Раптом гарматна стрілянина збільшилась. До канонади приєдналися російські легкі гармати, що почали обстрілювати шрапнелями німецькі шанці. Маючи десь за спинами таку підмогу, батальйонерки повеселішали. В отвори брустверу вони дивилися, як рвуться димки шрапнелів над німецькими шанцями. Шрапнелі то знижувались і рвались коло самої землі, то рвалися високо на тлі сірого неба.
— Може вони побояться і припинять стрілянину! — наївно втішали себе батальйонерки.
Німецькі набої знову почали падати перед шанцями. Вони тепер падали зовсім близько серед горожі з колючого дроту, шматуючи її й вириваючи з землі разом із стовбами. Раптом гук ще збільшився. Німці почали стріляти ще з більших гармат. Вони пристрілялись у дротяну загороду й тепер важкі набої вивертали її навколо себе. Почалося справжнє пекло. Вивернута набоями земля злітала фонтанами вгору й засипала шанець батальйонерок. Один з набоїв ударив коло самого брустверу, в тому місці, де стояла Корзухіна й Волошенко, й він завалився. Батальйонерки скрикнули від жаху, але, коли розвіялась курява, вони побачили Корзухіну й Волошенко, що обтрушували від себе пісок і глину, їхні постаті стали руді від глини, але обидві дівчини були цілі. Вони обтрусилися й чомусь майже разом засміялися. Це якось заспокоююче вплинуло на розхвильованих батальйонерок.
Кіт Жанни, наляканий стріляниною й обвалом брустверу, став голосно м'явкати й бігати по шанцях, не знаходячи собі місця. Хтось ударив його ногою, і він сховався в одній з землянок, забившись десь у куток.
На лівому фланзі помітили якийсь рух у шанцях німців і почали обстрілювати їх з рушниць і кулемета. На цю стрілянину відповіли німецькі кулемети. Ці сухі звуки, що тріскотіли, як тріскотить хмиз, коли його ламати, яскраво відрізнялись від вибухів і виття набоїв. Знову пролунала команда, щоб стежити за німецькими шанцями, і батальйонерки взялись за рушниці — Жанна з Франею почали стріляти, щоб якось розвіяти напружену бездіяльність, і незабаром усі батальйонерки приєднались до них. Постріли з рушниць підбадьорували й, нарешті, навіть викликали бойовничий запал. Треба було їм одразу почати стріляти, і їм не було б так страшно.
Раптом обстріл з гармат припинився. Стало напрочуд тихо. Тиша дзвеніла в ухах і в голові. Хряснуло кілька російських шрапнелів над німецькими шанцями, але раптом припинився й обстріл їх. На хвильку навколо все завмерло. І враз Жанна в отвір брустверу помітила, як над німецькими шанцями заворушились маленькі постаті людей. Жанна ще не встигла їх розглянути, як з правого флангу російських шанців люто, поспішаючи, зататакав кулемет. Потім пішла стрілянина по всіх шанцях.
— Огонь! — почула Жанна команду. — Стріляйте, вони йдуть в атаку на нас!
Жанна, не ціляючи, стріляла раз-по-раз в отвір брустверу. Поглядаючи на поле, вона бачила, як по ньому біжать маленькі смішні постаті з казанками на голові. Здалеку вони здавались маленькими ляльками. Вони падали, бігли, знову падали й уже не вставали, а з німецьких шанців усе котилися нові й нові маленькі зеленкуваті сірі ляльки, що бігли в поле в напрямку до Жанни.
Раптом цілий град шрапнелі російських гармат засипав поле. Ляльки попадали й деякий час їх не було видно. Потім вони підвелися й знову побігли.
— Вилазь із шанців! — пролунала команда.
— В атаку!.. В атаку!..
Але батальйонерки завмерли, боючись навіть висунутись із шанців. Вони трохи повагались, поки не почули голосних криків, що лунали праворуч і ліворуч від них. То з шанців повиходило сибірське військо й кинулось у контратаку на німців.
Підбадьорені цим, батальйонерки з криками й чисто жіночим вереском почали дертися на бруствер шанцю. Жанна й Франя теж видерлись на бруствер. Стрільнувши по разу, вони кинулись бігти в поле.
Жанна помітила, що праворуч од неї бігла Корзухіна. Вона бачила, як спіткнулась і впала Волошенко, потім Жанна зачепилась за щось і впала сама. Коли вона підвелася, вона почула сильні крики людей, татакання кулеметів та постріли рушниць. Вона кинулася знову бігти.
— Урра! — лунало праворуч од неї із сотен глоток.
Коло неї бігла Франя. Жанна й не помітила, як перед нею виросла кремезна постать німецького солдата. Жанна чула, як перед нею сухо клацнула його рушниця, але пострілу не було. Жанна спинилась і наготувалась ударити його багнетом рушниці, але раптовий острах перекосив руде бородате обличчя німця й він, повернувшись до неї спиною, почав втікати. Одночасно сильний постріл з рушниці поруч несподівано приголомшив Жанну, вона оглянулась і побачила, що Франя все ще стискає в руках рушницю, намагаючись вистрілити ще раз, не викинувши старого набоя й не набивши рушницю новим. Жанна зовсім спинилась від цієї несподіванки. Вона бачила, як біг далі німець. Він схопився за бік, спіткнувся й упав, потім знову підвівся й побіг далі. Потім він уже зовсім далеко впав і більше не підводився.
— Назад!.. Назад!.. — залунала команда.
Жанна одірвала погляд од німця й оглянулась. Скрізь бігли бородаті солдати, вони гнали німців до їхніх шанців. Атаку було відбито.
— Назад! — лунала команда.
Солдати спинились і ніби неохоче стали повертати до своїх шанців. Знову вдарили німецькі гармати й набої розірвались десь коло шанцю батальйонерок. Жанна з Франею побігли назад. Близько шанцю вони побачили батальйонерку, що лежала на землі лицем униз. Вони підбігли до неї й побачили, що це Волошенко. Вона стогнала й не могла підвестися з землі. Жанна з Франею підхопили її й потягли до шанцю. Коли вони спускали її з брустверу, Франя скрикнула і спіткнулась. Далі вони втрьох скотилися до шанцю.
Волошенко лежала непритомна, а Франя плакала і стогнала. Штанина на правій її нозі почорніла від крови. Жанна допомогла їй трохи спустити штани й побачила вище коліна з правого боку велику рану. Куля видерла в неї шматок м'яса, але не пошкодила кістки. Це була нестрашна рана, але вона сильно боліла і кривавилась. Жанна дістала бинт і міцно зав'язала їй ногу.
Гірше була справа з Волошенковою. Куля прострілила їй правий бік. Жанна дала їй води й інші батальйонерки, що повернулися до шанців, допомогли роздягнути її й перев'язати рану.
Незабаром у шанцях з'явилися санітари і стали допомагати пораненим. Тяжко поранених вони брали на носилки й несли переходами до лісу й далі. Там їх чекали вози червоного хреста, що відвозили їх до містечка. Легко поранені, що могли йти, йшли самі. Шкандибаючи й охаючи, пішла і Франя, міцно попрощавшись перед цим з Жанною.
В шанцях залишились лише цілком здорові батальйонерки. Їх зосталося зовсім мало. Багато батальйонерок не повернулися зовсім. В їхньому числі були Корзухіна і Снятко. Із знайомих Жанни були поранені ще Максимова й Бочкарьова. Прапорщик, що командував ними, лишився цілий.
Багато людей лишилося там в полі лежати назавжди. Може там були й поранені, але забрати їх було неможливо. Це б значило йти на вірну смерть. Щасливі ті, що вбиті, їм уже нічого не треба. Їм все одно, де лежати й як. А поранені, що залишилися там, помруть у страшних муках, проклинаючи війну, людей і себе.
Німці ще деякий час не могли заспокоїтись. Вони те й робили, що посилали нові набої, але й їм, очевидно, ця гра набридла й вони притихли.
Звечоріло. Стало тихо й сумно. З хмарного неба став накрапати дощик і Жанна загорнулася в шинелю. Коли вона трохи заспокоїлась від баченого й пережитого, то згадала про свого кота. Вона почала його шукати, але його ніде не було. В одному місці бруствер і шанець був зруйнований набоєм, що вирив у самому шанці цілу яму. Можливо, що цим набоєм було вбито ще одну жертву імперіялістичної війни, кота Агасфера, що раніш нагадував худорлявого Росинанта лицаря Дон-Кіхота.
Цього разу зміна прийшла раніш, ніж завжди, і ввесь жіночий батальйон, що багатьох не дораховував у своїх лавах, залишив шанці і знайомою дорогою повернувся до містечка.
Після відпочинку його забрали до Петрограду, щоб показувати на вулицях міста, як підсилену порохом відозву за війну й за перемогу революції. Але в Петрограді вже поволі народжувалися нові події, що мали назавжди затаврувати всі ці лицемірні вигуки й порожні брязкотливі вчинки.
XI. Судді
Жінки, вино, карти. Це девіза і мета. Сюди слід би було додати ще одно слово — перемога, але це слово більше фантастичне, ніж реальне. Але і в цьому може бути зміст життя, зміст, порожніший за печери Київської Лаври. І навіть такий зміст може задовольняти людину.
Коли з девізи випадає одно слово, воно стає метою, мрією й недосяжним бажанням. Тоді навіть ламаються списи, щербляться шаблі, лише б це слово знову стало на місце і заповнило порожнечу. З девізи Голуб'ятнікова випало таке слово і трансформувалось в живу людину. Жанна — ім'я цієї людини, але ім'я недосяжне, майже метафізичне. Слово "вино" тепер заповнило всю девізу Голуб'ятнікова, але не заповнило порожнечі.
Голуб'ятніков завжди п'яний. Порвалися всі зв'язки з тилом, і розчарування, як великі грядки капусти, оточило його. Гірким намулом осіли скривджені мрії. Жанна десь зникла. Лишилось незадоволення та роздратування.
Так, у тилу скоїлися зміни, і вони зруйнували порядок, порушили дисципліну і розсунули обрії. Зникли опертя й змішались зорі, що за ними можна було орієнтуватись. Життя стало безобрійне і безпросвітне. Десь загубились дороги, і Голуб'ятніков тепер тинявся, як тиняється п'яний парубок, уперто і безглуздо.
(Продовження на наступній сторінці)