— Ганяв щодня. Я, каже, зроблю солдата з тебе чи навіть унтер-офіцера!..
— А ми ж з бригадним командиром писали йому листа, просили, щоб допоміг по-людськи вам...
— Я вдячний вам і генералові за добре серце...
— Ну, вепр старий, — не міг простити Мєшкову Герн. — Хіба і ти не спотикнешся!.. Федяев, хоч і добренький, падлюк караб без будь-якого жалю!..
— Бог з ним, з Мвшковим, — тихо сказав Тарас. — Аби мені до нього знов не втрапити...
— На морі ви пробудете десь років два...
— А пошта туди хоч ходить?
— Лише в Раїм. Та й то на рік два рази.
— Забудуть мене і ті, хто досі ще не забув, — зітхнув Тарас.
— Не пишуть?
— Ні. Було колись, кинь у собаку палицю, а попадеш у друга. Тепер же — голо, ніби усі, крий боже, вимерли...
— Бояться.
— Певно...
— — Ну що ж це ви, мій дорогий? — наткнувсь на Герна Шрейбер, що був таки добряче напідпитку. — Ми вас усі шукаємо... Ще по одній — на посошок — і спатоньки!.. Нам рано в путь...
До табору вертались геть за північ. Балакали про се, про те, як люди, що захмеліли... І раптом — бах, бах, бах!
— Свої, свої! — гукнули, вже втискаючись у теплий ще, сухий пісок.
— Пароль? Пароль?!
Ніхто не знав. Забули, мов на лихо, що йтимуть пізно ввечері.
— Башкири тут на постах, — зітхнув Макшеєв. — Можуть перестріляти...
— Я — генерал! — підвівся трохи Шрейбер. — Покличте когось із ваших офіцерів!
Стояла довго тиша. Тарас угрівся — аж задрімав. Хто знає, може, куля отут була б для нього найбільшим благом?..
— Хто там?! — спитали їх російською.
— Я — Шрейбер! Ми забули узять пароль!
— Багато вас?
— П'ятнадцять!
— Один — до мене, іншим лежать на місці! Встав генерал. Струсив пісок з мундира й пішов на голос. Вранці, як тільки табір заворушився, "слуга господній", знехтуваний учора Герном, зчинив содом з гоморрою. Наповнивши утробу духом, — так називав він премудро спирт! — святий отець у супроводі п'яної в дим попаді наблизився до вчора ним освяченого нового форту, підніс трагічно руки й гукнув на всю свою дияконівську горлянку:
— Нехай не буде благословення божого над фортом цим!!
А матушка зняла такий прокльонний лемент, що здибилися козачі коні й рвонули в степ...
...На край імперії обоз дістався на сороковий день. Коли на видноколі постав Раїм — укріплення на Сирдар'ї, в степу з'явились групи бідах-солдатів, які ішли назустріч своїм жінкам, що їхали до них з обозом. Більшість із них не бачилися по дев'ять-десять років і ледь могли впізнати своє подружжя миле. Стояв сміх, плач...
В укріпленні Тараса вже чекав Макшеєв, який помчав туди ще вранці з якимось місцевим князем або султаном. Невдовзі серед площі поставлена була кибитка, занесені до неї речі — й житло готове.
— А що то за руїни? — спитав Тарас Макшеєва. — Немов верблюд двогорбий...
— Могила батира Раїма.
— Он звідки назва!.. Хто він, які діла уславили його ім'я?..
— Киргизи, певно, знають, — сказав Макшеєв. — Поки чужа нам їхня слава, їхня історія, ми будемо для них також чужими...
— Це правда. Шлях руйнації, зневаги, гніту та заборони до дружби не приводить.
— Киргизи тут колись жили і навіть хліб вирощували.
— Куди ж вони поділися?
— Відкочували в пустельний степ, як почали тут будувать укріплення. Один лишився, кажуть. Йому за це дали землі в спадкове володіння.
— Дали йому його ж землі? — спитав Тарас.
— Виходить, так...
— Христолюбиве воїнство!..
— Де Бутаков?
— Повіз на пристань шхуну. За морем скучив, рветься в незнаний світ.
— Він справжній вчений і мандрівник-першопроходець!
— Хоче за місяць скласти шхуну і вийти в море.
— Вийде! — сказав Макшеєв твердо. — О, комендант вже шле гінця по мене... Дослужує останні дні. Матвєєв мав приїхать з нами...
— Юхим Матвійович? — спитав Тарас.
— Ви знаєте його?
— Стрічались в Оренбурзі. Торік іще. Як тільки мене привезли з Пітера. Душевний він чоловік...
— Це точно. І вміє дати усьому лад.
— Вашбродіє, — гукнув солдат, як на параді, — пан командант!..
— Іду, іду, — скрививсь Макшеєв. — Чого кричиш?
— Не знаю, ваше благородіє!
— Твоя також приїхала?
— Так точно!
— Що ж це тебе начальство не відпустило?
— Не можу знати, ваше благородіє!
Вони пішли, і стало тихо-тихо.
— Одружений? — спитав Тарас слугу Макшеєва.
— Ні.
— Я також...
Матвєєв його зустрів на верфі, де будували шхуну. Сам підійшов. Хотів подати руку, та не посмів при людях.
— Ну, як ви тут? — спитав, коли Шевченко виструнчився перед начальством. — Відставити. Ви не в строю...
— Малюю ось! — усміхнено сказав Тарас. — Спасибі тим, хто визволив мене із Орської.
— Живете де?
— В кибитці штабс-капітана.
— І як живете?
— Добре. Мов з братом рідним.
— Радий за вас сердочно!.. Сходите в Аральське море — будемо робити щось для вислуги. Ця експедиція для вас єдиний пристойний шанс.
— Старатимусь. Тим паче, я так скучив за малюванням, що малював би і день, і ніч.
— Ну й славно! — всміхнувся мило Юхим Матвійович. — Заходьте в гості. Не як солдат, а як художник і просто друг.
— Спасибі. Не знаю, як віддячу...
— Ви наперед віддячили.
— Чим?
— Ваш земляк Левицький читав мені "Кобзар" ваш і "Гайдамаки"... Я теж козак, уральський!..
Матвєєв сів на коня, підведеного йому солдатом, і взяв його в остроги, немов хотів підтвердити свою козацьку сутність. Помчав у бік Раїма — мов полетів!..
Прибіг геолог Вернер, що помагав на верфі складати шхуну. Поляк-засланець. Теж рядовий.
— На скільки діб? Звелів носить мундира?
— Ні, брате. Просто погомонів...
— Дива-а! Ти що, Тарасе, чаруєш їх?
— Чудово, що й під мундиром б'ються такі серця... — сказав Тарас не то Хомі, не то собі самому. У цій проклятій Орській він був відчаївся, зненавидів усе мундирне та еполетне, а познайомився із Бутаковим, Макшеєвим, сердечним Карпом Герном (щастить йому на Карлів!) й піднісся духом. Ведмідь Микола, царствуючий рукою твердою, не все ще вбив, не винищив у людських душах честі та потягу до справедливості.
— А ти не хочеш вибитися принаймні в унтер-офіцери?
— Тут, Хомо, діло принципу, — сказав Тарас. — Для чого вони вписали до конфірмації підступне "з правом вислуги"? Щоб я старався, прагнув служити так царю й отечеству, як служать їм мєшкови, щоб я із жертви став добровільним — і через те без міри лютим! — катом. Був сином волі, лицарем добра і правди-істини, а став бездушним унтером, слугою тих мучителів, які його заслали у ці степи, — ось що їм, брате, бачилося, коли вони давали право вислуги!
— А як тобі присвоять якесь звання після Аралу?
— То інша річ, — всміхнувся. — Вони мені заборонили малювати, а тут взяли й дали звання за малювання!. Збагнув, у чому тут заковика, хто на коні?
— Воюєш з самим царем...
— В самодержавстві найбільше зло. Де свіжа думка — злочин, там все гниє, стає болотом, гине.
— А як же ми?
— Нам треба не загнистися, вистояти! Тим самим ставши прикладом, зразком для тих, хто, як і ми, не зможе байдужим бути в світі неволі й зла.
— Не знав, що ти такий трибун. Говориш, мов Ціцерон!
— А то не я, то зболена душа мого народу, що довго так мовчала... Що там за регіт? — оглянувся на будівництво шхуни.
— Ходімо й ми, подивимося, — всміхнувся Вернер. — Цікавий тип тубільця!
Матроси якраз зібрались на обід, чогось там ждали, і серед них показував якісь химерні вправи байгуш киргиз.
— Джульбарс , як тигр скрадається до кабана? — гукнув матрос з рябим лицем.
Байгуш тієї ж миті упав на руки й ноги, поповз, поповз. Спинився весь напружений, немов чогось чекаючи, проповз іще... і раптом кинувся на кабана, яким служив дірявий старий халат. Хропіння, рик, повискування почулись з хмарки куряви, яку підняв, звиваючись, байгуш Джульбарс. Нарешті, вкрай знеможений, облитий потом, він заспокоївся і ліг на бік, простигши лапу-руку для подаяння.
Рябий матрос поклав сухар. Хтось з гурту кинув ґудзика, який блищав, мов золотий. А кухар, щось бурмочучії у довгі сиві вуса, поставив миску каші, зітхнув і мовив своїй братві:
— Знайшли собі забаву... Марш до столів!
— Хто він, цей бідолаха? — спитав Тарас у кухаря.
— Киргиз, який залишився біля укріплення.
— Єдиний тут землевласник, — додав Хома насмішкувато. Тарас зиркнув на байгуша, що їв квапливо кашу, і відвернувся.
— Піду ще трохи помалюю, — сказав Хомі.
(Продовження на наступній сторінці)