«Злочин у степу» Володимир Штангей

Читати онлайн твір Володимира Штангея «Злочин у степу»

A- A+ A A1 A2 A3

Тяжка праця, мордобої, брехня та підлабузювання до старших, – ось що він бачив замолоду із самих дитячих років. Салдаччина була не кращим учителем: там тільки він дістав підтвердження своїх життьових висновків і остаточно оформив свій погляд на життя, як на категорію, що дає розкоші найхитрішим і найсміливішим. Спробу зробив на товаришових чоботях у казармах. Другого разу очистив у "підфебеля" сундучок. Відтоді він узнав ще, що гроші дають можливість простому рядовому робити те, що за військовим статутом суворо заборонялося. Мартин переконався у великій силі грошей: за них можна було купити і пошану, і довір’я, і любов, і честь. Прийшовши додому, почав і на селі пробувати, бо жити треба було, а заробітки пішли сутужні і взяти немає де в своєму господарстві.

Почалося і тут з малого. Коло городів була пшениця поміщика Драгуновича. Цілий лан. Не раз у думці зароджувалося бажання хоч п’ятнадцятку взяти. "Хіба в замітку буде, – думалося. – По снопові, по два з полукіпка, і хватить, а п’ятнадцять снопів дадуть три-чотири пуди…"

І одної ночі з жінкою переносили ряднами через вишники цілу півкопу. Потім якось магазинер з економії запропонував йому з половини сорок пудів пшениці спродати. Попробував – зійшло. Закортіло ще. Найшлись компаньйонщики.

Завелась лишня копійка і краща одіж. Через півроку прикупив землі і мав корову. Він пригадував і не раз любив повторювати недвозначно народню мудру приказку не одному: "Вовка ноги годують, голубчику".

І справді, почав жити по-вовчому. Робота злодійська увійшла в звичку. Чим більше брав – тим більше хотілося й кортіло. За революції не кинув красти. Ніхто не вмів так брати з економії, як Мартин. Коли не стало економії, почав у своїх селян красти: в жнива – збіжжя, а взимку – що до рук пливло.

– Хитра собака, як сто чортів, – говорили про нього на селі.

Та злодіїв, крім Мартина, іще було в селі, бо ж яке село не має їх?! Першим злодієм звичайно був Мартин Скибенко, другим – Матвій Сотник, третім – Гришка Стратій. Це королі, а за цими було до десятка дрібних злодійчиків. Вони знали один про одного. В них своя організація була скріплена мовчазною порукою. Кажуть – ворон воронові ока не виклює – отак і в них.

У них добрі будівлі, тини з загатами, злі собаки на прив’язях, що не приступити. Подвір’я запирається від шляху на чорні брами. Що в них робиться – не підглянеш. Коли їде хто з них, так ні в кого з селян немає таких коней і таких з дзвоном фургонів. Мчить який з них по селу – віжки в натяжку, дзвонить бричка лихим дзвоном, а вид чванливий, і чванливий погляд з-під насуплених брів. Мовляв, ось ми які. А на селі гомоніли:

– Брат, без чужої воші в коморі – своїх не матимеш.

– А-а так, із своїх рук та чесно, чортову маму отаким зараз станеш, не розживешся швидко…

У них, як і в усіх односельців, було по одній десятині на душу. На двір припадає пересічно від чотирьох до десяти десятин. І господарювали вони не так дбайливо, щоб можна було думати, що вони від цього так розжилися. На заробітки їздили, як усі, а проте жили, аби кожному так довелося жити. І така вже церемонія стала, що ні приступу. А компанія – все такі, як сами… Любили когось обсміяти, поглузувати… Чуже, як кажуть, бачили під лісом, а свого не добачали під носом…

Учора звечора Мартин зайшов до нової комори. Гребнув із сипанки зерна і розгорнув на долоні. Лягла круглянками, як горошини, на долоні загнічена "банатка". Підкинув її, любуючись, зжав у кулакові, і знову вкинув до діжки. Приємно відчувати свою статечність. Любив "банатку". Як в молоді роки парубочі солодко мліло в грудях за дівчиною, так зараз тягнула до себе своїм наливним золотом пшениця. Особливо "банатка". Вона дорога і хліб гарний з неї: пампушки, вареники, корж – усе, як сніг, як сонце ясне. Лишній пуд – лишній карбованець, а карбованець – теж гроші, на шляху не валяються. І полічив: "Сто пудів по руб двадцять – сто двадцять карбованців. А двісті – двісті сорок карбованців. От тобі й пів жниварки". Він давно мріяв про жниварку.

А вночі запріг коней тихо, по-злодійському в лютерний віз, щоб їхати знову. Меланка, його жінка, поганою була помічницею в справах Мартинових. Вона сердилася, лаялася. На її думку вже пора було б і покинути. Того, що настаралися – на вік хватить. Молодиця по своїй простоті міркувала, що нехай вони брали зразу, ну так тоді бідними були, а тепер все ж є… Непокоять її отакі нічні виїзди Мартинові, а вговорити, не можна.

І біллю переболить та перескнить душа, заким чоловік вернеться. Все частіш і частіш думалося молодиці: "І що то за життя, коли соромишся чоловікові в вічі глянути, коли сам він ховає свій занепокоєний погляд, коли кожної майже ночі сама, хоч бери та других приймай". В жнив’яні ночі сухі й млосні, особливо перед неділею або перед яким святом, на селі гудом гуде вулиця співами, сміхом, жартами далеко за північ. В такі ночі Меланці не спиться. Мартин завжди в поїздках, а вона сама на самоті чого тільки не передумає. І ниє та болить серце за себе.

– Ні одної ночі тобі вдома не переспиш, – казала молодиця, поправляючи на конях наритники. Мартин сидів на возі мовчазний і зосереджений думкою на чомусь. У відповідь жінці нехотяче промовив:

– На спання зима буде… Вже?

Вона відступила від коней і підійшла до нього.

– А може б, ти таки не їхав сьогодні? Нехай воно сказиться. Хоч проти свята залишися вдома, – сказала вона, нахилившись ласкаво до нього.

– Ет, дурна. Відчини ворота краще. – Махнув по конях батогом і поїхав. – Та не дуже розлягайся спати! – кинув їй, виїжджаючи з воріт. Вона вже добре знала, що це значить: знову привезе чужі снопи, і їх до ранку треба буде скласти при строці[9]…

Зачинила ворота, і зіпершись на них, отак довго стояла укляклою постаттю. Через вишник на поля подзвенів Мартин крицевими втулками. І здалося Меланці, що вирядила вона оце свого Мартина в дуже далеку путь, звідкіля або повернеться або й ні, і стало ясно молодиці, що дурне в них життя, хоч і сите. Мартин необачно грається з вогнем, а в неї серце неспокій сушить щодня… Встало втямку дівоцтво, пригадався й Мартин парубком з чубатою чуприною над широкими бровами. Ніхто б не сказав, що він міг колись так лагідно сміятися, що це була тоді найвеселіша натура на селі.

А отже було так. Жила Меланчина мати за селом у старшого сина. Була й Меланка коло неї. Як ще парубкував Мартин, вона дівчуком була, і з іншими, навіть, прозивалась з нього. Засядуть було де-небудь за тином тай гукають:

– Торботряс. Торботряс свиней пас!..

Потім же закохалась. Якось приїхав з війська Мартин батька навідати. Сам стрункий, чистий та веселої вдачі, і заполонив дівоче серце… На вулиці впіймав її, вже не дівчука, а повногруду карооку дівчину, що пробувала вже пестощів парубоцьких.

– А я й не знав, що в нас на селі є такі гарні дівчата, – сказав тоді Мартин, сміючись, і тепло-тепло пригорнув…

Коли знову від’їздив – нишком плакала. Через рік вернувся й вони побралися. "Не вгадаєш, де найдеш і де загубиш. Тепер від Мартина тільки й можна почути, що дурна та пришиблена", – зідхнула Меланка.

З грядок пахло розпареним кропом. Як з провиною, стояли із похилими головами поодаль високі соняшники, та біло-білою скатеркою розстелився мак попід яблунням. Прошумів горою якийсь птах. У Гапки на перелазі чутно, як хіхікає придушено молодь. У неї завжди цілі ґерелиці збирається хлопців та дівчат. Гапка – молода вдова, вона ще не забула вулиці й лине до молоді, віддаючись відверто гульні.

Нараз від вулиці хтось заспівав густим баритоном:

Та болять ручки,

Та болять ніжки.

До нього приєднався другий голос, і поволеньки полинула тужлива пісня над селом:

Гей, тай пшениченьку жнучи.

Гей, тай пшениченьку жнучи.

Ой, тай уже мені

Тай надокучило.

Мого миленького ждучи…

По голосах Меланка впізнала Степана й Петра, сільських парубків-студентів. Вона стояла зачарована піснею, що нагадувала багато такого, чого звичайною мовою не скажеш. І подумала сама про себе "ой, надокучило мені теж".

На широке з оборою, добре впорядковане подвір’я мертво витріщилася вікнами нова хата. На клуні несподівано застогнало повудькало.

– А здохло б ти. На свою голову! – сказала тихо молодиця.

Ходить повір’я між людьми, що не на добро цей птах сідає на оселю. Віщує він горе й лихо. І хоч не вірить Меланка в таке повір’я, але чомусь тоскно стисло в грудях. Хтось кинув турботу і зле передчуття…

III

(Продовження на наступній сторінці)