї, на мить виблискуючи червоно-сліпуче, — що панові Адамкові аж хотілося щось проспівати в такт цим легеньким, просто-таки ефірним рухам...
Йому закортіло якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і пливти-пливти по цьому живо-рожевому морю до незнаних світів, які відкрив колись Христофор Колумб...
Єзус Марія, чи ж думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море, а панові Станіславу Сулятицькому загнав би кулю в самісіньке серце, і того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо він за всі свої підлості заслужив смерть на палі або ж на гаку...
Страшний біль пронизав усе тіло, і думки розлетілися, мов наполохані птахи. Забрязкало залізо...
І пан Адамек знову повернувся до гіркої, безнадійної реальності...
Як жорстоко посміялася з нього доля! Він потрапив на галеру, яку бачив у той день, коли стояв з мерзотником Станіславом Сулятицьким над зарожевілим морем. Але як і ким потрапив?..
Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бей-лер-беєвими грішми, він довго блукав по Кара-Дагу й гукав Амета Киримли. В нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере...
"Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімежеві та панові Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет про смерть свого товариша-товмача й помічника, — він од люті зробить що хоч..."
І пан Адамек дерся по скелях, гукав, кричав, плакав, забувши, що сльози, то є невміння тримати себе в руках. Він у всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, біля корчми, не повірити сеньйорові Гаспероні. Треба було не погоджуватися на роль шпигунів — він відчував, що е щось вельми нечисте в задумах сеньйора Гаспероні... Але ні, послухавсь пана Сулятицького, не виявив рішучості... А потім? Слід було при бейлер-беєві заткнути пельку Сулятицькому, коли він розпатякував про провідника від Амета Киримли, який заховався не за першою, а за другою горою! Невже він, пан Адамек, такий дурний, що не міг здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?!
Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду почувся чийсь голос. Наче по-татарськи...
Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:
— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли! До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі він пізнав, що це Аметові товариші з розбійницької ватаги.
Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Мурашки поповзли йому по спині.
У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи і стояли по кутках.
Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав. Пан Адамек розібрав тільки два слова — "Асан Касапчі". Певно, питає про його долю.
Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити. Напружуючи пам'ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:
— Бейлер-бей... Акинджі... Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім-башка.
Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того гнівного "в-в-вах-х-х", яке пролунало в печері.
І — тиша, тиша, тиша...
Лише тріщав хмиз у вогнищі. Та тіні од смолоскипів металися по печері...
Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.
— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.
Татари здвигнули плечима.
(Продовження на наступній сторінці)