— Треба було гукнути нас! — він смикнув Яремка за вухо. — Біжи забери в турка зброю — хай тобі буде!..
...То була страшна ніч. Палали турецькі судна, налітали одне на одне, розбивалися, переверталися. Палаючі люди летіли в море, вибухали барила з порохом... Коли вогонь доходив до крюйткамер , тоді судна вибухали фейерверком, розкидаючи навколо палаючі балки, залізо, людей...
Все ж доброму десяткові турецьких кораблів удалося втекти, прорвавши козацьке кільце. Та за ними ніхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилися при Синопі.
Уже збиралося на світання. Бій кипів на морі й на суші, та вже ясно було, що турків розбито...
— Отаманова чайка пливе! Правуй на неї! — гукнув Недайборщ.
— Де чайка? — вихопився Гаспероні.
Недайборщ мовчки показав.
З шаранти просигналили вогнем: ідемо до тебе, отамане!
На чайці вогнем відповіли: добре.
Яремко помітив, що сеньйор Гаспероні раптом зник. Він озирався навколо, але італійця ніде не було.
Де ж він, цей італієць? Кинувся на пошуки...
Він побачив сеньйора Гаспероні біля вбитого вартового, що, приштрикнутий ножем до облавка, звис обличчям у море. Біля сеньйора лежало кілька мушкетів. Один він тримав у руках і цілився в море...
Яремко зиркнув у море й побачив, що отаманова чайка підходить до шаранти. І тут же побачив, як мушкет у руках сеньйора Гаспероні опускається нижче й нижче, цілячись на когось у чайці...
Хлопець тихо підбирається до сеньйора. Він не хоче, не може ще повірити, що сеньйор Гаспероні задумав щось жахливе...
Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе і Йован. Лунає постріл — і в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кидається на Олександра і штовхає його в воду... На чайці шум. Частина козаків біжить до борту, частина — до Джузеппе. Він лежить із заплющеними очима, з його пробитих грудей цебенить кров…
Олександр випірнає, хапається за борт чайки. Сеньйор Гаспероні знову прицілюється в нього з мушкета. Яремко плигає на італійця — і, коли лунає постріл, підбиває ложе мушкета.
Сеньйор Гаспероні озирається, висмикує з-за пояса ніж.
— Рятуйте! — кричить Яремко, біжить до борту, перечіпається об моток канатів і падає кудись у порожнечу...
Він гепнув у холодну воду, ковтнув її, але все-таки випірнув і вхопив повітря... Озирнувся. Шаранту швидко відносило вбік.
І тут солона хвиля знову накрила його. Коли випірнув, побачив знову шаранту. Хтось, вирвавшись із гурту біля облавка, стрибнув у воду. Услід залунали постріли.
"Мабуть, сеньйор Гаспероні!" — подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхні! Згадав про бичачі міхури, що дав Клюсик, але дістати їх не зміг.
— Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога ві... — закричав у відчаї.
Хто почує в такому пеклі?
Поряд розкотисте вибухнув турецький неф. Він палав уже довго, та, певно, тільки зараз вогонь дістався до крюйткамери. Яремко побачив — просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи що... Злякано пірнув.
Коли випірнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала по ряд. Вхопився руками — гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нічого, тепер не пропадемо. Треба тільки міцно триматися...
Олександр сидів і плакав біля Джузеппе. Трієстинець лежав як живий. Здавалося, що зараз він підведеться й почне розповідати якусь кумедну історію.
Йован теж плакав. Плакав і Петро.
— Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, — казав Петро. — Ех, як же мені від того на душі тяжко...
Чайка за чайкою підпливали до отаманського суденця, щоб віддати останню шану тому, хто ціною власного життя врятував Олександра.
Пропливали мовчки. Тільки біля самої чайки козаки підіймали вгору пістолі й стріляли.
Останнім підплив на тій чайці, де раніше був Клюсик, Недайборщ.
Похмуро став біля мертвого. Глипнув на Олександра, розвів руками: не впіймали клятого Гаспероні, втік чи втонув.
Похилив оселедця над Джузеппе.
— А ти ж, друже мій славний, не хотів того Гаспероні, щоб йому всі печінки погоріли, брати в похід. Відчувала твоя голова, серце віщувало... Ех, — витер сльозу Недайборщ та й знову заплакав. — Скільки хлопців втратили... І Клюсика, і Тодося, і Яремка малого, і тебе, і ще, ще скількох!.. Вічна тобі...
І тут Йон-богданець закричав:
— Тихо, хлопці! Що то?
Джузеппе розплющив очі!
Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку і ледь не ковтнув її.
— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч...
— Живий! Живий!
Вранці козаки плавали по всій бухті, гукали, шукали Яремка.
Шукали цілий день. Не знайшли. Вирішили — потонув.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
що повідає про останній день Софії та Спиридона
Гомін, що народився десь у центрі цього скупчення мечетей, базарів, будинків, брудних хиж та пишних палаців, — той гомін дужчав та гучнішав, насуваючись на будівельний майданчик, що на нім росли вічні мури майбутньої Османіє. Гомін спочатку не різнився від звичайного міського гамору, та от він став наближатися, в ньому почулося щось одностайне — і в мімара Муси тривожно забилося серце.
Мімар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власні думи, зупинився і повернув голову в той бік, звідки наростаючою хвилею котився гомін. Він стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволі згадалося недавнє: Осман Другий на мулові, вбивство Делавера. Ні, той гомін був інший — торжествуючий, зловтішний...
Поглянув униз, а потім огледівся навколо. Всі стояли, як і він, намагаючись вловити в тисячовустому гомоні бодай одну ноту, яка дала б зрозуміти, що ж там відбувається.
З-за рогу вибіг хлоп'як. Він біг наввипередки із собакою.
— Що там таке? — гукнув поляк Владислав.
Хлоп'як на мить зупинився і щось викрикнув — радісно, аж захлинаючись.
— Когось ведуть! На страту! — передав знизу поляк. Промчало ще кілька хлоп'яків, теж галасуючи й показуючи назад пальцями.
— Ведуть! Ведуть!
І раптом мімарові Мусі защеміло в серці, наче хтось загнав туди скабку.
Перечіпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побіг униз. Біг по хистких дошках, які витиналися під його важким опасистим тілом. Краєм ока побачив, що майстри та робітники кинули свою роботу й теж поспішають за ним. Хотів спинитися (чому ти, Мусо, біжиш, вперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось-ось виллється з-за повороту...
Так, це були вони — Спиридон і Софія. Він упізнав Софію одразу, хоч і не бачив ніколи. Вона була точнісінько така, як про неї розповідав Спиридон.
Софія їхала на мулі, її руки заклякли на гриві. Вона була у червоному-червоному, як яничарське знамено, платті, її чорне, з каштановим відтінком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину. Покривала на її обличчі не було, його зідрали — і тепер десятки тисяч турків дивилися на її обличчя. А вона дивилася вперед і, мабуть, нічого не бачила. Очі нерухомі, обличчя бліде. Мов кригою взялося.
А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтріпаним чубом. Він озирався навколо і плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече.
Муса відчув, як натовп підхопив його і поніс услід за приреченими до страти. Він ледве встигав перебирати ногами.
А натовп ніс його і ніс, а гомін не вщухав, а ще дужче здіймався.
— До Піщаних воріт...
— Там уже й гак новий почеплено — для нього...
— Їй легше...
— Що — л-легше? — обернувся на останній голос Муса.
— Його за ребро на гак чіплятимуть... А її утоплять... Кат зв'яже її рушниками, покладе у човен, відпливе від берега на кілька сажнів...
Муса заплющив очі і зціпив зуби.
— ...а потім зачепить довгою палицею та й у воду... Потримає під водою...
— А вона — хоч би що... Сидить собі на мулові — й нічого...
— А що ж робити?
— Та хоч би плакала...
— ...Потримає під водою, — спокійно-весело вів той самий голос, поки дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають... А оцей грек довго мучитиметься. Днів зо три висітиме живий на гаку. Хіба що хто пожаліє та пристрелить. Так варта не дозволить...
Натовп ніс і ніс Мусу вперед. Він відчув, що бреде по коліна в якомусь багні — це натовп переходив калюжу. Мула із Софією та Спиридона провели по камінчиках, а натовп пішов упрост по смердючій воді та баговинню.
— Надир-бею! Надир-бею! — почав хтось гукати попереду, і от уся юрба закричала хором: — Надир-бею! Надир-бею!
"О аллах! — жахнувся мімар Муса. — Навіщо це все? Невже Надир-бею буде цікаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже в нього серця немає?.. А немає — віддав же Софію до суду..."
І от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на балкон будинку вийшов сам Надир-бей. Усі враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами і не сказав нічого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир-бей мовчав теж.
— Змилуйся, Надир-бею! Вони молоді! — вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповідав, як будуть карати Софію та Спиридона.
Юрба, наче лавина, загуркотіла:
— Змилуйся, Надир-бею!
(Продовження на наступній сторінці)