А то якось сонце було так, як під снідання. Його нема. Явдоха впоралась трохи — пішла до биків. Коли увіходить, хвалиться: "Нема биків; ходила,— каже,— і за клуню, й у садок — мо’, вилізли, думаю,— нема й там". Я й кажу: "Мо’, на вулицю вибрались, то ще за людьми на ярмарок учепляться — тоді саме ярмарок був,— ходім шукать,— кажу... Ти йди в цю вуличку, а я в ту".
Пішли... Нема. І, лихо! Так Явдоха за паляницю та до ворожки. "Пішли,— каже,— дорожкою кривенькою". Ми й по дорожках по кривеньких,— нема! Клопочемось... Коли так як над вечори іде й Андрій — п’яний-п’яний! І з ним ще якісь п’яниці — кричать, вигукують...
"Андрію, Андрію,— кажу,— ти п’янствуєш, а биків нема, зайшли десь... Іди зараз шукай",— кажу. "Е,— каже,— биків не найдете вже... ні, не найдете... ось бики, ось бики! — Та вийняв гаманець, та й брязка грішми...— Хай їм... хай їм чорт! — каже.— Щоб не клопотаться — продав... Ех, їдять його мухи... погуляєм!.. Виймай, Хомо, горілку, шукай, Явдохо, закуски!"
Отаке!.. А Явдоха ж та бідна... так же й залилась сльозами. "Волики ж мої, волики,— каже,— як я кохала вас та як я доглядала!.. Та я й постельку м’якеньку вам слала, та я травичку по обніжку вам рвала..." Та вже ж плаче, бідна, плаче. А я й собі: "Отак,— кажу,— нахазяйнував, синочок!.." Та себе вже лаю, лаю: "І щоб я не діждала була й бачить хазяйнування такого, і щоб я й так і так!.. Іди ж,— кажу,— іди од мене та й не признавайся ж до мене!.." А він: "Е, плакси погані.. Ходімте, хлопці, де в інше місце... Хай їх сі та ті заберуть!" Пішли.
Горенько, горенько!., що робить, що й казать?.. Пропаща дитина, навіки пропаща!.. А жаль же, жаль... Треба робить щось... треба навертать-таки на стежечку. А як навертать тепер, що робить йому?.. Печуся... Як ось приїжджа на масниці парубійка сусідин — Іваном звуть. То він на тім краї у лавках десь та забажав матір одвідать. Почув, що нездужа. Ну, вона незабаром і вмерла. Та він і приласкав її, та він і втішив її, та й поховав. Ну, вже ж і заховав — господи! Там що хороше вже, так хто його зна й як! Труну ту і чорним, і срібним оббив, та ще й півча співала... А продовольствія того людям було!.. І печива, й варива, та все таке смачне, та пухке, та біле... Господи, як то вже й ховав хороше!..
Баба схитнула головою.
— Ху, мабуть, уже й мені вік недовгий... Ху, як же й задихалась... Хто вже мене приласка та потішить? Ху, як же й тяжко, як кілок у грудях... І балакать... не можна б — так не втерпиш... Ну, не втерпиш же. Що воно ж рідне... що воно ж дитина моя, що воно ж... Боже мій, боже мій! — Притулила хустку до очей і довго так держала та хлипала все.
Господи, які-то діти в людей!.. То золото, а не Іван. Він того й батька піддержує добре: коли не десяточку, то й дві та й подасть йому, та й подасть, та й сам... та й сам паном діло. А маленьким же, як здумаєш,— чого тільки не було йому: і холоду, й голоду,— усе було, волам чужим хвости крутить, усе крутить. А то побуло в школі з зиму, вирвалось на той край, і дивись ти — он яким стало! Я й думаю: "Чи не вирядить би мені й Андрія у лавки, може, хоч там схаменеться". От раз і кажу йому: "їдь, Андрію, з Іваном!.." Він так і вхопивсь. "Поїду, поїду,— каже.— У лавках добро: там і не роблять нічого, а п’ють та їдять тільки, та в чоботях у чотирьох, та в пальтах ходять. Поїду". "Спасибі богу,— думаю,— що й охотиться, значить, дасть бог, житиме..." Ось і виряджать. Жалко вже, жалко синочка, матінко! Готовлю котомочку: та й сорочечок, та й штанців йому самих лучченьких, та й книшиків, та й пиріжечків пухкеньких, та й сальця, та й ковбаски... То він: "Буде", а я ще — та й насіннячка, та й гарбузчиків, та й грошенят... Машиною їхати, та край далекий. Що в його ж і була десяточка,— од биків зосталась,— а я ще й свої, що... що місяців зо три складала, та й свої... В жильоточку... йому... "На, моя дитино, та не мори себе". Та виряджаю — плачу та хрещу вже, хрещу! "І мати божа, й цариця небесна, і час добрий... поможіть, та поможіть же синочкові моєму, та напутіть же його! І, господи праведний..."
Минає тиждень. Як йде десятник од зборні, то я й думаю: "Гляди до нас, а мо’, яку вісточку несе од Андрійка". Та виглядаєм, виглядаєм обидві, ждемо, ждемо, що хоч би ж хоч одно словечко. Як він там, що він там? А воно... Минула й зима, й весна, й літо настало — не чуть і не видно... От боже мій!.. Так я письмо до Івана: де Андрій, чого він не озивається й досі? Іван і пише: "Я,— каже,— був помістив його в лавку в одну, так він там... раз — не слухав нікого, а вдруге — повернувсь та тютюну вкрав щось, та його й прогнали, і де дівсь — не знаю". А господи ж... А матінко ж! де ж він? Та настала осінь, та тільки тих заробітчан поприходило, то я по всіх і бігаю, всіх питаю: "Чи не чули, чи не бачили?" Та й до ворожок... Та вже млію-млію душею... що хоч би хоч сни не такі снились, а то ж лишенько: то п’яного бачу його, то вкачаного, то злодієм, то... цур їм!..
Коли це, в пилипівку оце, сидимо з Явдохою, вечеряємо. Увіходить чоловік — Потап Слива. Поздоровкався. "А що,— каже,— про Андрія нічого не чули?" В мене так і тьохнуло серце: "Це вже щось є,— думаю,— коли б хоч не погане що..." "Не чули",— кажу. "А я ж це,— каже,— їхав з Маріуполя та й його бачив..." Ми обидві й ложки покидали. "Як? що? де він?" — питаємо. Потап тільки головою схитнув, сів і каже: "Ех, бодай не казать!.." В мене ще дужче серце забилось. "На станції на одній,— каже,— дожидав я машини. От сиджу під стіною всередині, обідаю,— каже.— А в куточку, недалеко од мене, сидить хлопець один, теж обіда: оселедець та хліб їсть. Ось увіходить жевжик якийсь у пальті порваному та так тими очима й водить, так і водить по людях. Ну, людей,— каже,— небагато було. Той жевжик пройшовсь раз і вдруге по станції, а далі до хлопця до того, та й давай йому знишка: "Ти, хлопче, додому їдеш?" — "Еге".— "Ти наймися... Ось тут економія є — я прикажчик, робочих шукаю,— от де заробиш,— каже,— а то в тебе, бачу, й грошей нема..." А хлопець: "Є в мене грошей... Я аж десять карбованців заробив, за підпасича був!.." Жевжик аж облизався,— каже,— а там своє: "Пустяки,— каже,— тут ти більш заробиш, тут тобі карбованців сорок дамо в зиму в одну, а робота не яка тобі: коло телят будеш". Хлопець тільки що не підскочить,— каже,— радіє: "Це мені як нахідка,— каже,— я сирота, дому нема — наймусь".— "Ну, так ходім же зо мною". Той хлопець хлібець у котомочку,— каже,— котомочку на плечі — пішли... А я на умі собі,— каже,— зашморгнув котомку та до київців, що сиділи під другою стіною. "Так і так,— кажу,— не замітили?" — "Байдуже,—кажуть,— гомоніли собі",— "А ходімте ж назирці..." їх устало,— каже,— чоловіка з чотири, добрі хлопці, я п’ятий — хода. Дивимось,— каже,— аж з-під вагонів лізе ще два "прикажчики": один у полушубку, й вовну видно, а другий у кереї в якійсь заяложеній. Повилазили,— каже,— та за тим... А той прямо в степ з тим хлопцем. А в степу ж ні людини — зима. Ми поставали,— каже,— та й виглядаєм з-за угла: що далі буде? Коли ці догнали, спускаться почали... І не видно стало. Ага, це, значить, балка. Ми ж як дременем,— каже,— туди, аж вони вже на хлопцеві на тому грошей шукають. Побачили нас — та від його... Ми за ними... Ось той, що в кереї, посковзнувся і впав... Били ж його, били!., було, й кулаками й..."
Баба як заллється сльозами.
— Сину мій,— каже,— сину мій.
Було, й кулаками, й коліньми... Кров і носом, і ротом... А я дивлюсь,— каже,— по знаку щось парняга... та на очі не дається, пику ховає... Хто ж це? Та стали вже пашпорта шукать,— каже,— найшли недокурок, і там "Андрій" написано... Коли так і є! Андрій, ваш Андрій... Тільки худий такий та чорний... Пішли ми: лежить він, стогне на снігу.
Баба знов у сльози:
— Боже ж мій, боже ж мій!., і матінко, й серденько! Що дома ж, було, чирячок нарве, то я вже й цибульку смажу, й ганчірочку тру, та й зав’язую, й запаковую, а то... І, рятуйтечко я"! Та вдома ж спать ляже, то я й ряденце, й кожушок на його, а то на снігу... І, боже мій!..
(Продовження на наступній сторінці)