В Сомкіна Дмитро Іванович зупинився на квартирі недарма. Він передбачав, що саме він знає, в кого і що з старовини зберігається, вважав, що такого священика можна використати при збиранні не тільки музейних реліквій, але й етнографічного матеріалу. В своєму передбаченні не помилився.
Не пройшло й тижня, як Сомкін одержав від свого колеги — сусідського попа Івана Скиби — запрошення прибути з матушкою до нього на іменини.
— Давайте разом поїдемо до отця Івана,— сказав Сомкін, звертаючись до Яворницького.— Там у нього побачите всяку всячину. Не пожалкуєте.
— Коли так — з радістю поїду.
Приїхали. Зайшли в будинок. Яворницький познайомився з господарем. Іменинник від радості не знав, де посадовити гостя. Він заметушився по хаті, ввічливо запрошував до світлиці. Дмитро Іванович придивився до Скиби. Це був здоровий, силенний чоловік, бас його лунав, як ієрихонська труба. Дмитро Іванович кинув очима на стіни, помітив картину, на якій було зображено Тараса Бульбу з синами. Історик відразу ж зрозумів, що потрапив сюди недаремно. А коли звернувся до нього по-українськи, то почув у відповідь чисту рідну мову. Це ще більше зближувало вченого з господарем будинку.
— А чому це у вас тут запорожці? — поцікавився гість.
— Як чому? Я сам запорозького роду, то й шаную запорожців. Мій прапрадід служив дяком у Покровському, де була запорозька церква.
— Цікаво, дуже цікаво. Тільки ж, наскільки мені відомо, запорозькі попи були схожі на козаків, а ви обросли бородою та вусами, неначе старий пеньок мохом. Чи годиться так?
Всі чмихнули від такого трохи сміливого жарту. Сміявся і Скиба.
— Воно майже й не годиться, та вже так заведено, що той не піп, хто без бороди та довгого волосся на голові. Так вже повелось.
Стіл вже було накрито. В центрі, на золотому тарелі, лежала засмажена індичка. Сомкін вибрав момент, коли господар — отець Іван — вийшов до сусідньої кімнати, шепнув Яворницькому:
— Подивіться на отой таріль,— давня штука! Дмитро Іванович повагом підійшов і, нібито нюхаючи індичку, уважно обдивився золотий таріль. На ньому був напис: "Року божого 1770".
— Ну, що ви, професоре, там побачили?
— Те, чого шукав. Для історії — це знахідка. Ви мені тепер допоможіть оцю штуку забрати для музею.
— Постараюсь. Тільки знайте, що це майже неможливо. Коли вже трохи випили, проголосили тост за здоров'я іменинника, Дмитро Іванович підсів поближче до Скиби і почав з ним розмову. Мовляв, не всі люди усвідомлюють велике значення музею для розвитку культури.
— У мене тут, здається, немає таких речей, які підійшли б для музею,— ухильно сказав Скиба.
— Як немає! А ось цей таріль!
— Ви жартуєте, Дмитре Івановичу. Це ж родова річ, вона з покоління в покоління переходить. Ні, я ніколи цього тареля не винесу з хати, нікому не віддам ні за які гроші!
— Гм, чому ж це так категорично?
— А тому, що коли віддам таріль, то на цьому весь наш рід обірветься. Отакий у нас заповіт предків. Тим-то бережу його, як родову святиню, як золото.
— Ви кажете, що зберігаєте, як золото. А я вбачаю цінність не в золоті, а в історії цього тареля. Розумієте, він має бути здобутком громадськості, в музеї для нього місце, а не тут.
Піп Скиба стояв на своєму і нізащо не погоджувався. Не допомогли ніякі умовляння.
Після добрячої вечері, під час якої священики охоче припадали до чарки, всі лягли спати. Не спалося лише Яворницькому. Йому не давав спокою знайдений скарб. Ще до схід сонця він підвівся з свого ліжка, взяв таріль, вийшов з будинку, звелів негайно запрягти тарантаса.
В Катеринославі, не заїжджаючи до музею, він попрямував до редакції місцевої газети. Редактор ласкаво зустрів професора, запросив сісти і спитав його:
— Щось цікаве принесли нам, Дмитре Івановичу, показуйте. Може, про запорожців якусь статтю написали?
— Майже вгадали. Мова й справді про запорожців. Тут ось в чому справа. Я привіз показати вам запорозький таріль. Його довго зберігав сільський священик Іван Скиба. А ось зараз він розщедрився і подарував цю річ для нашого музею. Але Скиба дуже просив, щоб про це вся єпархія знала.
Редактор взяв таріль, помилувався ним і поздоровив Дмитра Івановича з таким коштовним історичним здобутком.
— Так що ж ви хочете, Дмитре Івановичу?
— Піп Скиба дуже просив, щоб у газеті помістили об'яву у формі подяки. Мовляв, запорозький таріль подаровано для музею за бажанням його власника.
— Ну що ж, це можна.
Другого дня в газеті появилась невеличка інформація про те, що священик Іван Скиба подарував музею запорозький таріль, за що дирекція музею і вся громадськість міста висловлюють йому щиру подяку.
Дмитро Іванович підійшов до газетного кіоска, придбав кілька примірників свіжої газети і відразу ж попрямував до архієрея. Привітавшись, витяг з кишені газети і подав архієреєві.
— Прочитайте, будь ласка, оцю замітку.
Архієрей надів окуляри в золотій оправі, уважно прочитав і сказав:
— Ну що ж, хвалю отця за добрий вчинок. Отець Іван від цього не обідніє, а музей збагатиться значним історичним експонатом. Та й нам честь.
— От і добре. Тоді я прошу вас,— черкніть Скибі пару слів. Він буде радий, що ви благословляєте путь цьому тарелеві в музей.
— Добре, сьогодні ж напишу.
З канцелярії архієрея Дмитро Іванович вийшов в чудовому настрої. Попрямував до музею. Взяв перо і написав ось такого листа попові Скибі:
"Здоровенькі були, панотче!
Дуже вдячний за Вашу гостинність. Пробачте мені за несподіваний від'їзд. Я встав дуже рано, коли ще всі спали. Мені жаль було Вас будити і порушувати міцний сон після доброї вечері, та ще й з оковитою.
Сьогодні був у Вашого архієрея. Розповів йому про іменини і показав запорозький таріль. Він цілком згоден зі мною і сказав, що йому місце в музеї. А коли прочитав газету, в якій згадується про Ваш дарунок, архієрей похвально відгукнувся про Вас і молить бога, щоб Ви й далі були здорові та щедрі.
Посилаю Вам газету з подякою. Прочитайте. Знаменитий таріль тепер виставлено в музеї. Його побачать всі, хто цікавиться культурою народу. Спасибі Вам, що Ви його так довго зберігали. Ви боялись, що коли зникне таріль, то й рід ваш обірветься. Раджу Вам не вірити в талісмани. Ви ж людина начитана і написана.
З щирою пошаною — Дм. Яворницький
Днів через п'ять священик Скиба прислав Дмитру Івановичу відповідь. У своєму листі він жодним словом не обмовився про таріль. Його турбувало інше; чи не розгнівався часом архієрей, що на іменинах попи прикладалися до зеленого змія і добре перепилися? Чи не обславили вони цим вчинком свого духовного сану? А то, чого доброго, скишкають з парафії. Та обійшлось все гаразд. А коли Скиба прочитав замітку Яворницького в присланій газеті, відразу повеселішав. Адже яка честь! Яка слава! Тепер вся єпархія буде знати, все духовенство прочитає, що священик Скиба зробив для музею таке добре діло.
Показуючи цей експонат у музеї, Дмитро Іванович говорив:
— Оцей таріль, як рідкісну й цінну для науки річ, я взяв у священика без його згоди. Взяв і не повернув. Може, це трохи й негарно, хтось подумає — злочинство! А я вважаю злочинством те, коли такі речі ховають по скринях. І лежать вони там віками без будь-якої користі. А ось тепер всі бачать, всі милуються нею. От і судіть, хто тут правий, а хто винуватий!
З ЖИВОГО ГОЛОСУ
На одному літературному вечорі я познайомився з нашим місцевим композитором Олександром Сергійовичем Соловйовим. З дружньої розмови я довідався, що Олександр Сергійович добре знав Яворницького, часто бував у нього вдома.
Знайомство з ученим відбулося 1920 року. Непосидючий Дмитро Іванович пішов по Катеринославу шукати установу, яка б допомогла йому залучити до музею цінні панські речі. Вченому порадили зайти до відділу народної освіти Катеринославського повіту.
Співробітники відділу знали професора Яворницького, вони привітно зустріли його. Дмитро Іванович зняв капелюха, повісив його на свій ціпок і сів у крісло.
— В якій ви справі, Дмитре Івановичу, завітали до нас? — спитав Соловйов, який тоді працював у відділі народної освіти.
— В дуже важливій і невідкладній. Уже минуло кілька років, як панів витурили з міста. А чи знаєте ви, що в їхніх хоромах лишилися без догляду великі бібліотеки, цінні картини, рідкісні статуї?
Співробітники поклали свої пера.
— Так що ж вас хвилює, Дмитре Івановичу?
— Як що? Я зайшов до вас, щоб дізнатися, чи вжито заходів по охороні цінностей, чи все залишено напризволяще?
— Вжито. Ось вам наказ губнаросвіти, а ось інструкція про охорону.— "Хто про що, а Яворницький про музей!" — подумав Соловйов.
Дмитро Іванович глянув поверх окулярів на Соловйова.
— Наказ бачу, це добре. А чи знають про нього ті, що виламують двері й вікна та знищують цінні речі? Мабуть, не знають або удають, що не знають. Я прийшов, щоб ви дали мені інспектора та міліціонера, і ми разом пройдемося по панських палацах. Мені відомо, в кого були цінні старовинні речі.
Прохання Дмитра Івановича задовольнили. На другий день він десь роздобув воза, взяв з собою сторожа музею Івана Попова та його десятирічну дочку Марію і вирушив по скарби до панських палаців.
— До кого ж ми спершу поїдемо? — спитав сторож.
(Продовження на наступній сторінці)