І ось перед ним Дніпро-Славута, невгомонні пороги, острів Хортиця. Довго вони блукали по острову, знаходили там мідні гудзики, бляхи, старовинні гроші, порохівниці, іржаві шаблюки. Після Хортиці Рєпін вирушив слідами січовиків — у Капулівку, Пожровське. Тут він зустрів справжніх нащадків запорожців. У своїх малюнках художник відтворював риси їх волі, природний розум, відвагу, велич, дошкульний гумор. У Капулівці Рєпін заніс до свого альбому й могилу Івана Сірка. Побував художник у запорозьких селах — Грушівці, Старих Кодаках, відвідав усі запорозькі церкви, де знайшов чимало старовинних речей, які перейшли сюди з Січі, робив ескізи натовпу людей, які збиралися на Олександрівській пристані. Завітав, нарешті, і в село Качанівку, де його ласкаво прийняв колекціонер Тарновський. Там він побачив багатющу колекцію запорозької старовини, що стала для художника у великій пригоді.
І восени 1880 року Рєпін повернувся до Москви. Тоді ж таки, в жовтні, до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей візит дав художникові новий напрямок в його малюнку. Оглянувши "Запорожців", Толстой помітив, що цей малюнок поки що являє собою тільки етюд, невеличкий художній твір, який відображає випадковий епізод з життя запорожців. Насправді ж задум повинен бути набагато ширший: цей твір, на думку Толстого, мае бути більш значущим. Треба, щоб була відбита головна думка художника-реаліста: високе почуття національної гідності й гордості, непереможний запорозький дух, його сила.
Розумні й справедливі зауваження Толстого змусили Рєпіна задуматися. Художник сприйняв їх з щирою вдячністю і зразу ж узявся переробляти ескіз. Він збільшує його формат, збільшує число дійових осіб, переставляє окремі постаті, створює враження великих зборів козаків.
Ескіз цієї картини художник уже намалював, але для великого полотна йому ще багато чого бракувало. Крім того він побоювався критики такого знавця Запорозької Січі, як Яворницький.
Ренін запросив Дмитра Івановича до себе, щоб показати йому ескіз майбутньої картини. Через деякий час Дмитро Іванович прийшов до майстерні Рєпіна.
Перша зустріч у майстерні художника, про яку вони наперед умовилися, хвилювала обох: Яворницькому, закоханому в запорожців, хотілося скоріше побачити ескіз, а Рєпіну не терпілося дізнатися, що ж скаже знавець Запорозької Січі? Чи не осудить ескіз картини? Побоювання були марні. З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Він щиро захопився, хвалив автора за вдалий сюжет, ва його чудовий задум.
— Глянув я на цей ескіз,— казав Яворницький,— і сам зайшовся сміхом! "Святе діло ви робите, любий Ілля Юхимович. Пишіть велику картину!"
Дмитро Іванович запропонував Рєпіну все, що потрібне було для цієї картини: книги з історії запорозьких козаків, свою колекцію зброї, жупани, чоботи, люльки, сулію з горілкою, яку викопав у запорозькій могилі, навіть череп, знайдений на Чортомлицькій Січі. Віддав також фотознімки запорозького прапора, старих картин і Дніпрових порогів, фото нащадків запорожців — дніпровських лоцманів. Але цим не обмежився завзятий історик. Він багато приводив до художника своїх земляків та знайомих — прототипів, які позували йому під час створення картини, їх постаті й риси обличчя скидалися на запорозьких козаків. Це була найголовніша й найдорожча допомога Рєпіну.
Ілля Юхимович гаряче взявся за роботу. Працював він над "Запорожцями" понад 12 років (з 1880-го по 1891-й). На великому полотні одна за одною з'являлися все нові й нові козачі постаті. Вони здавалися Дмитрові Івановичу прекрасними, а художник запевняв, що до них треба ще "трохи доторкнутися пензлем". Доторкнеться — і зовсім інакше виходить, краще, виразніше.
Яворницький став частим гостем у майстерні Рєпіна, а воднораз і натхненником та добрим порадником. Відтоді всe більше й більше міцніла дружба між істориком і художником. Майже щонеділі Дмитро Іванович бував у Іллі Юхимовича, а той по суботах заходив вечорами до Яворницького, коли там збиралася петербурзька українська молодь — співаки, музики, артисти й художники. Ці зустрічі Дмитро Іванович називав жартома "збіговиськами", що дуже сподобалося землякам, і незабаром це слівце помандрувало з столиці імперії на Україну.
Але, перше ніж докладніше оповісти про створення "Запорожців", скажемо, що архіви не зберегли оригіналу широко відомого листа відповіді запорожців турецькому султанові, який зажадав від запорожців, щоб вони припинили наскоки.
Листа, мабуть, насправді й не було в практиці дипломатичних зносин Січі з іноземними державами. Гострі й дошкульно-образливі вислови, якими сповнені варіанти цього листа, не відповідають тодішнім правилам дипломатичного листування, що звичайно відбувалося латинською мовою з додержанням усіх вимог чемності. Латинську мову знали не тільки канцеляристи Січі та гетьмани, але й козацька старшина, натяк про що ми читаємо в "Тарасі Бульбі" Гоголя; а окремі гетьмани й кошові отамани Січі так добре володіли латиною, що вільно промовляли нею під час офіційних переговорів.
Усе це не перечить тому, що запорозьке козацтво, яке любило круті жарти й дотепи, могло порядком розваги не. раз складати такі в'їдливі листи до своїх ворогів, але навряд чи їх надсилалося кудись далі січового коша.
Хоч самий лист-відповідь у всіх своїх варіантах є, видимо, пізніший літературний витвір, а не історичний документ, проте він добре відбиває вдачу й дух тих одчайдушних і самовідданих вояків, які, за висловом Репіна, "прирекли себе... на захист усіх дорогих інтересів своєї вітчизни" .
Текст цього листа експонується й досі в Дніпропетровському музеї, і коло нього завжди буває людно й весело.
Для Рєпіна-художника цей лист мав значення також не стільки за своєю документальною вірогідністю, скільки як уявний відбиток епохи, її подій та звичаїв. Звісно, художник не міг обмежитися, готуючись малювати свою картину, текстом цього листа, як не обмежився він і зразками зброї та одягу, що передавав йому Яворницький. Рєпіну треба було ще подивитися на ту запорозьку землю.
Він тричі приїздив на Україну та Кубань. Одного разу він їздив на Кубань з Яворницьким, де зустрів козака-станичника Василя Олешка. В його обличчі художник побачив риси, схожі з уявлюваним образом Івана Сірка. Зібрані матеріали дали змогу створити величезний фонд художніх фрагментів, які потім так щедро прикрасили його "Запорожців". Як згадує Корній Іванович Чуковський, Репін самих тільки етюдів до "Запорожців" мав у своїх альбомах кількасот, більшість з яких попали за кордон, звідки назад уже не повернулися.
З кожною поїздкою робота над картиною відновлювалася художник працював чимраз з більшою енергією та запалом.
З особливою любов ю згадував Дмитро Іванович перший ескіз майбутніх "Запорожців". Саме цей закінчений ескіз (олія) Репін подарував 1887 року своєму порадникові і помічникові Д. І. Яворницькому.
Дмитро Іванович пишався ескізом "Запорожців", вважав його за "найдорожчий скарб". На жаль, з цим подарунком історикові довелося незабаром розпрощатись. Рєпін, напевне, побоювався, що цей ескіз ще до завершення картини може попасти до чужих рук і тоді сюжетом "Запорожців" скористується інший художник. Він звернувся до Яворницького, пропонуючи продати ескіз Третьякову.
Саме в цей час Яворницький хворів, був у великій нужді, навіть нічим було йому сплатити борг за друкування "Вольностей запорожских Козаков". Після довгих умовлянь Яворницький погодився з Репіним і предав ескіз "Запорожців". Третьяков вивісив його в своїй відомій галереї в Москві.
На знак поваги до свого побратима Д. І. Яворницький подарував йому один із своїх творів, "Запорожье в остатках старины и преданиях народа", виданий 1888 року в Петербурзі.
Цінність цієї книги полягає в тому, що її ілюстрував сам Рєпін. Там є такі його малюнки, як запорозька кобза, баклажки, кинджал, шабля, сволок і лутки запорозького куреня, портрети запорожців Івана та Якова Шиянів, запорозьке вбрання тощо.
Рєпін високо цінував допомогу знавця Запорозької Січі в створенні своєї картини. В одному з каталогів до картини Рєпін зробив таке пояснення: "З подробицями історії запорозьких козаків можна познайомитися по книзі Д. І. Яворницького "Нариси з історії запорозьких козаків і Новоросійського краю".
В своїх спогадах Дмитро Іванович так розповідає про персонажів картини:
"Унизу, в самому куточку, з лівого боку, сидить на землі по-турецькому пресимпатичний хлопчик, років семи-восьми; малий джура, тобто зброєносець, з чубчиком на голеній голові, з роззявленим від сміху ротом, в якому блищать Дрібні й густі зубки . Він набиває тютюном люльки для козаків і заливається милим дитячим сміхом, ловлячи вухом дошкульні слова, якими запорозькі лицарі частували турецького султана: "козолуп, різницька собака, нашого бога дурень". Вище хлопчика сидить на колоді бравий козак з чорними довгими вусами, з великим оселедцем (чубом), закладеним за вухо. Це художник Я. Ф. Ціонглинський. Він поклав величезний кулачище на спину козака, що сів біля столу без сорочки, за Ціонглинським стоїть молодий красень з благородними рисами лиця і якось "по-панському" посміхається. Це внучатий племінник знаменитого композитора М. І. Глінки. Далі, за Глінкою, стоїть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра, лицем і з пов'язкою на пораненому в бою лобі. Це відомий в Одесі художник, силач М. Д. Кузнецов. За Кузнецовим рудий, як вогонь, Нікішка — кучер В. В. Тарновського, в якого немає кількох зубів у верхній щелепі; в цього щербатого найуїдливіший сміх".
(Продовження на наступній сторінці)