Сидить уже Луценко, суда жде. Що буде, те й буде.
Сиділи навпроти два каторжанина — батько й син, ждали одправки. Прості селяне. Батько — бородатий такий, а син — вусики тільки що висипаються. Засуджені за вбивство лісничого. Ідуть поз прозурку оце, де Луценко, і тільки брязь-брязь кайданами.
Так і похолоне тіло йому. Це ж і його жде!
Зіп'явсь раз до кватирки, притулив шапку до скла, глянув на себе... Хоч би сухот не схопить.
Пішла раз горлом кров у татарина. Дивиться Луценко. Оце так-. Сухоти! Непремінно сухоти! І це вкупі вони! їдять з одного бачка. Ще татарин коло його спить,— кашляє, бризки так і летять йому в обличчя... Пропав, пропав. О, де той суд?!
А раз увіходить хверщал тюремний у камеру. Пальтечко на йому засмальцьоване, борода кошлата.
— Все здоровы? — питає.
— Н-н... Я болен,— той, чуб йоржиком.
— Что у тебя? Покажь!
Глянув Луценко... Гноянок, гноянок!..
"Пранці! — промайнуло в Луценка.— Оце так! О, що ж це буде? Ще й гнить доведеться!"
Похитав головою хвершал, пообіцяв примочки якоїсь, пішов.
"О, пропало ж, пропало життя",— мліє Луценко.
В августі другого року приходить конвой за Луценком, вести у город кудись. Куди — не кажуть. Та він і сам догадавсь. Суд скоро.
Обступають з штиками його. Страшно-страшно йому. Штики, а як ще й кайдани!
Вивели за огорожу його.
"А як тут! Яка воля! Люде ходять... самі... без конвойних і не в сірому. Як воно їм? Пташки щебечуть, літають... Щасливі! Сонечко світить... Сонечко любе!.. Сосни стоять... Та невже ж... невже засудять його?!"
Через тиждень після читання акту обвинувачення вносять Луценкові одежу.
— Передевайсь, на этап...
Куди, теж не кажуть. Догадується. "Ану, ану..." — тьохка йому.
— А як гарно! Піджак, чумарка... своє, все своє...— надів, озирається.— Хм-хм...
Іде етапом.
— Наручни!.. Заковать! — вигукують скрізь старші конвойні, як тільки до Луценка черга доходить.
"Каторга, значить..." — Майорять села, люде, поля... Немиле, немиле.
Тільки що на суд встиг Луценко. Прибув у "свою" тюрму аж у половині октября, якраз у той день, що й суд. Ночей скільки не спав, тільки що задрімав, як знов конвой.
— Собирайсь!
Що ж це буде? Та ні оборонця з його боку, ні свідків. Засудять.
Ведуть посеред улиці Луценка,— мряка, грязько. Дядьки їдуть, звертають їм. Панки йдуть пішоходом. Як це їм? Про віщо це думають вони?
А ось той дім, де суд: вікна великі, городові коло дверей. Дідок якийсь зігнувсь... а дивиться як!.. Батько! Як посивів, згорбивсь. Іде назустріч.
— Здрастуйте!
— Не подходи! — конвойний один молоденький, русявенький.
— Та я ось,— показує вузлик.— Це син мій, не бачились.
— Отойди! — крикнув другий, вусата, з нашивкою. Так щось здавило Луценка.
— Лужно буть чоловіком,— промовив до конвойного того, та й нічого, похнюпивсь.
Ось і в суді він. Сидить між штиками, на лавці під стіною. На Савенка дивиться. Сидять з наймитом збоку в Луценка.
Зітхає Савенко, плямкає. , Совість, мабуть... Ага!
Немає суддів. Саме сукно червоніє, та папери лежать на йому. Прихиливсь до наймита Савенко. Чує Луценко:
— Присяга,— шепоче,— як знаєш, а я, мабуть... коли б... як Сичеві: і рот скривило, і діти померли... заприсягся.
Всміхнувсь Луценко. Визивають ось їх.
— Мм... Ваш., бла... ррр... не припомню... давно-о... дєло було.
Такий в селі просторий, а тут... Тії й наймит.
— "Оправдан!" — вичитують Луценкові.
А він боявсь, млів так. Судді... які ж гарні вони... А хрести на їх, звізди, яке гарне все. Присяжні в чумарках... панки, панії на лавках. А батько он коло дверей стоїть, як усміхається. Таки є, є на світі добро. Заслали. Що ж? Темний народ, забитий, —заляканий... Та взять і Савенка... Яке воно темне!
Ведуть Луценка в тюрму.
— Так будь ваша милость. — до конвойних батько...— Давно... і... мати нездужа.
— Уходи!
Коло старого і наймит Савенків.
— А що, нічого? — оскиряється до Луценка.— 3 тебе могорич. Ну, ми ось з дідом,— показав на батька.
Схитнув головою Луценко.
Могорич! А сидів стільки ось|... через кого?.. Та й зараз... побоялись тільки, щоб ротів не покривило. Ех, ну та нехай... Гаразд, що хоч оправдали. Город... ріднесенький! Там он базар, там книгарня...
— Не отставай! — до Луценка молоденький конвойний. Не пустили й у тюрму батька до сина. Не було якоїсь записки од когось. Передали тільки сахарець, пиріжечки.
Днів через три ішов з тюрми етап, взяли й Луценка у Вятську губерню.
Декабрь! 27! Ось-ось... Луки, гаї видно з вагона... Боже! Сніжком тільки припадають уже. Ну, та настане весна, літо. А тоді ж уже він дома, дома... Як воно тоді буде йому? Тільки матуся... бідна матуся. Нездужа, хоч би не вмерла... А що, якби це були засудили його?
II
Доїхали до губернського міста. В пересилку весь етап попровадили.
Як воно буде, як уже Луценко не скнітиме в їх, не витиратиме цементу, нар; не стискатимуть його звідтіль і звідціль, не задихатиметься в брудові?!
А як воно буде, як не слухатиме лайок гидких, балачок про кров; не зазнаватиме страхіття.
О, ті фартові! Як ішов перший раз на заслання, багато політичних по пересилках було і фартові тільки тим удовольнялись, що в кого що нишком потягнуть. А ці рази... Ця ж сама камера. Нари під тією стіною й тією; прохід посередині. Ходять і такими козирями позирають то сюди, то туди, руки позакладали за спину.
— Эх...— починає один, чоботи на йому "бутилками", сорочка коленкорова, кущик під губою.— Ладони чешутся. Так бы это отлатал фраира какого.
Другий, у бачках, у черевиках, в бушлаті:
— Начинай, помогу.
— А ты, Васька, пробовал кровь с фраира? — один, щелепи здорові, очі сірі, швидкі; у котах, у піджаці.— Ни-чиво, понимаешь.— Оскиряються, переморгуються.
Лежать дядьки на клунках, інший на нарах, інший долі, нічичирк.
Одного дня ходить їх декілька по камері, оскиряються і так на дядьків позирають. Як ось один рудий, у кепці сірій:
— Не скомандувать бы нам: руки вверх! — до товаришів унапівголоса.
— Заходи, бери и так,— буркнув рябий один, ніс увігнутий.
Лежить ось піджак новий бобриковий на дядькові одному, хопив той, у кепці, тягне.
— Що?! — жахнувсь дядько.
— Примеряем вот.
Надів, ходить. Нічого дядько, сидить, чухається у самій жилетці. Оскирнувсь той, витягає щось засмальцьоване, дране з збіжжя свого, підносить:
— На, дядько, да знай мою добрість.
Стоїть ось долі, під стіною, клунок. Розв'язали, витягають сорочки, сахар, чай. Спав дядько коло його, схопивсь:
— Ей, чуєте? Що ви?
— А, это ты милой? Помнишь, как ты засыпал в Кременчуге одного из наших?
— Кого? Я там зроду й не був.
— Ну, брат, попалси, молчи, а то... и не то ищо будить тибе.
Лежить Луценко на нарах, позирає на все це і дрижить од злості, страх.
Ось підходить і до його один, очі зверху, сірі, та торк-торк йому чоботи. Аж дух заперло Луценкові. Що, як здійме?
— Ах, подошвы протерты,— кинув чоботи, дивиться на чумарчину.
— Ах, старая...— Наглядів сахар у вузлику, підліз на нари, вибрав увесь.
Отак, передав батько!
А третього дня що йому було підстроєно! І таке ще буває.
Не хопило пайки комусь.
— Две кто-то взял! — кричить старший.— Верни, а то сделаем обыск, в карцер пойдешь.— Покричав, побіг. Незабаром іде з надзирателями.— Стать все в проходе, каждый с своею пайкой!
Стали. Надзирателі полізли обшукувать кожного збіжжя. І от під Луценковим вузликом... находять.
— Чьи вещи? — почали.
Стоїть Луценко, ні живий ні мертвий.
— Чьи вещи?
— Та це чоловіка цього,— показує на Луценка дядько один.— Так не може буть, щоб це він зробив, він з своєю пайкою ще й не підходив туди.
— Ні, ні, це чоловік не той...— підхопили й інші дядьки. Подививсь старший на Луценка, на обличчя йому, чумарчину, чоботи й нічого. Виходе з камери.
— Н-ну! — скрикнув до босяків.
Снився на світанні перед цим Луценкові сон. Стоїть неначе він десь,— у полі не в полі, скелі якісь, сіро, чорно якось,— дивиться. Коли це — бух-бух хтось з-за скелі і прямо в чоло йому. Перша куля тільки шкуру здряпнула,-а друга як дала, так і поточивсь, кров ллється, ледве на ногах вдержавсь. Уже й прокинувсь, сидить, а чоло болить, болить,— здається йому.
Не вірить Луценко у сни, а це, як замкнули камеру після трусу того, сидить, похнюпивсь.
"Оце якраз уліпила,— думає.— Справді, куля. , І то ж люде. Що мов нікого й не сердив, а отаке тобі зробить. Що тільки й того, що виходили на етап та захопив місце на нарах уперед злодюжки одного. Чи він це підстроїв таке, чи просто так хто, аби у його не витрусили? Сон... Гляди, щось таємне в їх є... Чи це просто випадково? Ех, коли б швидче в Москву. Осередок — політичних сила. Хоч би трохи розвиднівся світ".
(Продовження на наступній сторінці)