«Жанна батальйонерка» Гео Шкурупій — сторінка 5

Читати онлайн роман Гео Шкурупія «Жанна батальйонерка»

A

    Присутні здригнули від несподіванки. А Голуб'ятніков став задоволено покручувати свої вусики, що нагадували два шматочки білявого клоччя.

    — Ну, панове, у нас уже все готово, ми можемо приступити до сеансу! — підвелася Жанна з свого фотелю. — Прошу до другої кімнати.

    Гості неохоче повставали з своїх теплих куточків і парами перейшли до другої кімнати. Тут серед кімнати стояв трьохногий круглий стіл, оточений стільцями за кількістю гостей. Гості посідали навколо столу, склавши руки на стіл. Жанна сіла між Муславським та Голуб'ятніковим.

    — Тепер треба, щоб руки всіх з'єдналися й пішов магнетичний ток! — сказала Жанна.

    Гості поклали свої п'ятерні на стіл так, щоб пальці з'єднувалися з пальцями сусіда, і таким способом вийшло велике коло з рук, що лежали на столі. Хтось погасив електрику й у кімнаті стало темно, деякий час було чутно дихання й сопіння присутніх. Раптом хтось кашлянув і завовтузився на стільці.

    — Тихше, панове! — промовив Криницький. — Потрібна абсолютна тиша...

    Знову все стихло. Всі сиділи мовчки, лише було чути, як у сусідній кімнаті пройшла покоївка. Раптом стіл похилився і знову став на своє місце.

    — Ой! — скрикнула якась панночка.

    — Тсс!.. Тихше, будь ласка!..

    — Мені страшно!.. — відповіла панночка.

    — Дух, ти тут? — запитала Жанна.

    Стіп нахилився знову і стукнув ніжкою об підлогу один раз.

    — Коли — так, стукни один раз, коли — ні, стукни два рази!

    Стіл нахилився і стукнув три рази.

    — Ай! — скрикнула та сама панночка. — Мене хтось хапає за ногу.

    — Тихше! — розлютовано скрикнув Криницький. — Бо дух розсердиться.

    — Дух, як тебе звати? — запитав Голуб'ятніков.

    Стіл почав вистукувати за абеткою.

    — Н-а, на, п... о... напо... л...

    — Наполеон! — сказав Муславський.

    Стіп хитнувся один раз.

    — Наполеон! — захоплено прошепотіла якась панночка.

    — А ви думали, що це хто? Ваша бабуня? — відповів Муславський. — Це справжній Наполеон!..

    — Наполеоне, скажи, чи буде мене вбито на фронті? — запитав Голуб'ятніков.

    Стіл знову почав вистукувати.

    — І...д-и... т... и... п... і-д ... і-д... іди ти під... т... ри... ч-о... р...

    — Наполеон посилає вас під три чорти, пане поручнику! — ввічливо промовив Муславський.

    Голуб'ятніков роздратовано крякнув і одірвав руку від столу, нервово вхопившись за правого вуса.

    — Цей Наполеон трохи брутальний, як і всі військові! — сказала Жанна.

    — Я ж казав, коли ми будемо гомоніти, то дух розсердиться! — зауважив Криницький.

    — Давайте викличемо когось іншого! — сказала Жанна.

    — Може Пушкіна? — запропонував Муславський.

    — Фі!.. — сказав хтось з присутніх. — Пушкін завжди лається гірш за Наполеона...

    — Ну, так кого?..

    — Ай!.. Мене все хтось хапає за ноги. Запаліть електрику!..

    — Попросіть одного з ваших сусідів, — сказав Муславський, — щоб сиділи спокійніше!

    — Давайте викличемо дух Петра Великого! — запропонувала Жанна.

    — Оце то ділова людина! — сказав Муславський.

    — Слухайте, Муславський, заберіть свою ногу! — попросила Жанна.

    Знову з'єднали руки й стало тихо, лише було чути, як чогось незадоволено засопів Голуб'ятніков. Стілець знову похитнувся.

    — Петро Великий, ти тут? — спитав Муславський.

    Стіл чомусь похитнувся два рази, але в цей час щось велике, м'яке впало на стіл, на руки присутніх. Залунали перелякані крики та вереск панночок, загуркотіли стільці.

    — Ай! Що це таке?..

    — Дайте електрику!..

    — Електрику!..

    Кричали й метушились налякані гості, поки хтось з них не включив електрики. Напруження і страх розв'язалися дуже просто. На столі сидів білий кіт, що його знайшов Голуб'ятніков. Агасфер, як його назвала Жанна, сидів на столі і спокійно вмивав свою забруднену мордочку.

    До кімнати дійшов приглушений дзвоник з передпокою.

    — Хто це може бути? — вголос подумала Жанна.

    Незабаром прийшла покоївка.

    — Там прийшли якийсь добродій! Вони правильно сказали пароль.

    — Ну, так проси сюди!..

    До кімнати зайшов Стефан Бойко, скромно вдягнений у темний костюмчик. Його обличчя було трохи схвильоване й він ніяково поглядав на присутніх. Гості Жанни здивовано дивилися на непрошеного пришельця.

    Муславський кинувся на допомогу Бойкові.

    — Євгеніє Михайлівно, вибачте, будь ласка, я зовсім забув сказати, що я насмілився сьогодні запросити до вас мого друга — студента-однокурсника Стефана Борисовича Бойка! Він великий прихильник теософської науки й дуже багато знає з цієї галузі.

    — Прошу! Прошу заходити! — привітно заговорила до Бойка Жанна.

    — Знайомтесь! — сказав Муславський.

    Інцидент був вичерпаний і гості знову почали обговорювати свій несподіваний переляк.

    — Може ми можемо продовжувати при світлі? — запитала панночка, що її нахабні духи ввесь час хапали за ноги.

    — Про це треба спитати в мого товариша Стефана Борисовича! — відповів Муславський. — Він дуже компетентний у цих справах. Як гадаєте, Стефане Борисовичу?

    — Кха... Гм... я власне...

    Муславський насмішкувато дивився, як ніяковіє Бойко.

    — Я гадаю, що можна, — продовжував Бойко, — тільки треба дуже старанно заабажурити світло, щоб було напівтемно!

    Поки влаштовували нове освітлення, Муславський затяг Бойка в куток кімнати.

    — Ти все-таки прийшов?..

    — За мною стежать, — відповів Бойко, — я просто вирішив, що тут можна сховатися на цей вечір!..

    — Ага...

    — Тільки ти не виставляй мене, як знавця цієї чепухи, я в ній ні чорта не розумію!

    — От так історія! — зідхнув Муславський.

    В кімнаті стало напівтемно, так що присутні ледве могли розпізнавати один одного. Всі знову сіли на свої місця. Бойко сів коло Муславського.

    — Дух, ти тут? — спитав Леонид Криницький.

    Стіл похитнувся.

    — Це Петро Великий? — спитав Голуб'ятніков.

    Стіл стукнув один раз.

    — Я в них замість медіюма, — прошепотів Муславський на вухо Бойкові, — тільки в мене вже заболіли руки хитати цим столиком. Допомагай!..

    — Петро Великий, скажи, хто поведе до перемоги нашу армію? — спитала Жанна.

    — Жанна Барк! — вистукав стіл.

    — Це він хотів сказати — Жанна д'Арк! — сказав Криницький. — Нова Жанна д'Арк!.. Як це прекрасно!

    Жанна сердито встала від столу і зняла абажура з лямпи.

    — Сьогодні нічого не вийде, — сказала вона, — хтось з присутніх надто вже розжартувався.

    Вона стояла коло лямпи й електричне світло освітлювало її кучеряве волосся, що виблискувало червоною міддю. Її обличчя було енергійне і прекрасне, її постать була дужою й елястичною. Надягнути на неї панцир, шолом, дати в руки меча, і це була б справжня Жанна д'Арк!..

    Муславський і Голуб'ятніков дивились на неї, потім вони подивилися один на одного й їхні погляди зустрілися, як дві шпаги.

    Жанна Барк була справді прекрасна жінка. Євгенія Михайлівна, а вдома Євгенія, Женя і, нарешті, Жанна була примхливий витвір інтеліґентського оточення. Це була двадцятидвохлітня панночка з почуттям дорослої жінки.

    IIІ. Жанна

    Вона була трохи обурена й розчарована, наче хтось навмисно взяв і викрив її маленьку таємницю. В цій розчарованості було щось дитяче. Вона будувала будиночок з карт і необережний подув повітря зруйнував його. Вона вже надто доросла, щоб будувати його знову, але легкий жаль і гіркота, що він розвалився, на хвильку пронизали її.

    Жанна з дитинства захоплювалась походами російських царів і її так само цікавили войовничі наступи й відступи клясичних армій, її захоплював Суворов, Іоанн Грозний, Олександер Македонський, їй подобалося читати про походи запорожців і, нарешті, її ідеалом була Жанна д'Арк, хоробра французька дівчина, свята, жінка-солдат, що воювала з англійцями.

    У своїх дитячих мріях вона переживала дуже яскраво всі походи й воєнні події, одягаючи на себе панцир і шолом Жанни д'Арк і войовничо розмахуючи її важким мечем. Білий військовий кінь у полях фантазії Євгенії Барк носив її по вулицях Орлеану та берегах Луари й вона скрізь хоробро розправлялась з англійськими офіцерами та солдатами.

    Вона з дитинства плекала наївну дитячу мрію, що вона буде така ж героїня, як Славетна Орлеанка й ніколи, нікому, навіть матері, що так рано померла, не признавалась вона у своїх таємних прагненнях.

    Тепер, цілком випадково цю мрію було висміяно. Жанна розуміла, що це зроблено не зі злої волі, але вона відчувала внутрішній сміх, що кепкував з її дитячої мрії, і їй здавалось, що тепер усі знають, яка вона смішна з своїм ідеалом.

    Спіритичний жарт, що в ньому вона запідозрювала Муславського, несподівано розчарував її, зруйнував її картковий будинок, що був відомий лише їй одній.

    (Продовження на наступній сторінці)