— Будьмо знайомі,— знявши свого бриля, привітався
Дмитро Іванович,— я професор історії.
— Радий бачити поважного гостя, проходьте.
— Чув я, що ви любите старовину й зібрали велику колекцію. Покажіть, будь ласка.
Піп ледве помітно усміхнувся собі в борідку, трохи повагався, а потім запросив професора до хати, щоб показати речі музейного значення.
— Ось гляньте, тут у шафі дещо є.
Дмитро Іванович підійшов і побачив кам'яне, залізне й бронзове знаряддя, між ними лежала добре відшліфована кам'яна сокира, яка чудово збереглася. В Дмитра Івановича аж очі загорілися.
— Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось?
— Прошу!
— Для кого ви це все зберігаєте? Що думаєте робити з колекцією?
— Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще хто поцікавиться.
— Цього мало. Адже ви свою колекцію тримаєте в секреті, про це люди не знають. Чи не так?
— Та воно так. Бачите, я для себе її тримаю,— додав піп,— люблю історію, от і збираю пам'ятки минулого.
— То все добре, але біда в тому, що ця збірка у вас під замком. А чому б її не віддати до музею?
— Е, ні! Хіба що, може, як помру, тоді віддам, а поки що — ні, це моя власність, я господар своїх речей.
Дмитро Іванович розгадав отця Стефана. Він упевнився, що залучити експонати до музею зараз не вдасться. Але тут же швидко скористався з необачності попа. Він поцікавився:
— Скільки ж вам років?
— Та, дякуючи богові, оце прожив сімдесят п'ять.
— Ну, гаразд, отче Стефане, я згоден. Напишімо заповіт, що всю колекцію, яку ви зібрали, після смерті заповідаєте музеєві. Згода?
Піп схаменувся, але тепер незручно було зрікатися своїх слів, і він погодився. Умовились, що піп в найближчі дні оформить свою відписну в місцевого нотаріуса.
Дмитро Іванович був задоволений своєю перемогою. Але не міг же він вийти з будинку попа без будь-якої речі!
— У мене до вас ще одне прохання.
— Яке саме?
— Ви мені хоч тимчасово, для науки, дайте оцю кам'яну сокиру.
— А як вона десь загубиться, тоді що?
— Не турбуйтесь: у мене ніщо не пропадає. Можу видати розписку.
— А чи надовго потрібна вам ця сокира? — спитав піп.
— Ну, днів на десять.
— Гаразд, професоре, беріть. Але слово — закон! Не більше як на десять днів. А розписочку все-таки напишіть, воно якось буде надійніше й спокійніше на душі.
— Все буде так, як умовились. Ось вам і розписка.— Прощаючись, Дмитро Іванович подякував отцеві Стефану, а сокиру загорнув у хусточку й поклав собі в кишеню.
Коли Дмитро Іванович повернувся додому, йому тільки думки було, щоб цю рідкісну сокиру назавжди залишити в музеї. Але як? Коли не повернути через десять днів, піп розгнівається, знищить свій заповіт і не віддасть багатої колекції для музею. Що ж робити? Нарешті придумав. Він викликав до себе місцевого скульптора Тендера і спитав його;
— Дивіться, перед вами, дорогий чоловіче, лежить рідкісна сокира часів неоліту. Ви людина тямуща, придумайте щось таке, щоб ця сокира лишилася в музеї, бо вона чужа, взята на десять днів під мою розписку.
— Нічого, Дмитре Івановичу, я не зможу придумати;
Доведеться, мабуть, повертати її тому, в кого взяли,— безпорадно розвів щуками скульптор.
— Ні, друже, така рада мені не підходить. Зараз бачу, що ви не музеолог! Ви зробіть так, щоб і кози були ситі, і сіно ціле! Он що!
— Не придумаю, Дмитре Івановичу, не зможу,— усміхнувся скульптор.
— А я вже придумав. Адже недарма вас викликав. Ц Слухайте: ви добрий майстер, візьміть цю сокиру і зробіть В з неї точнісіньку копію: витешіть так, щоб і я не розпізнав, де оригінал, а де копія. Можете це зробити?
— Чому ж, це можна!
— От і чудово. Скільки вам треба часу?
— Півмісяця! Бо я дуже зайнятий іншими невідкладними справами.
— Не підходить! Ви зробіть через вісім-десять днів, бо по сокиру прибіжить піп, у якого я взяв її тимчасово.
Теннер згодився. Він узяв сокиру і в умовлений строк приніс до Дмитра Івановича на квартиру дві сокири. Розпізнати їх було важко. Дмитро Іванович вдячно потиснув скульпторові руку, подякував і розплатився. Між іншим, він часто платив у таких випадках свої гроші.
Через десять днів піп — тут, як уродився. Не втерпів неборака, приїхав просто до Яворницького по свою сокиру.
— Здрастуйте, Дмитре Івановичу! — Здоровенькі були! Що, мабуть, не спиться, по сокиру приїхали?
— Майже вгадали. Приїхав я, бачите, в церковних справах та й надумав до вас заскочити...
Дмитро Іванович підвів попа ближче до свого столу, зняв газету, а під нею лежало дві схожі одна па одну кам'яні сокири.
— Впізнаєте — де ваша?
Піп розгубився. Очі його перебігали з одної сокири на другу.
— Наче оце моя...— невпевнено промовив піп і тикнув пальцем на копію.
— От і не вгадали. То якраз копія, а оце — ваша! Ну, так яку ви тепер заберете — свою чи копію з неї?
— Та, мабуть, свою.
— Оцього вже від вас я не сподівався! Адже вони однаковісінькі. Я міг би й не сказати, що ви помилилися, а все ж сказав правду. Вам, батюшко, однаково, яка буде лежати у вашому будинку, а в музеї, для науки, важливо, щоб у вітрині лежала сокира-оригінал. Ну, то як? — наступав на попа Яворницький.
— Ну що ж, Дмитре Івановичу, якщо так треба для науки, то нехай буде на ваше. Давайте мені хоч копію, а собі вже залишайте оригінал.
— Спасибі. Беріть копію. А ви привезли з собою заповіт на колекцію?
— Привіз, ось він. Подивіться, здається, все гаразд у ньому.
Дмитро Іванович, радіючи собі в душі, взяв папір і спитав:
— А печатка є? Нотаріус завірив?
— Усе там в. Навіть на гербовому папері,— підкреслив піп.
— От і добре. Дякую.
Піп розпрощався і вийшов з будинку Яворницького. Дмитро Іванович забрав заповіт, узяв оригінал сокири і зразу ж приніс до музею, щоб покласти придбаний скарб у вітрину.
ЗУСТРІЧІ
ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВІСНІ "ЗАПОРОЖЦІ"
В перерві між екскурсіями по музею Дмитро Іванович відпочивав у кріслі свого кабінету. В такі хвилини він охоче розповідав нам про свої зустрічі з видатними діячами культури.
З особливою любов'ю він згадував Іллю Юхимовича Рєпіна. Між Д. І. Яворницьким та І. Ю. Рєпіним ще здавна склалась тепла й сердечна дружба. Зустрічі й листування між ними тривали сорок чотири роки. Збереглося 60 листів Ч І. Ю. Рєпіна до Д. І. Яворницького і ЗО листів Д. І. Яворницького до І. Ю. Рєпіна. Листиці—незвичайні: в них: багато цікавого матеріалу про життєвий і творчий шлях двох приятелів, про їх теплі взаємовідносини, їх плідна дружба, що переросла в щирі й сердечні взаємини, має свою цікаву історію.
Яворницький, як відомо, був земляк великого художника. Обидва вони народилися й виросли на Харківщині. Але вперше зустрілися в Петербурзі 1887 року. Тут щороку, святкували річницю Т. Г. Шевченка, на яку збиралось українське земляцтво. Святкували річницю й цього року. Коли Дмитро Іванович прибув на вечірку, Рєпін, побачивши молодого історика, підійшов, і вони міцно потиснули один одному руки. Потім сіли поряд, і між ними зав'язалась щира й невимушена розмова. Говорили про Україну, Запорозьку Січ, розпитували один одного, хто над чим працює.
Приводом до розмови й знайомства був лист запорозьких козаків до турецького султана. Рєпін сказав Яворницькому, Що надумав намалювати запорожців, коли вони зібралися на раду й складають відповідь турецькому султанові на його грізний наказ припинити наскоки на Крим.
Вперше про цей сміхотворний лист запорожців Рєпін почув 1878 року в мальовничому маєтку Абрамцево під Москвою, який належав Саві Мамонтову, що дуже кохався в мистецтві.
До гостинного господаря часто збиралися, талановиті письменники, вчені, художники, артисти. Ввечері вони цікаво розмовляли про мистецтво, співали, грали, читали свої твори. Саме тут Рєпін і почув про листа запорожців до султана. Він зразу ж уявив собі цю сцену, уявив той гомеричний регіт від дошкульних, солоних дотепів і олівцем нарисував запорожців, що заходяться від реготу.
Ідею художника — увічнити запорожців на полотні — гаряче підтримали його друзі. Репін з юним художником В. Сєровим помандрував навесні 1880 року на Запорожжя, щоб на власні очі побачити місця Січі, зібрати потрібний матеріал та відшукати поміж українцями характерних типів для свого малюнка.
(Продовження на наступній сторінці)