— Приїхав до мене з Томаківки земський начальник, Гаркушевський. У нього була така червона пика, що притулити до неї кізяка, то він так і пчиркне. Витяг, він з кишені маленького камінця й показує. "Де ви його підчепили?" — "Знайшов один селянин з Томаківки. Я йому за це дав карбованця".
Дмитро Іванович дуже хотів, щоб цей уламок небесного тіла земський начальник подарував музеєві, але Гаркушевський уперто не хотів дурно давати, а правив за нього п'ять карбованців.
Яворницький спершу присоромив земського скнару, а потім сплатив йому карбованця. Проте лихвареві це так не минулося. Дмитро Іванович вирішив провчити його, щоб знав, як зазіхати на музейні копійки.
Він спитав Гаркушевського:
— Чи не було у вашому роду запорожців?
— А чому це ви питаєте?
— Нещодавно я читав журнал "Киевская старица", і там згадувалося про якогось запорозького сотника Гаркущу.
Гаркушевський аж підскочив, коли почув про це. Йому дуже хотілося бути нащадком запорожців.
— В якому ж номері журналу ви читали про цього сотника?
— Бачите, давненько це було. Зараз не можу пригадати, в якому саме номері.
— Що ж ви порадите?
— Раджу вам купити комплект цього журналу за тисяча вісімсот дев'яностий — тисяча вісімсот дев'яносто п'ятий роки. Там в одному з номерів ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу.
Пізніше Яворницький почув, що Гаркушевський купив комплект "Киевской старины" аж за п'ять років. Заплатив великі гроші, а згадки про свого "предка" так і не знайшов, бо її ніколи там не друкували.
ВІДГОМІН ВІКІВ
Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
Т. Г. Шевченко
Українська пісня! То замріяно-журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвінка, мов той струмочок весняний, то гнівна, як розбурханий Дніпро. Хто її не любить! Але, мабуть, ніхто так не кохався в ній, як Дмитро Іванович.
Особливо його серцю були милі старовинні козацькі пісні, і коли Дмитро Іванович дізнавався, що в якомусь бодай найвіддаленішому селі є старий дід чи кобзар, який знає не відомі ще йому пісні, він негайно вирушав до нього.
У пошуках пісенного фольклору, так само як і музейних скарбів, він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харьківщини й Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував на Київщині та Чернігівщині.
Нелегкими були ці пошуки, доводилося багато в чому собі відмовляти, а то й лишатися без копійки в кишені, але пісня вела все далі й далі.
Дмитро Іванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарів, пастухів, старих селян. Він вважав за найкраще робити записи пісень та історичних дум з уст народних. Але ще краще, казав він, коли пісню одразу записати й на голос. Тоді вона зберігає свій національний колорит, свою неповторну чарівність.
Дмитро Іванович, бувало, запише пісню на голос, а потім і сам кілька разів проспіває, щоб добре запам'ятати мелодію, зберегти всі нюанси пісні такими, якими почув од співака.
В своєму житті він часто зустрічав людей, які не могли передати пісню словами: "Проказати — не прокажу, а проспівати, то доведу", їм краще вдавалося відтворити пісенну красу на голос, коли її проспівають. Траплялося й таке: запише якусь пісню зі слів, а коли виконавець співає її, деякі слова замінює. Тоді в записній книжечці з'являлося два, а то й три варіанти однієї і тієї ж пісні.
За своє життя Дмитро Іванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилаті вислови, прислів'я, пісні.
Його дуже сердило, коли він чув зіпсовану пісню, в яку вскочили слова, що засмічували й перекручували її зміст. Тоді вчений вдавався до старих людей, сивоусих бандуристів, літніх пастухів і отак добирався до чистих, незамулених джерел народної творчості.
Дуже боляче реагував Дмитро Іванович на те, коди хто-небудь із селян виконував пісні "без смаку, без складу і без ладу", а намагався співати рідні пісні "по-панському".
В таких випадках Дмитро Іванович клав перо й просив співака:
— Ти мені, козаче, заспівай старовинної — чумацької або козацької, такої, щоб аж за серце взяло.
Коли таке прохання дивувало співака, Дмитро Іванович підказував йому:
— А ви, голубчику, чули таку пісню:
Ой не знав, не знав козак Супрун,
Як славоньки зажити,
Зібрав військо славне
Запорозьке Та й пішов він орду бити.
— Чув, та забув на голос.
— Тоді слухайте — я заспіваю.
І він співав, та ще так, що в того "голубчика" аж сльози виступали на очах. Слухав він і думав: "От тобі й пан, а співає по-нашому, по-мужицькому!" І серце відгукнулося саме тією піснею, по яку приїхав "пан у капелюсі".
Ось так рядок за рядком, строфу за строфою і збирав Яворницький невмирущі скарби народної творчості. А 1906 року він видав у Катеринославі збірку "Малоросійські народні пісні", до якої ввійшло понад 800 пісень та історичних дум.
Аналізуючи зібрані перлини, професор Яворницький помітив, що найбільше збереглося українських пісень на Полтавщині. Полтавські наймити йшли на заробітки в Таврію, на Катеринославщину, Харківщину і довгими та курними шляхами несли з собою рідні пісні, сповнені смутку й гіркоти. Ці пісні переходили з роду в рід, тужливо линули над степовим безмежжям.
Зібрані скарби Яворницький розподілив на колядки й Щедрівки, веснянки та гулянки, пісні, що відображали щасливе й нещасливе кохання, пісні з родинного життя, весільні й колискові, пісні, що характеризують економічне життя людей, пісні історичні, сатиричні, жартівливі.
В багатьох із них оспівується боротьба проти соціального і національного гноблення, кріпацтва, бідування наймитів, чумаків... У цих піснях вчувається відгомін віків.
Записані пісні від людей різного віку, стану й фаху, От, скажімо, під однією з щедрівок читаємо позначку;
"С. Черевки, Полтавської губ., Миргор. повіту, с-ка Палажка Цапченкова, 17 р. 1904 р.".
До деяких пісень автор збірки дав пояснення, з якої нагоди і для кого ця пісня співалася. Так, після короткого тексту:
А в пана, пана
Собака п'яна,
Лежить на санях
В червоних штанях,
І люльку курить,
Та й пана дурить,—
записано: "Хутір Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина, 4 роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рік".
Перед розділом "Веснянки" Дмитро Іванович робить таку коротеньку передмову: "Ці пісні співають з того дня, як почне кувати зозуля, і аж до самого Петра, цебто 27 червня".
Багато вчений записав пісень з уст людей рідної Сонцівки, Харківського повіту. Односелець Іван Пухан продиктував йому цікаву щедрівку. "Цю щедрівку,— писав Дмитро Іванович,— співають тільки великі хлопці, щоб виходило дуже гучно й товсто".
Часто надибуємо на легенди й пісні, записані від талановитого селянина — сліпця Хоми Провори, який жив у селі Богодарі, Олександрівського повіту, Катеринославської губернії.
Не всі пісні, що зібрав Яворницький, увійшли до книжки. Крім того, треба сказати, що й після виходу цієї збірки Дмитро Іванович збирав далі витвори пісенного фольклору. Він зібрав понад дві тисячі пісень.
СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ
На Дніпрових порогах, куди Д. І. Яворницький не раз приїжджав з екскурсіями, відвідувачів найбільше вабив Ненаситець, або Дід-поріг. Щоб його добре розглянути; Дмитро Іванович завжди виводив прибулих на високу скелю, яка звалася Монастирка. Звідси все було видно як на долоні.
Перед тим як спуститися з скелі, Дмитро Іванович не забував розповісти про одну багату землевласницю-скнару, яка зберігала рідкісні й коштовні речі музейного значення.
— До останніх років супроти Ненаситця красувався пишний сад, а в тому саду височів палац з мезоніном та колонами.
— Чий же це був палац? — спитали вчителі-екскурсанти.
— В ньому жила поміщиця В. І. Малама — далека родичка гетьмана Данила Апостола. В тому палаці зберігалося безліч коштовної старовини. Там були дві гетьманські булави — одна з слонової кості, друга оздоблена золотом, сукняний червоний жупан, три шовкові гетьманські каптани та гетьманське сідло, оздоблене рідкісними, блискучими камінцями. Та вся біда в тому, що власниця нізащо не хотіла розлучатися з своїми скарбами.
Дмитро Іванович тут же розповів, як він хотів забрати до музею гетьманське сідло й булаву. Тільки він ступив до садиби Малами, як її зразу ж сповістили, що прийшов невідомий чоловік. Вона замкнулася й наказала своїм вірним слугам бути на сторожі, нікого не впускати до її покоїв. А коли її повідомили, що прибув професор, вона насторожено спитала, відкіля він приїхав і в яких справах, їй відповіли — з губернії.
Поміщиця-відлюдок, яка до невідомих завжди ставилася підозріло, зажадала від гостя документа.
Дмитро Іванович витяг з валізи своє посвідчення, загорнув його у клаптик газети й просунув цей документ у щілину, що світилася знизу дверей кімнати Малами.
Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей, нахилилась і з острахом узяла в руки документ, потім почала ним шелестіти. Довго вона шаруділа тим посвідченням, а потім просунула його в щілину назад. Хвилини через дві двері в кімнаті одчинилися. Поміщиця вийшла в приймальню до гостя.
— Що ви, професоре, хочете?
(Продовження на наступній сторінці)