«Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» Гео Шкурупій

Читати онлайн твір Гео Шкурупія «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка»

A- A+ A A1 A2 A3

Навіть сильні страждання князівни не могли примусити її забути той галас, який піднявся б, коли б довідались про їхнє бажання одружитись, Князівна проклинала минуле кріпацтво Шевченка, але й делікатний Шевченко розумів, що його шлюб з князівною неможливий, що він, колишній кріпак, ніколи не стане власником живих і мертвих душ через одружіння з князівною. Пристрасть перейшла у них у довге постійне почуття, що підтримувалось навіть тоді, коли Шевченко був у засланні в салдатах, поки князівні не заборонили писати листи, поки довгі роки розлуки не стерли це почуття, не зробили його смішним. Кохання до п’ятидесятилітньої старої дівулі могло викликати в Шевченка лише сміх, бо князівна сильно постаріла за довгі роки його заслання.

Ще перед самим засланням, бачачи всю марність свого роману з князівною Рєпніною, Шевченко виявив серйозне бажання одружитися. Не знаючи неподіленого кохання й, маючи безліч скороминущих епізодів та любовних зв’язків, Шевченко вирішив одружитися з Федосією Григорівною Кошиць. Федосія була дочка священика села Кирилівки, шістнадцятилітня чудова дівчинка. Тепер він уже шукав не коханку, а товаришку, споріднену душу, однодумця. Соціяльна різниця й тут стала перепоною на шляху Шевченка. Батьки дівчини відмовили йому, як колишньому кріпакові. Ця відмова раптом затьмила його щастя почувати себе вільним, вона зайвий раз нагадала йому, хто він такий, і його волю самотнього борця.

Ще молодий, здоровий, повний творчих сил, він потрапляє в нову неволю, але ще гіршу за попередню. Формулярний військовий список найхудожніше передає портрет Шевченка тих часів. Хоч цей список трохи сухий, але він точно передає Шевченка в байдужому військовому освітленні.

"Рядовий Тарас Шевченко віком 39 літ. На зріст 2 аршини 5 вершків. Обличчя чисте, волосся на голові й бровах темнорусе, очі темносірі, ніс звичайний. Підчас служби своєї в походах і ділах проти супротивника не був. Читати й писати вміє. У хатніх відпусках не був. За найвищим наказом, що пояснений у розпорядженні пана командувача окремим Оренбурзьким корпусом панові командирові 23 піхотної дивізії, за писання обурливих віршів Шевченко призначений на службу в окремий Оренбурзький корпус рядовим з правом вислуги, під найсуворіший догляд з забороною писати й малювати, щоб від нього ні в якому разі не могли виходити обурливі й пасквільні писання".

Шевченко, що його вважав за небезпечного боягузливий уряд Миколи першого, повернувся з заслання вусатим і бородатим дядьком. Він втратив у салдатчині свою розквітлу молодість, хоч сам цього й не помічав.

Першою думкою, що вже не покидала його до могили, після заслання була думка про одруження. Йому вкрай обридло бурлацьке життя. З проханням одружити його будь-якою ціною він звертається до всіх своїх друзів і до брата Варфоломія. Перша ж його спроба одружитись після заслання потерпіла невдачу. В Нижньому він познайомився з родиною Піунових. Молода дівчина Катерина Борисовна Піунова, що була артисткою Нижегородського театру, сильно сподобалась йому. Все своє перебування в цьому місті він присвятив залицанню до Піунової. Але в салдатчині він втратив свої чари і своє вміння подобатись жінкам. На його пропозицію одружитись з Катериною Піуновою йому відмовили. Шевченко, як усі старі люди, що звикли замолоду до успіху в жінок, уже ніяк не міг примиритись з тим, що він втратив своє очарування. Він ніяк не міг, та й не хтів примиритися з цим і робив усе нові спроби подобатись жінкам. Невдалі спроби одружитись з жінками з інтелігентного оточення привели його до думки, що такі жінки йому — колишньому кріпакові не підходять, що все одно вони не розумітимуть його, зраджуватимуть і вимагатимуть порожнього панського життя, що його завзятим ворогом він був і досі.

З цього часу він починає мріяти про жінку з його пригніченого народу, про жінку-кріпачку що їй він дасть волю і що буде йому вдячна за це ціле життя. Проста жінка-селянка, що кохатиме його, не буде порожня кокетка, не буде зраджувати його з провізорами і влесливими урядовцями, вона дбатиме за його маленьке господарство, за його спокій, і він зможе написати ще багато хороших речей. Він просить брата Варфоломія одружити його з селянською дівчиною Харитею Довгополенковою, що її він бачив, перебуваючи на Україні. Але тут він зустрічає вже недовір’я з боку Хариті. Як Шевченко не був зв’язаний з своїм народом, але його культурність і його талант поставили його вище над масою й одірвали його від неї. Тепер Шевченко вже навіть для Хариті, якій він пропонує одружитись, пан. Вже Харитя відчуває соціяльну нерівність і боїться йти за Шевченка.

— Викуплять, а потім і закріпачать на все життя! Бог з ними!.. — Відповіла Харитя, коли брат Шевченка запропонував викупити її, щоб одружити з Тарасом.

Але й це не зупиняє бажань Шевченка одружитись. Всі жінки, що їм він пропонує свою руку ще зовсім молоді й свіжі. Він зовсім забуває за свої старі роки і йому до нестями подобаються живі молоді дівчата, що в них грає кров і молодість, наливаючи рум’янцем щоки і елястичністю гнучкі здорові постаті. Успіхи молодих років запаморочують йому голову й він гадає, що такий же принадний красень, як був колись. Знайомство з Ликерою Полусмаковою знову збуджує пристрасть Шевченка, і вона кипить, як лава старих вулканів, гаряче й нестримно. Вона руйнує спокій, розстроює психіку, спалює й без того старий організм. Буяння й пориви молодості, що збереглися в душі Шевченка, незважаючи на героїчно важке життя, тепер збуджують його до запізнілих любовних утіх.

Мазурка. Український Версаль. Мочиморди. Витівка з Костомаровим. Стара молодість.

Розбитий механічний орган, що нагадував великий дубовий буфет або книжкову шафу, вихлюпував із себе брязкотливі громоподібні арії наймодніших опер, заялозені мотиви старовинних вальсів і мазурок, що роздирали вуха відвідувачів заіржавілими, як старе залізо, звуками.

Шевченко сидів за столиком, підперши рукою голову, і мрійливо дивився на штоф з горілкою й на недогризений огірок, що були перед ним. Ці настирливі грімливі звуки органу, що глушною зливою наповнювали кімнату в ресторані, ані трохи не перешкоджали йому. Вони наповнювали вщерть весь його настрій, що виривався геть з цієї кімнати, як виривалися й ці крикливі мелодії, з якимось молодецьким запалом і завзяттям. Запал молодості наповнював груди Шевченка й йому бажалось, як двадцятилітньому хлопцеві, зробити будь-яку веселу витівку, що розвеселила б усіх і принесла б і йому бадьоре задоволення. Орган уже втретє або вчетверте повторював одну й ту ж мелодію старовинної мазурки, що чомусь особливо сподобалась Шевченкові. Власне, тепер він навіть уже й не чув цієї мелодії, хвиля швидких глушних звуків розливалась кімнатою й водоспадом наповнювала Шевченка, примушуючи забувати ресторанну кімнату й переноситись у мріях, крізь шкло штофу з горілкою і крізь стіни кімнати в інший світ.

Це був світ, в якому він бачив себе молодим художником, без цієї блискучої лисини, що відбивалася в тьмяному шклі пляшки, без цих зморшкуватих щок, що так не личили його вічно молодій душі, яка була здатна й тепер на веселу дотепну витівку будь-якого мешканця напівголодної мансарди. Молода душа мансарди лише компромітувала фізичну поважність старої людини й наповнювала вже знесилене тіло палкими й пристрастними бажаннями ентузіястів і фантазерів.

Та-дратта, та-дратта,

Та-дратта,

Та-та.

Як збожеволілий метроном, орган хрипко розкидав галоп мазурки й дражнив уяву удаваною веселістю, що знесилено хрипіла в його напіврозбитому механічному серці.

— Сто чортів! Припиніть гру цієї порохнявої катеринки!..

— Половий, заткніть їй пельку! Який чорт надоумив вас поставити тут цей паровик!..

Закричали, знеможені грою органу, відвідувачі з різних кінців кімнати, силкуючись перекричати розбещене кепкування металевої пельки.

— Від такої гри можна оскаженіти! Хай грає щось інше!

Половий нерішуче підійшов до органу й зупинившись, запитливо подивився на столик Шевченка.

— Ха-ха-ха! Хай грає мазурку! Я ж за це плачу! — закричав, заперечливо махнувши рукою, Шевченко. Ха-ха! Це ж весела мелодія!..

Відвідувачі, захоплені цією настирливістю, теж впадали в транс, і коли орган, зупиняючись, видушував з себе останні звуки, майже хором кричали:

— Заводь знову тієї самої!

— Мазурку!

Це починалось настирливе змагання на виносливість. У голові шуміло й дальші накази віддавались уже механічно.

Та-дратта, та-дратта,

Та-дратта,

Та-та.

З новою енергією починав вигукувати орган, нагадуючи стару бабусю, що ретельно галопує на великосвітському бенкеті.

— Ха-ха-ха!

Сам собі сміявся Шевченко. У нього була своя захована думка про настирливу гру цього органу. Він, як молодий хлопчисько плекав веселу каверзу, що трохи пізніше дозволить йому посміятись до схочу. Всю цю настирливу гру органу він задумав навмисне. Цим він робив витівку, що мала згодом принести веселі наслідки. Звичайно ж не тому, що могла б подобатись подібна музика, примушував він полового грати одну й ту ж річ. Це була лише витівка, що про неї не здогадувались безхітрисні відвідувачі.

(Продовження на наступній сторінці)