«Злочин у степу» Володимир Штангей

Читати онлайн твір Володимира Штангея «Злочин у степу»

A- A+ A A1 A2 A3

В степу, в тому місці, де круто стикаються два битих шляхи, стоїть великий дубовий хрест, що його поставив багатій Очкуркін по заповіту свого батька на спасіння душі. Ще здалеку впадає його розмаїте перехрестя в вічі подорожнім. І всі знають, що аби до хреста добратися, а там уже відомо, куди скільки залишилося. Чи має душа Очкуркіного батька райське життя за цього хреста, невідомо, але що в пригоді він стає подорожнім, так це кожний знає. В зимовий час, коли по білій рівнині заграє холодна віхола дикою музикою з сипучими сніговіями і коли так дуже легко зблудити і закружляти в смертельному жахові, тоді очи подорожнього пожадливо ловлять усе, що може допомогти зорієнтуватися, а коли на цім шляху, то шукають хреста. Стоїть він, як рештка пережитих стародавніх мужицьких традицій. Облиняв він, обліз, потемніли лики образків, вітром зірвало бляху з нього, і ніхто вже його не вквітчує у вінки з васильків, чебрецю та материнки, бо все то стало зайвим і непотрібним. А за хрестом поруч випнулися круто, як дівочі нем’яті груди, дві могили. Коли вилізти на їх пипчаки – ой, далеко видно степову рівнину, на скільки око в силі сягнути. Чимало ходить легенд про них. Одні кажуть, що ці могили насипали в часи, ще коли орда татарська ходила на Україну, щоб з цих могил можна було вартувати. Другі розповідають про якихось ватажків козацьких чи турецьких, що загинули в цьому місці, і над ними ото на спогад віків залишило їхнє військо таку пам’ятку. Ще була версія про двох братів, які загинули в цьому місці в одноборстві. А вже під час війни пішла чутка, нібито в цих могилах та багато золота заховано. Приїхали люди з міста, повертіли в них довгими свердлами та поїхали ні з чим. І ще могили стали постійною ознакою польового клина. Вже коли скажуть вам, що, мовляв, його поле за могилами або коло могил, то відомо де це.

Знає Іван і хреста, і могили. В пору, коли ще пастушив, не раз дер горобенят у перепльоті хреста за образками, й не одну ніч спав біля нього, як водив коней на ніч. А могили… Він ніколи їх не забуде. Він затамував глибоко свою легенду, свою життьову казку. Про неї ніхто не знав і нікому він не розкаже. Один він іноді згадає про те, що було, і заболить тугою душа, хоч літа вже й стирають, зарівнюють прожите. Кожного разу, коли він проїздить мимо оцих могил, завжди випливає з минулого давня історія… Ярина… Скільки спогадів викликає в ньому це слово, і він не знає, чи то справді так було, чи то, може, хтось інший пережив і переніс оту сумну історію, а йому лише розповів. А було то таки з ним. Служив він на економії. Серед строкових надибав дівчину Ярину, що зразу ж привабила до себе, бо ніхто з дівчат не мав такої вдачі веселої, глибоких карих очей, темних брів, стану гнучкого в парубочий обхват та спритних на все рук. На хазяйку її мітив Іван. Радів і гордився. В те літо коло могили пшеницю збирали панську. Днювали й ночували строкові в степу. Не було тоді жниварок, а все косилося на грабки. Один косар, а дві в’язальниці. Вдень не робили, а тільки звечора та ранками, коли падала роса. Ночами хлопці ходили до дівчат, і зробивши затишки із снопів, спали з ними… Іван мав Ярину. Одного разу, пам’ятає добре, в суботу, майже всі пішли до економії, а вони вдвох та ще дехто залишилися в таборі. Іван жалів дівочої чести. Бувало припаде до пахучих грудей Ярини, казиться від пестощів, грає конем добрим, а не чіпає. В ту ж ніч чомусь зомліли в любощах обоє, і одно одному віддалися. Взяв Іван Ярину просто, але молодо й любовно. А на ранок найшов її під мажарою: почепилася дівчина. І шкода робиться її, як нагадає, душа і досі болить. Стоять могили темними масивами постійні свідки минулого. Як зараз бачить Іван: отак до половини могили стояла лавою недоношена пшениця в ту ніч, за могилою, коло шляху, були мажари, далі полукіпки…

Коровки притомилися. Часто збочували. Іван їх підбадьорував то покриком, то батіжком. У других гонах уже мало бути їхнє поле. Припавши до полудрабка, він поглядав наперед. Охоплений спогадами, Іван не помітив, як минули одні гони і як коровки повернули на другу межу. Але що це? Чи сниться, чи дійсність? Він протер очи й підвівся. В темряві ночі він побачив маняк чиєїсь хури на своєму полі і якийсь рух. Шарпнув за рукав Зотя. Той, не кваплячись, піднявсь.

– Що, приїхали?

– Хтось бере снопи на нашому полі, – відповів Іван…

Та Зоть нічого не бачив, скільки не дивився в той бік, куди показував брат.

– То так тобі здалося.

Але в цю мить виразно фиркнула десь поблизу коняка.

– Чув?

Іван весь напруживсь і насторожився, а Зоть, як і не спав. Голова працювала ясно й логічно. Скочили з воза, коровки завернули з межі, а сами, взявши ґаблі, пішли навмання до свого поля. Старались іти тихо, але перепалена стерня, як навмисне, лущала, і вони примушені були робити зупинки: їм не хотілося, щоб чоловік той почув. Щоб краще роздивитися, іноді присідали до землі.

Потім вставали й знову шли. Минули Антоненкову смугу, ось уже й Сивакова півдесятина. Через три десятини їх поле. Вже виразно чулося сухе шелестіння снопів, хрупання коней. "Мабуть, харчує коней теж пшеницею", – подумав з болем Іван. Не було ніякого сумніву – підвода стояла серед гонів на Івановім полі, і хтось брав його власну пшеницю. Коли підійшли до Зотьової півдесятини, так побачили вже й хуру, що клалася…

– Ну? – притишено промовив Іван.

В цю мить збоку нараз блиснула блискавиця і освітивши степ білим світом. Іван потяг Зотя за сусідній полукіпок. Прилягли на колюче перехрестя півкопи й почали чатувати.

Ось від воза відділилась чоловіча постать, зупинилась, послухала, чуть чутно відкашлялась, і почала знову мостити снопи на драбиняка. Чоловік був сам. На возі клалась третя верства, а це значить, що добирає до копи. Шелест стиглої пшениці, як розряд електрики болюче бив по нервах. Чув Іван, що в грудях зайшлося скаженим стуком серце, а в голову вдарили кров’яні шуми.

– Що робити? – вагався Зоть.

– Йдемо до нього, – рішуче сказав Іван.

Він бачив і знав, що і цього року в нього знову крадуть пшеницю, і серце наливалося важкою, як металевий розчин злістю.

І двома тінями, поза полукіпками, вони пішли до чужого воза. Чоловік так захопився роботою, що не чув, як сторожко захропли коні, побачивши таємничі постаті, не звернув уваги на підозрілий хрускіт сухої стерні, і тільки тоді раптово й злякано оглянувсь, коли Іван махнув ґаблями над його головою.

– Ох… – гукнув чоловік з острахом, згинаючись до самої землі.

Розрахований без жалю удар залізних ґабель зі свистом вгруз йому в голову. Немов п’яний, чоловік випустив свої вилка і побіг, угнувшись до недобраного полукіпка. Новий удар збив його з ніг.

– Ах ти, сукин син!..

В чоловікові пізнали Мартина. Він лежав ниць на землі, і від болю скреготав зубами. Ніч слухала. А степ був, як могила мовчазний і темний, тільки коли-не-коли моргне в небі фосфоричним сяйвом здалека блискавка.

– Давай мотузку! – гукнув Іван до Зотя, не відходячи від Мартина.

– Хлопці! – промовив тихо Мартин і підвівся на руки. – Чуєте, хлопці?..

– Ач, покаявся як. А ти ж казав нам, що більше не будеш красти. Га? Ти ж клявся! – лаявся Іван, не слухаючи його.

І ще тише Мартин попросив:

– Простіть, хлопці… Дітьми клянуся, що більше не буду…

Зоть робив нашвидку петлю. Мартин вгадав по рухах Зотьових, відчув по жорстокому голосові Івановім, що йому готується відплата, і в твариннім жахові зірвався на ноги.

– Іване, Зотю… Братці… Дітей пожалійте! – заскиглив він.

– Ну, сволоч злодійська… – залаявся Іван і відпихнув ногою укляклого коло них Мартина. – Вмієш красти – вмій же, гаде, і вмерти.

Тоді він встав і, як привид, хилитаючись, закричав щосили на весь степ без слів і тоскно. Луною відгукнулась балка. Іван розмахнувся і ще раз вдарив.

– Не кричи! Правда, страшно? Болить? А нас хіба не болить? – промовив суворо Іван.

Витягли на межу і поклали впоперек.

– Їдь! – сказав до Зотя рішуче Іван.

І придушеним дзвоном заграли в стерні колеса. Рипіла снасть під тягарем золотої пшениці. Кректав віз, коли потрапляв у борозну, бо то цього року налило добре пашню. Мартин перекинувся на бік. Хотів скотитись, але Іван його знову поперек поклав.

– Лежи, бляхо, а то їй-бо приколю.

– Іване… Братіку… За батька рідного матиму… – застогнав, благаючи, Мартин, і заплакав у безсиллі.

А земля вже гула так близько. Хляпала підкова в котрогось коня.

– Помилуйте, хлопці.

Мовчанка.

Рвуть копитом коні шпориш і так ясно, так виразно й до болю моторошно дзвонять колеса. Зоть веде його коні за недоуздки і прямо керує на Мартина, що обкручений мотуззям лежить нерухомо, як колода на землі.

Іван спокійно чатує, щоб Мартин не скотився, щоб влучно по ньому колеса проїхали.

Мартин перестав плакати. Однаково не поможе. Він лежав покірливо й тихо. Щеміла голова від побоїв на тім’ї та муляла бік ключка від шнуровального мотузка. Над ним раз по раз спокійно в теплій височині літнього неба хтось бавився, розстеляючи золоту позлітку далеких блискавиць. І нагадав Мартин, що забув він Меланці сказати, де гроші заховано – коли загине, даремно пропадуть. Збоку чорним привидом стояв Іван.

– Іване, не помилуєш? – промовив востаннє Мартин.

– Ні…