Дає срібненькими: 10, 15 і 20. Вийшов Луценко од стражника і аж у чоботях під устілкою порозпихав їх, щоб де не забрали — клопіт!..
Прощались...
Дід:
— Прийдуть газети, книжки...— та й не доказав. —. Вертайтесь! — гукали.— Де так щось.
Ліс усе, болота... І скрізь грязюки, грязюки!.. Стражник верхи їде.
— Ану, живей, живей,— усе на Луценка.
Осінь. Холодно. А в Луценка й сорочка мокра од поту, та дух так і пре з його — за конем хапається,— спотикається, брьохається.
На третій день увечері прибули в поліцію. Не питали ні про віщо Луценка, не казали нічого йому,— заперли. Лежить на нарах, так усе болить йому, руки, ноги. А пити аж душа горить. Так би чашку чаю випив оце. А за печінки тягне! Так би попоїв чого!
З грошей, що дід йому дав, гривеник тільки й зостався.
Стражник не дав етапних,— у поліції, сказав, видадуть,— то Луценко тратив свої. Покопався зараз у чоботі, знайшов того останнього гривеника, до прозурки підходе. Як не його ноги. Городовий ось у сінях, довбеться в носі.
— Купите мне булку, пожалуйста.
— Что?
— Булку. Помовчав.
— Некогда мне.
— Ну, может, хоть стакан чаю попросить у вас можно. Знов помовчав.
— Нету.
Стоїть діжечка у куточку, заглянув — водичка блищить і лежить на дні погнутий кухлик. Напився — липка, на зубах тріщить. Знов на нари.
Бруд скрізь, сморід, павутина, світло чадить, холодно. Прохолола сорочка мокра та так і прилипла до тіла. Застібає, застібає піджачок, чумарчину. Та блощиці ганяють, таркани шарудять.
І довго це бути йому так? Що жде це його? Перекидається то на той бік, то на той.
Другого дня випускають Луценка. Городовий з книгою в сінцях.
— Ану, йдем... Що таке? Куди?
— Пожалуйста ж, деньги этапные,— до городового Луценко.
— На что они теперь тебе!
Тюрма здорова, брудна, стіни... Таке страхіття. Гляди, ще сюди! — тьохка в Луценка. І справді...— За що?..
— Не отставай!
Обшукали його і між пересильні посадили. Хіба, може, на етап куди? Так куди, чого? Переночував. Заглядає конвойний у прозурку. Одчиняє діжурний камеру.
— Выходи! —до Луценка.
Так і є: на етап!.. Хоча... хліба — пайку дали. Не давали б на сьогодня. Та й етап не сьогодня 'звідціль. Зв'язує все-таки вузлик.
— Пусть лежит-то,— діжурний до його. Так от!
Обшукують конвойні його, Лізуть у кишені.
— А скажите, пожалуйста,— він до їх.— Куда это меня?
— Там узнаешь.
Будинок на два поверхи, дерево кругляками. Сосни коло його стоять такі похмурі. "Камера судебного следователя" — таблиця на йому. Повертають.
— Що ж це таке? За віщо?
Сидить слідчий за столом, борідка русява.
— Ну-с,— починає до Луценка,— передали мне допросить вас... Скажите, пожалуйста: как там было у вас — пожары, беспорядки?..
— Мм... так... кой-что.
— А вот мельница у... как ево,— подививсь у папір,— у Савенки... Где вы были ночь опротив 20 октября?
Дивиться Луценко. Побілів-побілів. Та це... обвинувачують його?
— Спал дома.
— Докажите.
— Отец... мать...
— Чужих людей надо, кто бы вас видел спящим. Стиснув Луценко плечима, нічого.
Пише слідчий.
— Ну-с,— почав.— Я, судебный следователь... э... постановил: мера пресечения... мм... заключаю под стражу впредь до суда. Распишитесь.
Положив ручку Луценко.
— А скажите, пожалуйста,— до слідчого почав,— что мне грозит здесь? Быть может... и каторга даже.
Подививсь слідчий на його обличчя молоде, змарніле і так уже, помовчав.
— Да-а,— зітхнув.
— А я же ничего, ничего тут.
— Ну, что же,— стиснув плечима слідчий.
— А как теперь быть мне: у меня вещи в селе остались.
— Уж я не при чем здесь.
— Ну, идем! — штовхнув конвойний Луценка. Переночував ще ніч у пересильній, знов у коридор його.
— Передевайсь-то,— надзиратель до його.— Вон одежа,— показує під стіну на щось таке засмальцьоване, сіре.
— Да что вы? — здивувався Луценко.— Я же политический.
— Не разговаривать!
— Позовите начальника.
Підходе з другого кінця коридору старший.
— Вот мы позовем те! — Озирається сюди-туди, зціплює кулак.— Вот как начнем те давать политического.
Дивиться Луценко. Які ж і розбійники! І це йому сидіть у їх! — Дістає^ту одежу.— А смердюча яка та липка! Розстібається.— Та поночі як, які стіни страшні, та коридор вузенький який! А який діжурний гладкий, а старший!..
— Ты чиво выглядываешь? — старший до прозурки однії.— Я те рожу раскрою.
Які хоч тут в'язні сидять? Хоч би не самого заперли. О, душі щирої, душі! — Надіває бушлат Луценко.
— А скажите, пожалуйста, здесь есть политические? Хоть в камеру меня к ним.
— У нас всё политические,— оскирнувся діжурний. "№ 8. Следственные" — стоїть над однією камерою. Загуркотів засув, сюди й упхнули Луценка.
Невеличка, вузенька камерка. Три в'язні у їй. Так усі на Луценка й дивляться. Поздоровкавсь.
— Новенький-то, да? — питає один, чуб йоржиком, вуси невеликі, стоїть біля комина, курить.
— Да.
Два на нарах сидять. Один, здоровенний дядько рудий, теж курить. Другий — очі вузенькі-вузенькі, борода рідка і сухий сам такий, кахикає.
— Проходи, земляк-то,— забасив рудий до Луценка.
— Проходи, товарищ,— усміхнувся той, чуб йоржиком. Пройшов Луценко до нар, положив на їх пайку, рушничок,
що дали, чорний, брудний, шапку сіру, чашку, чайничок, ложку, сів на краєчку, дивиться.
"Політичний, здається,— думає про того, що чуб йоржиком,— лице таке біле, гладеньке, на вчителя схожий". Аж усміхнувся Луценко.
Походив той по камері, сів далі й собі.
— А что, товарищ,— Луценко до його,— тяжело здесь сидеть?
— О, здесь сидеть,— схитнув головою, помовчав.— Здесь сидеть...— негарно так вилаявсь, та й нічого.
"Не по-політичному лається",— подумав Луценко, похнюпивсь.
Дивиться й на Луценка той, чуб йоржиком.
— Лицо не простого вора, не грубое,— до рудого стиха.— Фартовый-то сам? — до Луценка.
Почервонів Луценко. "Нет",— усміхнувся.
Закусив той губу, позирнув до другого, нічого.
На обід задзвонили. Унесли у бляшаному бачку іржавому мутного чогось. Беруть ті ложки, Луценко дивиться.
І не їв ще й досі нічого, не хочеться й їсти. Взяв далі ложку, покоштував усе-таки. Солоне, терпке щось.
І це знов над цим йому жить!
Вилаявсь той, чуб йоржиком, вилаявсь і рудий на їжу таку, покидали ложки на нари в куток, ходять по камері. Той, очі вузенькі, поставив бачок коло дверей, сидить; 'Луценко теж.
— А дальний-то, ближний? — рудий до Луценка.
— Ссыльный.
— Проворовался-то? Почервонів Луценко.
— Н-нет,— мотнув головою.
— Не стыдись, брат,— оскифнився рудий.— Люди фартовые, не политика-то.
Нічого Луценко.
— І не ругается, ничиво — фраир,— буркнув до рудого той, чуб йоржиком.
Почув це Луценко: знає, що по-тюремному фраїр — чоловік, з якого уголовні люблять попастись, а то й познущатися,— почервонів ще дужче.
Помовчав той, чуб йоржиком, далі:
— А денег-то много в конторе? — оскирнувсь до Луценка.
Усміхнувсь той.
— Увидите, чи будет квитанция,— промовив.
— Поляк сам-то?
Походили ще трохи по камері, посідали.
— А за сердце-то жмет, а за сердце жмет,— почав той, чуб йоржиком.
— Татарин,— до того, з очима вузенькими,— давай-ка еще булки.
— Н-н,— огинається той,— давай, все давай, а как твой — и не давай мне сахару.
— Да что он... еще отговариваться станет,— витріщивсь той, чуб йоржиком,— душа с ниво вон! — Підступає.— Давай!
Розв'язує вузлик татарин, ламають, беруть.
Стоїть Луценко під комином, дивиться тільки.
І це йому сидіти з такими! У того, чуб йоржиком, зовсім і очі не політичні, такі хижі, а в рудого аж червоні якісь. Бідний татарин, кахикає тільки. Та чого він кахикає?
Гляди, сухоти! Заразиться ще можна.
Поїли, знов по камері швендяють.
— Так вот,— той, чуб йоржиком,— сколько на воле товарищей-то, а как отец не передаст чиво,— никто. Ну...— посварив кулаком.
— Закурим, что ль,— рудиц.
Позакурювали махоркою, Ходять, пихкають. Татарин кашляє. Луценко дивиться тільки: не курить — і вже й од накуреного в висках сіпає йому.
Спитав місця вільного, показали йому поз стіну,— вогка, цвіла; шапку під голову,— ліг.
(Продовження на наступній сторінці)