А то вже на дванадцятий повернуло, пора вже. пора, думаю, привчать до хазяйствечка. А тут якраз ячмінь привезли. Я до його — він спить,— такий плечистий та рослий парубійка!.. "Нівроку,—думаю,—пора вже, пора". Штовхаю. "Вставай,— кажу,— ціпа доставай, молотить треба". (А до тих пір у мене найняті молотили). Він лупнув очима, та не то що, а ще на другий бік повернувсь. А тут, дивлюсь, півдня вже. "Е, ні-ні, вставай, вставай!" — кажу. Аж він, моя матіночко, як підведе голову, як бликне очима та як дасть мені ногою в груди... І матінко, й рідна!.. Не знаю, як я тільки не впала тоді. Схилилась на стіл та вже плачу, плачу... жалко вже, жалко мені!.. Що як же таки: отак кохай, отак... І господи!.. І тепер, як задумаю, так!..
Скривилась, аж очі стиснула.
"Тепер же як знаєш,— кажу,— займать уже не буду тебе, бог з тобою, а хліб... хай миші їдять..."
Та так розсердилась, що вже ж, думаю, і обзиваться не буду. Так він попокрутив носом днів зо два; а далі — що то вже сталось йому — слухаю: ляпа ціпом. А я ж уже,— де те й серце ділось,— радію-радію. "Оце ж,— думаю,— синок хазяйнувать, хазяйнувать буде..." Топлю та таке думаю: "Помолотить,— думаю,— хлібець, а там і за построєчки візьметься: хлівці повиправля, клуньку вкриє,— таке все позапускане. А там конячку справить та сам і хлібець кохатиме,— заживем!" — думаю. Та то, було, по одному шматочку м’ясця в борщ кидаю, а то аж два вкинула, аж два. "Хай же,— думаю,— пообіда смачненько мій хазяїн дорогий". Насипала. Іду кликать. Клуня одчинена, ціпа не чуть. Туди,— аж там самі кури. Порозгрібали те зернечко, порозкублювали... "Андрію, Андрію!" — не чуть і не видно. Повигонила кури ті, увійшла в хату, вийшла знов. Коли глядь... аж боже мій!., ідуть улицею: іде врядник, іде староста, чоловіків душ зо три і він посередині... І білий-білий... як крейда... Боже ж мій, боже мій!... так я й охолола вся... стою і з місця не рушу. А врядник: "А що, бабушка, де ваш син ночував сю ніч?" Мовчу я. "Коло меду,— каже,— улик меду вкрав у Ільченка й голову пробив пасічникові..."
Та й пішли до зборні. А я... не знаю, як я тільки в хату вдибала, упала на піл, та борщ холоне з м’ясцем, а я вже: "І щоб я й годувать не діждала тебе, і щоб я й так і так! Та чому ти й маленьким не пропало було, як отак же ти й хазяйнуєш оце!" Голошу ж, голошу... "Ну, стій же,— думаю,— прийдеш ти... вбирайся, скажу, вбирайся од мене!.." Коли ось і йде незабаром. Глянула — жаль.
"Андрію, Андрію,— кажу,— що ти наробив оце!., це ж тюрма тобі..."
А він то сюди, то туди по хаті і то почервоніє, то побіліє.
"Чи тюрма, то й тюрма,— каже.— Хоч і посиджу, так і недаром же, недаром же, їдять його мухи!.. Це раз, раз злапали, а то ніхто не зна... Ех,— каже,— добріше було, як стяпаєм молока де з Степаном чи й сала, то вже й порозкошуємо, було... Або як наваримо каші, та ще як горілки куплю... Ех, їдять його мухи!., та ще й кавунів... Ех, чи тюрма, то й тюрма!.."
Та таке зробилось: очима, як іскрами, так і блима, зуби зціпило та кулаком по столу трах-трах!
"Хай саджають,— кричить,— хай саджають!"
А я вже... ні жива ні мертва.
"Так ось іще що,— кажу,— так ось де ти ніченьками ходив тими з Степаном! — А Степан — парубок там у нас, чудакуватий якийсь, а злодій на все село.— Так ось,— кажу,— навіщо я тобі грошенята давала — на горілку...
А він: грюк дверима та й подавсь. Пеклася ж я, пеклась: що робить, що й казать — жаль на його, та жаль і його. Що воно ж моє, що воно ж — дитина моя...— та й знов захлипала. "Що не буде,— думаю,— а треба визволять". Побігла до Ільченка. Кланяюсь йому, прошу його: "І дядечку, й рідненькі!.. простіть!.." Простив, спасибі...
"Витчеш сукна,— каже,— кусків з два, та й бог з тобою, тільки попроси ще врядника, щоб діла не передавав далі куди, та попроси діда за голову".
Так я зараз у пасіку: "Дідусю, простіть!" — "Бо’ з тобою,— каже,— я нічого. Ото постав хіба свічку перед Серафимом-угодником".
На другий день до врядника: "Так і сяк,— кажу,— чи не можна б, щоб Андрієві нічого не було?" — "Ні, не можна... ніяк не можна", Я в ноги йому: "І татусю, й мамусю!.." А він: "Гм, воно б, воно б і не що, так я ж трудився, я ж трусив,— не можна!" — та й пішов з кухні. А наймичка морг-морг на мене: "Ви йому кругленьких, кругленьких",— каже. Так я додому мерщій... Достала конячку, одвезла до жида жита мішечків із шість, тоді до його. "Харашо, харашо,— каже,— ми це діло заб’єм". Я аж перехрестилась. Приїздю додому.
"Молись,— кажу,— богу, Андрію! Так і так: дома будеш..." Живо й він повеселішав, зараз і балакать давай.
"Ну, розкажи ж,— кажу,— як ти бджоли ті крав?" — "Та як же? — каже.— Пішов уночі — не чуть нікого... Я в пасіку. Аж ось дід: "Хто такий?" Так я патичкою його, а сам за улик та й в ліс, та в лист урив. А то молочу — закортіло пообідать піти. Одгрібаю... Мене й злапали". — "Ну, цур йому,— кажу,— що було, те пройшло, а більш не роби вже так, мій синочку, не займай нічого чужого, не ходи з патичками". А він: "Та я,— каже,— іноді то й сам думаю так... І наважусь оце не робить, та й не втерплю... так мене вже й тягне до того, так і тягне..."
Дивлюсь, аж воно й справді: ось був дома, дивись — нема вже. Та ще почав так же робить, матінко, що прийде укачаний увесь, побитий, горілкою так і воня з його. Та ще мало того, що дам коли четвертачка якого, а ще почав і в куховки заглядать. Дивись, то коли не гречечка, то борошенце та й надібране... І, лихо, що ж тут робить? Оженить... оженить,— більш нічого!.. Може, одумається як абощо. Минуло Різдво. Я й наполягала — женись! Він одбалакуваться давай: "Я й не нагулявся ще, і сяк і так", а я в одну шкуру: "Женись, женись, мій синочку!.." Та внесла йому й сорочечку новеньку з цяцьками, і штани новенькі внесла, матер’яні, і шапочку новеньку смушеву внесла, і чумарку синю, і пояс червоний — усе повносила. "На,— кажу,— синочку дорогий мій, убирайся та йди, йди до Омелька". А Омелько — там у нас чоловік такий — казав якось, що в його є десь дівчина на прикметі така... "Іди до Омелька,— кажу,— та їдьте!" Він м’явсь-м’явсь, а далі давай, давай убираться-таки. А я вже — рада-рада... припадаю коло його та придивляюсь, щоб і чумарочка стояла гарненько на йому, та щоб і .поясок не жужмом був, та щоб і комірчик з сорочечки видненько було... І господи!.. Причепурила. Дивлюсь, такий парубійка хороший: удігний, повновидий та чорнявий такий... І усики, й брови такі... "Нівроку,— думаю,— буде за що жінці кохать..." "Хай же тобі,— кажу,— господь милосердний, мати божа, цариця небесна помагає!.." Вирядила.
Ось приїжджають. "Живем! — каже Омелько.— Молода як подивилась,— каже,— на його, так і вчепилась зараз, а старим п’ять десятинок понаравилось, та й за нею пообіцяли з десятинку і воликів пару..." "Ще й воликів,— думаю...— Мати божа! Це вже хоч не схоче, то хазяйнувать буде... плужок справить..."
Одгуляли свадьбу. Пригнали ті й волики. Такі гарненькі, сіренькі обидва та ситенькі такі. "Ну,— думаю,— господи ж поможи синкові". Коли... тиждень, другий... дивлюсь — аж синок мій підкине воликам заохотки, підкине, а більш так, що слухаю — ревуть волики, а він, як і був: або лежить, або зовсім і дома нема. То Явдошка сама вже і сюди, й туди. Там що людина невісточка в мене, так її вже й не найти такої. Правду казав сват: "На мою дитину не зажалієтесь,— каже.— Я годував її, щоб вона і богові, й людям угодна була". Ну, вона ж тобі й минуточки не згуля, ну, не згуля ж і минуточки, мої рідні... І топить тобі, й порається, і миє, й пряде, й... господи, й праведний!.. А щоб вона,— як є друга,— як що загадуй, та щоб сперечалась з тобою, дулась на тебе — нема того й званія. Ну, вже ж така!.. Хай тільки господь спасе її, та й годі.
Я вже, було, й кажу їй: "Ти б, дочко, й Андрія навертала по-своєму". Ну, вона якось-таки й давай казать йому... Що й казать: вилізли бики з огорожі, а огорожа в нас — самі дірки. Вона побачила бики ті та й каже: "Ти б, Андрію, хоч би бики загнав пішов... Господи, яке то вже до лежні воно! Хоч би людей стидився!" Він так і скипів, матінко. Як схопиться. "Так ти,— каже,— сяка-така, ще загадувать будеш мені, страмить мене будеш?! А тебе я навіщо брав? навіщо брав?" А вона ж, бідна, й з лиця змінилась та труситься вже, труситься... А він кулаком її по голові — раз і вдруге... Я — оборонять, а він і мене... Та очі ті витріщило, почервоніло... і, хай господь милує!..
(Продовження на наступній сторінці)