«Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» Гео Шкурупій

Читати онлайн твір Гео Шкурупія «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка»

A- A+ A A1 A2 A3

— Можливо, — знизав плечима Турґєнєв, — але хохол всеж заплаче...

Тургєнєв познайомився з Шевченком після повернення з заслання останнього до Петербургу. Познайомились вони в Академії, куди Тургєнєв приїхав разом з Марією Олександрівною Маркович — Марко Вовчок, що була раніш знайома з Шевченком і тепер відвідала його, переселившись з провінції до столиці. З цього часу почалося тісне знайомство Тургєнєва з гуртком українців, що збирався в Карташевських, але до якого пан-ліберал Тургєнєв ставився іронічно-поблажливо, хоч часто й несамохіть визнавав, що ці українці благородніші за його дідичів.

— Признайтесь одверто, — продовжував Тургєнєв, — що ніякої малоросійської мови нема, що це є говірка російської мови!

— Українська мова відрізняється від російської мови так само, як польська або чеська, — заперечив Костомаров, — але ви ж, я сподіваюсь, не станете настоювати, що ці мови теж говірки російської. Це все самостійні слов’янські мови, що деякі з них знаходяться під гнітом російської. Я цілком правий, коли вимагаю федерації слов’янських народів і рівноправства!..

Тургєнєв од цих слів трохи поморщився. Яке могло бути рівноправство між дворянином і кріпаком?..

— Щодо рівноправства, то ви пересолили, шановний професоре, наш нарід дуже некультурний і дикий! От як, наприклад, ви перекладете на вашу народню мову таку фразу: "Искусство писателя — подарок богов"?..

Макаров, навіть не моргнувши оком, переклав цю фразу, бачачи щире обурення своїх друзів-українців.

— Це перекласти дуже просто, Іване Сергійовичу, — "Мистецтво письменника — подарунок богів".

Тургєнєв трохи зніяковів під насмішкуватими поглядами Костомарова й Шевченка.

— Це звучить трохи дивно! — силкувався викрутитись Турґєнєв. — Я попросив одного хохла перекласти мені цю фразу, так він мені переклав її так: "Виськусьтво пісаря — подарок господа". Ви щось дивно перекладаєте, шановне панство!..

— Це, мабуть, вам переклав якийсь зрусифікований вкрай писар, тому у вас і вийшло не "мистецтво" а "виськусьтво"!..

— Але погодьтеся зо мною, Миколо Івановичу і ви, Тарасе Григоровичу, що малоросійська мова ніяк не може претендувати на самостійність!..

— Але, Іване Сергійовичу, — єхидно зауважив Макаров, — навіщо ж ви тоді перекладали з української мови на російську мову "Інститутку" Марка Вовчка, коли вважаєте, що українська мова не самостійна?..

— О, Марія Олександрівна — така чарівна жінка, і її твори викликали в мені такий ентузіязм! Це ж ваш Шекспір! — оправившись од слів Макарова, кинув він камінець у город Шевченка. — Це ж ви, Тарасе Григоровичу, назвали її Шекспіром!..

Нам тепер дивно читати такі суперечки великих людей, коли Україна стала радянською республікою. Але тоді такі розмови про мову були часті серед великих людей, як тепер серед недоукраїнізованих урядовців.

— Не можна ж принадами шановної Марії Олександрівни виправдувати переклад! Коли б "Інститутка" була зрозуміла росіянам, навіщо б було її перекладати! — заперечив Макаров.

— Доведеться мені, — іронічно зауважив Шевченко, — щоб не утрудняти більше Івана Сергійовича перекладами, винайти таку мову, що була б зрозуміла й руському й українцеві! Спробую я написати поему такою мовою, бо щось Іван Сергійович здорово запарився зі своєю теорією!..

— Рятуйте, люба Варваро Яковівно, — звернувся Тургєнєв до Карташевської, — приперли ваші земляки мене до стінки! Симпатичний, але гарячий нарід!..

— Вас так і залякаєш, Іване Сергійовичу, у вас же убивча діялектика, ви такий майстер на суперечки й звертаєтесь до мене по порятунок!..

— Ви ж чуєте самі, Варваро Яковівно, як ваші земляки доводять, що вище за малоросійське плем’я нема нічого в світі й що особливо ми, великороси, нікчемні, а ми, великороси, сміємося собі в бороду й думаємо: хай собі дітки тішаться поки молоді!..

— Це все та ж відома барська логіка, — сказав Костомаров, — її можна впізнати за три верстви! Ви ж самі напосілися на нас, що в нас література наївна й примітивна, а тепер ще обвинувачуєте, що ми без пошани ставимось до великоросів. На нашу думку, великоруський нарід так само, як і український, потребує рівноправства!

— Я згоден з цим, — зовсім несподівано закінчуючи цю суперечку відповів Тургєнєв. — Навіть деякі зустрічі збудили в мені гарячі симпатії до малоросів! Єдине, що не подобається мені в вас, — це те, що ви скрізь висуваєте свій лібералізм не тільки як ознаку доброго тону, а як радикальну програму!..

Представникові передової групи російського дворянства — Тургєнєву важко було миритися з поглядами знайомих українців, але лібералізм, що набував ширших ознак за звичайну чергову моду, поволі впливав на талановиту й чутливу його натуру. Тургєнєв, бачачи зовнішню грубоватість та неаристократичність своїх знайомих, несамохіть відчував у них ідейну твердість і гарячі пориви, що викупляли відсутність великосвітського лоску. Як звисока поблажливо не ставився Тургєнєв до українців, але це знайомство знайшло собі відгук в його творчості.

До Шевченка він ставився трохи неуважно. Вигляд Шевченка, що мав на собі сліди салдатської муштри, викликав у Тургєнєва дивну думку про малокультурність Шевченка, про його дикість та самолюбство, хоч останньому Тургєнєв з якоїсь причини надавав великого значення. На його думку, без цього самолюбства, без віри в свої сили, Шевченко загинув би в своєму Закаспійському засланні. Але Тургєнєв безперечно помилявся, він забував, що Шевченко вийшов з простого народу й що він змалку звик до поганого життя, до знущань, що Шевченко був загартований і тілом і серцем, яке живили гарячі ідеї та поривання, що могли перенести вогонь будь-яких іспитів.

Зі свого боку Шевченко завжди любив товариство розумних і культурних людей і, звикнувши до проявів самодурства і барства, він часто прощав це людям, що в них воно виявлялось головним чином у словах. Він ненавидів справжнє халуйство поміщиків, коли вони дозволяли собі знущатися з своїх кріпаків, як ненавидів і льокайську обмеженість деяких послужливих ренегатів-українців. І український і російський поміщик був для нього лише пан, що хоче вислужитись і заробити на шаленій експлуатації кріпака.

Варвара Яковівна Карташевська, помітивши, що суперечка втратила свою гарячковість і гострість, запросила гостей до столу.

Варвара Яковівна, з якою познайомив Шевченка Григорій Ґалаґан, була рідна сестра Миколи Яковича Макарова, найкращого Шевченкового приятеля. Карташевські були майже за рідну сім’ю Шевченкові останніми роками після заслання. Він бував у них майже щодня й написав портрета дочки Варвари Яковівни — Наді.

За столом розмова перейшла на мирніші теми. Тургєнєв, що був завзятий мисливець, одразу перейшов на улюблену тему про полювання, посипались анекдоти й спогади, що більше личили черговій вечері літераторів, яким розмова на літературні теми часто добре набридала.

— Я помітив, — говорив Макаров, — що старі анекдоти можуть жити від Адама й Єви! Я готовий платити по кілька карбованців за нову анекдоту і нещадно бити тих, хто завжди намагається розповісти старої, відкриваючи її, як Колумб Америку. Проти людей, що оповідають старих анекдот, я видав би закона, щоб їх негайно виселяли до ескімосів. Лише там вони могли б мати успіх!..

— Чи це не проти наших анекдот, Миколо Яковичу, ви виголосили цю промову? — спитав Костомаров.

— Але ви помітили, мабуть, — зауважив Тургєнєв, — що навіть старі, всім відомі вже анекдоти й ті завжди викликають сміх?..

— Це сміються задля ввічливости, — сказав Шевченко, — щоб заохотити оповідача!.. У мене оповідачі анекдот завжди викликали не сміх, а сльози!..

— Я ж казав, що ви дуже чутлива натура, Тарасе Григоровичу, — сказав Тургєнєв, відкидаючи з чола волосся, — але я з охотою послухаю Миколу Яковича!..

— Це мені сьогодні один знайомий, — продовжував Макаров, — розповів стару історію, що приписується Тарасові Григоровичу, коли ще він був молодий...

— Ну, ви з мене зробите, я бачу, справжнього діда! —зауважив Шевченко.

— Ач, який молодий гульвіса, ще ображається! — засміявся Костомаров.

— Що ж це за історія? — трохи вередливо спитав Тургєнєв.

— Це з того часу, коли Тарас Григорович був молодий, початкуючий художник, — що подає надії. Але я не хочу, щоб ви мене одправили до ескімосів, бо це вже всім відома історійка, я лише хтів сказати, що вже минуло добрих два десятки років, а цю історійку ще розповідають з таким виглядом, ніби вона трапилась учора.

— Це, мабуть, історія з портретом? — спитала Варвара Яковівна. — Її вже оповідають навіть по селах, тільки в трохи зміненому вигляді.

— Та розкажіть же, Миколо Яковичу, не мучте! — попросив заінтригований Тургєнєв.

— А хіба ви її не чули?..

— Побожіться йому, Іване Сергійовичу, що не чули, —іронічно сказав Костомаров, — бо він не розкаже через побоювання, що свою першу промову про анекдоти він виголосив сам проти себе!..

(Продовження на наступній сторінці)