Через кілька хвилин з вигуками "ура" піхотинці наближалися до мурів старовинного містечка, куди вже входили танки. Рушнична стрілянина вщухала і, здавалося, кам'яний дощ припинився. Підходячи до містечка, Брон побачив польських солдатів. Вони стояли купками і поодинці, то підіймаючи руки, то махаючи білими хустинами. "Здаються!", і Брон тут же наказав лейтенантові, який ішов поруч, роззброїти полонених.
Танки пройшли через містечко і вже мчали по шляхах та польових дорогах. У містечко ввійшла піхота. Біля костьолу розбивали барикаду і провадили переговори з поляками, що засіли у костьолі. Вони готові були здатися, але боялися відчинити двері.
На другому краю містечка ще точилася боротьба. Значна група польських офіцерів засіла у ратуші і загороджувала підступи кулеметним та рушничним вогнем, їх непогано захищали товсті, старовинної будови стіни, а скупчені навкруги будиночки бідноти не дозволяли червоним вжити проти цієї кам'яниці артилерію.
Майор Васюков доручив капітанові Брону ліквідувати вороже гніздо.
Капітан із своїми людьми оточив квартал і, поставивши на горищах сусідніх будинків кулемети, наказав стріляти. Кулеметники швидко поодбивали на ратуші штукатурку, позбивали черепицю, геть знищили шибки у вікнах і, мабуть, завдали шкоди ворогові, але поляки все ж уперто продовжували відстрілюватися. Червоноармійці пробували кидати у вікна гранати, але вікна були високо над землею, а вулиця, що відокремлювала наших від ратуші, була досить широка.
Брон залишив на командному пункті старшого лейтенанта, взяв із собою двох бійців і сам пішов оглянути ворожий квартал. Обережно, щоб не підставити голови під кулі, вони йшли не дуже швидко, перелазячи через тини, перебігаючи вуличками і проповзаючи попід парканами. Нарешті закінчили подорож біля великого двору, з'єднаного вузьким цементованим проходом із задвірками ратуші. Відтіля не чулося пострілів і не було видно жодної людини. Створювалося враження, ніби поляки забули захистити себе з цього боку. Брон оглянувся і, переконавшись, що їх ніхто не бачить, покликав кількох червоноармійців і наказав пошукати когось з місцевих жителів. У сусідній хаті виявили родину палітурника, що покотом лежала на підлозі, пережидаючи, поки скінчиться стрілянина. До капітана вийшов старий бородатий дід, який злякано поглядав на червоноармійців, трусився і нічого не міг сказати, крім "прошу, пане товариш".
Але за дідом з'явився радісно збуджений хлопчисько років шістнадцяти. Він розповів, що тим проходом можна вскочити у двір ратуші, а відтіля проникнути всередину, бо двері там не залізні, а дерев'яні, тонкі.
— Мьотньоцє гранат — джвішки розлєцонсє.
— Хлопці! — сказав капітан. — Зараз я вскочу туди на розвідку. Будьте готові, коли покличу.
Хлопчисько хотів іти з капітаном, але дід вчепився йому в руку і не пускав.
— Не треба, — сказав Брон і, кивнувши одному з червоноармійців, рушив.
Стискуючи однією рукою револьвер, другою — гранату, капітан обережно йшов проходом. За ним, прихиляючись, не відставав ні на крок боєць з гвинтівкою та гранатою. Мусили пройти вузьке підворіття — довгий коридор з низькою стелею. Покладаючись на розповідь хлопчиська, Брон хотів, ускочивши в подвір'я, враз прорватися крізь двері.
Надійшов момент, коли ні командир, ні червоноармієць уже довго не роздумували. Власне, думки працювали з блискавичною швидкістю, але вони того не помічали так само, як не помічали, що була хвилина безумної відваги.
Десь близько чулися постріли, проте в дворі, до якого вони наближалися, панував спокій.
За ними напружено стежила група бійців, готова на перший заклик з навальною швидкістю кинутись у той коридор. Ось обидва зникли за поворотом і опинилися у дворі. В ту ж мить з двору долинула тріскотнява кулемета і посипались кам'яні бризки. Кулемет поливав підлогу коридора, яким щойно проскочило двоє людей. Свинцевий град перегороджував тепер шлях у двір.
Капітан і його супутники вже стояли у дворі і оглядалися. Над їх головами чувся вереск куль. Двір був маленький, порожній, ховатись було ніде. Захистом могли стати лише виступ однієї стіни і біля неї — чавунний стовп для газового ліхтаря. Обидва метнулися туди і принишкли за тією схованкою. З усіх сторін здіймалися високі стіни. Дві — зовсім глухі, а в інших двох — троє заґратованих вікон на другому поверсі. З одного вікна стріляв кулемет і своїм вогнем загороджував відступ на вулицю. Не можна було підступити й до невеличких напівпричинених дверей. "Ось у ті двері й радив пробратися хлопчиськом, догадувався капітан.
Обложені не шкодували патронів, і кулемет тріскотів невгаваючи. Стрілянина особливо голосно розлягалася в цьому мішку, і в першу хвилину цей гуркіт навіть заважав думати. Але коли Брон помітив, що кулемет не дістає до того місця, де вони заховалися, то став обдумувати, що робити далі. Трохи висунувшись, він побачив, що коли проповзти під стіну, то можна, уникнувши кулеметних пострілів, долізти до самих дверей. І він повернувся до плану, з яким ішов сюди. Доповзти до дверей, вибити їх, кинути всередину гранату, вдертися до ратуші і, сполохавши ворога, тим самим допомогти атакуючим з вулиці. Кілька секунд він змірював віддаль і обдумував, як це швидше і краще зробити. Та раптом ці думки обірвалися: об чавунний стовп дзенькнула куля. Потім друга — на півметра вище від його плеча. Капітан і червоноармієць притиснулися один до одного ї завмерли. Тимчасом кулі одна по одній ударяли близько них. Вони намагалися вгадати, відкіля стріляють. Мабуть, одинокий стрілець влаштувався у наріжному вікні, відкіля їх непогано видно. "Снайпер", подумав капітан.
Стріляючи з дуже короткими інтервалами, снайпер розсипав кулі навколо чавунного стовпа. Двічі влучив у стовп, і ті влучання були особливо тривожні для капітана. Але скоро капітан переконався, що то не снайпер, бо стріляв він явно невміло. Зробив пострілів п'ятнадцять, а жодною кулею досі не зачепив. Це трохи втішало, але дуже мало. Кінець кінцем все одно поцілить. Зате з'явилась надія, що коли рушити повзком до дверей, то стрільцеві, може, й не пощастить поцілити. Про можливу небезпеку вже під дверима, про те, що буде, коли вороги почнуть стріляти з дверей, Брон не думав. Хвилинку він стежив, як лягали кулі біля нього. Це спостереження його вразило. Куля за кулею, б'ючи то в землю, то в стіну, накреслювали, здавалося, коло, ніби його обводив хтось циркулем. Тільки кулі били не підряд, а навперемінно, то в один, то в другий бік кола. Те коло вже виразно позначалося. Що ж це могло бути? Стрілець мав якийсь особливий автомат? Чому ж той автомат не давав йому змоги поцілити у Брона? Та ось поруч кола ударили п'ять куль у стіну — і кожна в окрему цеглину на рівній віддалі. Брон зрозумів, що його обстрілює чудовий снайпер, який, певне, ніколи не промахнеться. Чому ж він не застрелив досі капітана? Хіба навмисне? "Він дражниться, чи що? — подумав капітан і сам собі відповів: — Не може бути". Брон стер рукавом піт з чола. Продовжуючи стискати руками зброю, пригнувшись до землі, став навкарачки і швидко поліз уздовж стіни. Чув, як цокали кулі об стіну, але кулеметники його не діставали, а снайпер уперто продовжував не влучати. Ось уже близько коло дверей, мить — і він кине гранату, але його випередили: куля боляче черкнула спину. Тільки це не зупинило його. Брон швидко звівся на ноги, розмахнувся, і граната полетіла у напіввідчинені двері, а він упав додолу, притискаючись до стіни. Секунда, дві — гулко розірвалася граната, і силою вибуху двері зовсім одчинилися. Слідом за тим Брон помітив, як хтось перестрибнув через нього. То скочив червоноармієць, який ховався за виступом стіни. Опинившись перед дверима, червоноармієць метнув туди свою гранату. Новий вибух, і одночасно шалений крик — "ура". Бійці вбігли у двір на виручку командирові. Ворожий кулемет пропустив їх, бо увагу кулеметника привернули вибухи гранати.
Брон зірвався на ноги, крикнув: "За мною!" і вскочив у ратушу. Бійці не відставали від нього. Стріляючи, вони збігли вузькими сходами на другий поверх. Стихали кулемети, чулася лайка, зойки поранених. Солдати кидали зброю, підіймаючи руки. Те саме робили офіцери. Тільки окремі з них чинили опір і стріляли у власних солдатів, які здавалися червоноармійцям.
З вулиці долітало розгонисте "ура". Піхотинці атакували обложених по всьому фронту. За хвилину в ратуші було повно червоноармійців.
Брон пробіг коридором до дверей крайньої кімнати. Він догадався, що з тієї кімнати стріляв обережний снайпер. Потягнув до себе двері, але вони були замкнені. Взяв у червоноармійця гвинтівку і, розмахнувшись, ударив тильною стороною приклада. Защіпка чи засувка не витримала, і двері розчинилися. В невеличкій кімнаті стояв офіцер, стискаючи щось у руці. В кутку лежав убитий чи поранений.
— Здавайся! — крикнув Брон і помітив, як офіцер підносить руку. — Стерво! — вирвалось у капітана. Він вистрілив. Куля пробила ворога, але з запізненням на якусь частку секунди, бо офіцер встиг кинути гранату. Вона впала на порозі і враз вибухнула. Бромові здавалося, що його щось ударило, підкинуло, і капітан упав, втрачаючи свідомість.
Опритомнів Брон уже тоді, коли до нього підійшли з носилками. Ледь звівся, спираючись на правий лікоть, але говорити не міг. Усе бачив і чув, але раз у раз якесь марево, мов різнокольорова заслона, ставало перед очима. Поруч нього на другі посилки забрали пораненого польського солдата, який лежав у тій кімнаті. Чув, як один з полонених сказав:
— То нашої компанії иайлєпший снайпер.
— Хтось йому в спину кулю всадив, — промовив санітар, нахиляючись над снайпером.
(Продовження на наступній сторінці)