Полонений мовчав. Брон розплющив очі і стежив за снайпером. Той підвівся на ліжку і схвильовано дивився на санітара.
— Мені вчитися? Ні, пізно вже. Ех, життя, життя! Чуєш, — і полонений заговорив сердечно, щиро, — батько у мене був більшовик. Як зник він, зник разом з сестрою, лишився я з матір'ю та дідом. Діда скоро до тюрми за батька взяли. Так відтіля і не повернувся. А ми бідували. Віриш, у хліб полови досипали, шкаралупу з бараболі збирали, на весну берегли, щоб посадити. Чобіт, поки у військо не взяли, ніколи не мав. Хлопчиком на фольварок пішов, коло корів ходив, коло волів, коло коней… Тільки гній знав. А як економ прожене, що робити? Набідувався Виріс. Оженився. Хату хотів файлу поставити, землі купити. Де там! Тільки що стріху латати спромігся. А тепер, — голос його дрижав од хвилювання, — кажеш, землю візьмемо, вчити дітей будемо… — і, не кінчивши, схлипуючи, полонений опустився на подушку.
Бронові здалося, ніби щось підступає йому до горла. В очах заблищало, і він заплющився, щоб і собі не заплакати. Серце стискували і біль, і радість. Слухав з насолодою слова санітара, ніби сам говорив.
— Е, друже, радий я за тебе. Ти знаєш, який радий! От видужаєш скоро. Наша лікарка казала, що тебе скоро випишуть, вона своє діло знає. Хоч молода, а які операції тут робила! Випишуть, поїдеш додому, зробиш бідняцьку справу… Даси мені адресу, я тобі напишу. З гості до мене приїдеш. Таку, брат, чарку горілки вип'ємо! З дітьми, з жінкою, з матір'ю приїжджай…
Більше капітан нічого не чув. Йому знову помутніло в голові, і він наче втратив усі чуття. Коли знову опритомнів, на сусідньому ліжку вже нікого не було. В кімнаті панувала тиша, ніби він залишився сам один. Сильно дзвеніло у вухах, хотілося пити, але він не міг поворухнути рукою, щоб нагадати про себе. Потім заплющив очі і вже не міг розплющити їх. Але чув, як до кімнати зайшли. Біля нього піднявся хтось з крісла. На запитання лікарки: "Як хворий?" — відповів жіночий голос: "Лежить нерухомо".
Голос Ганни Йосипівни він впізнав. Впізнав і другий голос, чоловічий, хоч розмовляли тихо. Той голос належав майорові Васюкову.
— З ним поговорити можна? — питав майор.
— Краще його не турбувати. Та й відповідати він не може.
— Це єдиний поранений, який залишився у вас?
— Так. Усіх вивезли, а кілька полонених прямо додому подалися. Але його везти не можна. Я вже одержала розпорядження повертатися в Ізяслав, але не хочу вашого капітана тут покидати. Ще день, може, два, — і перелом буде.
— А потім в Ізяслав?
— Еге ж. Хочеться поїхати в Дубно, там десь рідні мої місця. Пошукаю рідню. Сподіваюся скоро поїхати.
— Так ви в Ізяслав? Ну, переказуйте там привіт Антоніні Василівні.
Знову якась хмара затьмарила свідомість капітана, і в пій хмарі лише сяяв, немов розфарбований, портрет, немов скульптура, зроблена рукою найкращого майстра, образ Тосі… Її очі ласкаво дивилися на капітана.
IV
Полковник Гончар їхав вулицею Львова. Він урвав вільну хвилину і оглядав пам'ятки старовини. Навколо стояли будинки, прикрашені червоними прапорами, йшли червоноармійці і жінки з квітами, бігли гомінкі, веселі діти. Біля брами святого Юра побачив знайомого командира, який махнув рукою, щоб полковник зупинив машину.
— Василю Михайловичу, пробачте. Другий день у мене лист, адресований вам. Прошу.
Полковник розірвав конверт і прочитав записку, писану рукою майора Васюкова. Записка починалася словами:
"Капітан Брон після повторної операції видужує".