"Що це за війна, — думала Жанна, — коли навіть не бачиш, з ким воюєш і проти кого скеровані твої смертельні вдари!" Вона була кращої думки про людськість. Отруйна романтика сміливих вчинків міцно сиділа в її голові й тепер вся ця облуда йшла шкереберть, викриваючи своє справжнє обличчя.
Вона пригадувала Бойка й починала розуміти його зненависть до війни. Вона бліднішала, бачучи страшні наслідки патріотичних вигуків і псевдореволюційної фразеології патетичних промов. "Війна до переможного кінця" — звучало тепер інакше. Люди, радійте, коли вам поодриває руки й ноги, батьківщина буде з вас задоволена! Торохкотіння кулемету музичніше за тарахкотіння швальної машинки Зінґера. Жінки, ваші чоловіки на фронті мають велику насолоду, вони розважаються прекрасною музикою. Сурми набоїв, що вибухають над їхніми головами, сурмлять їм славу й перемогу.
Гасло за війну звучить облудливо й іронічно. Його іронія захована й людина може відчути її лише на фронті в шанцях, коли перша шрапнеля розірветься над її головою.
Слово "батьківщина" поволі ставало для Жанни абстрактним. Хто батьківщина і що таке батьківщина? Ці поранені солдати, Жанна, батальйонерки, чи Петроград, що байдуже реаґує на все, цікавлючись своїм особистим життям? Чи батьківщина просто земля, повітря, ліси, вода, де б вони не були, але навіщо тоді воювати?
"Ні, батьківщина — це Росія, — думала Жанна, — Велика Росія, могутня і славна" — і цілковита абстракція оберталася в Жанні в реальну річ, в річ, що її можна обійняти руками й що за неї вона могла воювати. Облудна романтика не вивітрюється так хутко. Щоб вона вивітрилась остаточно, потрібні не лише одні вражіння, треба, щоб життя навчило, дало свої вичерпливі докази, тупі, як зубний біль, але переконливі.
І Жанна почала розуміти, що це оточення, в якому вона перебуває тепер, це звичайні будні війни, і що війна — це буденна річ: один день війни — один день служби в різниці, ось скільки голів худоби порізано, а скільки ще чекає на різанину. Кухонна машинка, що за її допомогою роблять котлети. Лише гасла виправдовують війну і війна може виправдати лише гасла. А гармати й кулемети дезинфекціюють мозок, отруєний відозвами та промовами, які б вони не були.
Копи припинився обстріл шрапнелями, солдати і батальйонерки знову повилазили з своїх сховищ. Час біг марудно й лише нервував батальйонерок, що ще не звикли до цього. Швидше б уже туди, де б'ються, щоб покінчити з цим разом на завжди. Але солдати були іншої думки, вони з великою насолодою висипалися в цих напівзруйнованих підвалах. Вони розуміли, що значить відпочинок.
Поволі коло будинків знову зібралися гуртки, їм видали обід, що у зв'язку з прибуттям батальйонерок був поліпшений, і солдати з смаком виїдали з своїх казанків юшку й кашу, що була краща, ніж завжди.
— Одного з наших таки поранила шрапнеля! — говорив солдат, що нагадував сільського філософа. — І прямо в правицю!
— От щасливий! Тепер йому не доведеться йти в шанці! Тепер може й додому попаде! — підтримав його другий солдат, що вмочив обидва вуса в казанок. — А от Федорченко й одну руку й другу і ноги виставляв, щоб хоч зачепила краєчком, так нічого, не везе хлопцеві! Він усю війну пробув на фронті й хоч би що! Здорово набридло бідолаці! Іншим так ногу або руку одірве, а цей ввесь час так і бідкається в шанцях!
Батальйонерки з здивованням слухали ці незвичні розмови. В них для свіжої людини було щось ненормальне.
— Да, не доведеться вже йому йти сьогодні знову до Новоспаського лісу! Викрутився гад!.. От везе людині!.. Паршивенька шрапнельна кулька, і тепер він собі розгулює кандибобирем!..
— Я б не пожалкував, коли б мені навіть око вибили, тільки, щоб не йти!.. — відповів солдатик, витягнувши вуса із казанка і смачно обсмоктавши їх.
— Що й казати!.. Набридло це все! Ех, з якою б охотою я б поспав в себе вдома на печі! Тепло і затишно! Ех-ех-ех!..
— Я б і в касарні поспав, до пічки далеко, як і до царя!..
— А я б і тут спав би, тільки б не йти мені в той проклятущий ліс!
— От, коли б зараз хто прийшов з начальства і заявив: ідіть усі по домах, війна скінчилась!.. Я б йому все життя своє дякував!
Вони висловлювали різноманітні бажання й найменше, найдрібніше з них було неймовірне, його не можна було здійснити. Здавалося, щоб здійснити таке мізерне бажання, як поспати в себе вдома на пічці, — легко. Треба було б лише встромити рушницю багнетом у землю й піти собі, куди хочеш. Але це було неможливе, це було все одно, що піти одному проти всіх, проти всього світу, це було неможливе бажання. В інших місцях, де солдати були зорганізовані, це можна було зробити дуже легко, але тут ще було рано, і це зробило б такий маленький вчинок фантастичним. Оточення визначає закон, обов'язок і право. Треба було б спочатку розсунути рамці оточення, і тоді б навіть справді фантастичне могло б стати звичайним.
Увечері всі солдати, що були в містечку, пішли на зміну в шанці, в ньому лишилися лише одні батальйонерки. Пізно вночі їх розбудив якийсь галас. Це прийшли з шанців змінені солдати. Вони незабаром позалазили в сховища підвалів і за деякий час знову було тихо. Вони всі позасинали мертвим сном.
Батальйонерок кілька днів не посилали до шанців. Вони лише відбували службу в тилу. Іноді їм доводилось підносити набої до шанців, іноді їх ставили на варту, або призначали в патрулі. Це робилося, очевидно, для того, щоб вони звикли. Солдати, що входили до шанців, і приходили з них, ввесь час чекали атаки, але її чомусь не було. Була гарматна перестрілка, перестрілка кулеметів і вогневий бій, безпорядне стріляння рушниць у повітря, бо ворога ніде не було видно. Солдати, що приходили з шанців, раділи, що в їхню чергу не було атаки. Атака завжди приносила безліч жертв, а сидіння в шанцях було безпечніше, хібащо міг влучити якийсь дурний набій німецької гармати. Так, здаючи новій зміні шанці, солдати залишали в них і страх несподіваної атаки, що, наче заховавшись в ярках і горбах, роздертих вибухами набоїв, чекав на них.
Увесь жіночий батальйон був відданий в розпорядження полковника Закржевського, командира одного з піхотних полків, що оперували в цьому районі.
Надвечір одного липневого дня батальйон, нарешті, виступив на передові позиції. Батальйонеркам видали бойові набої й вони мусили посісти шанці в районі Новоспаського лісу.
Коли вже зовсім звечоріло, батальйон тихо вийшов з містечка. Крім унтера Бочкарьової, з батальйоном ішов ще зовсім молодий прапорщик, який знав місце розташовання позиції. Тиха команда прапорщика лунала в лавах батальйону.
— Не відставайте! — майже пошепки командував він.
І коли батальйонерки брязкали казанками або починали розмовляти, він розлютовано шипів.
— Тихше!.. Припиніть розмови!.. Не деренчіть казанками, бо нас обстріляють!.. Тут кожний звук чути дуже далеко! — пояснював він, побачивши сірі обличчя батальйонерок.
У прапорщика був такий вигляд, ніби він веде в якесь небезпечне, заборонене місце дітей трудової школи.
— Коли почуєте стрілянину по нас, зараз же лягайте на землю! Тільки тихо без усякого брязкоту!..
Батальйон ярками спустився в долину, там чорнів ліс. За цим лісом була їхня позиція. Вони бачили, як з боку, зовсім близько, злетіло в повітря кілька ракет. То були німецькі шанці. Очевидно, десь зовсім близько були шанці російського війська. У відповідь на ракети, вибухнуло кілька пострілів з рушниць з цього боку. Кілька разів татакнув кулемет, але замовк, подавившись власною кулею. Потім по всій лінії російських шанців затріскотіли вогники пострілів з рушниць. Здавалося, що це рівною смужкою хтось запалив бенгальський вогонь. Солдати, мабуть, помітили в німецьких шанцях якийсь рух або зміну і старанно обстрілювали їх. Знову затарахкотів десь збоку кулемет зловісно й довго, захлинаючись лише на короткі перерви.
Тах...
Глушно вдарила з німецького боку важка гармата. Звук був такий, ніби на стоси дров кинули дошку.
Бум-грр...
Розірвався десь у лісі набій, і цей вибух прошумів лісом, як гуркоче швидкий експрес. Сині блискавки пронизали обрій з обох боків. Потім десь праворуч, може для того, щоб відтягнути увагу з лівого флангу, затарахкотіли, як швальні машинки, німецькі кулемети. Раптом знову стало тихо, ніби досі нічого не було.
Жанна йшла в лавах батальйону, притискаючи міцно до себе кота. Вона напружено вслуховувалась у ці дивні звуки війни. Несподівана напруджена тиша й несподівані постріли страшенно впливали на нерви. У Жанни прокидався запал війни, вона могла щохвилини, навіть не подумавши, кинутись з голосним вигуком у бій, і тепер вона йшла, як крадеться пантера, тихо, хижо й зосереджено.
Але ніякого ворога ніде не було, батальйон ішов між ямами, що їх повиривали німецькі набої. Тут між цих ям була протоптана вже ціла дорога й іти було добре. Незабаром вони ввійшли до лісу й дорога пішла між повалених дерев, ям, шматків дерева, що химерно переплуталися з вітами, наче тут пройшов бурелом. Німецькі набої повидирали величезні сосни навіть з корінням. Це було страшне, стихійне видовище.
Незабаром батальйон вийшов на перелісок. Ця ділянка була відкрита для німецьких пострілів. Коли вони вже пройшли з півдороги, їх обстріляли з німецьких шанців. Батальйонерки чули, як кулі продзижчали над їхніми головами.
Жанна вперше чула цей звук над своєю головою, він був мелодійний і ніжний, наче то пролітала оса. Цей звук зачаровував, як шипіння змії, він був якийсь ласкавий і отруйний.
— Бігцем! — тихо пролунала команда.
І батальйон кинувся в перебіжку до протилежного ліска.
(Продовження на наступній сторінці)