Обоз ішов рівниною, яка не мала ніде кінця. Здавалося, що ковилове біло-жовтаве поле вливалося навсюдибіч у небо, й вози, верблюди, люди ось-ось також розтануть у тій безмежній невісті, як розтає, щезає мрево... І ні пташини тобі ніде, ні звуку, — окрім густого стугону обозу, — ні хмарки в небі... Сонце і ковила!..
Вже після полудня на видноколі зліва з'явилась біла хмарка. Невдовзі щезла, потім злетіла знову, ширячись...
— Що, буде дощик, може? — спитав Тарас у козака, що їхав сонний поряд.
Козак зиркнув на хмару, штурхнув сусіда, який також куняв, руками впершись в луку сідла.
— Угу... — озвався той. Піднявся на стременах, приклав до лоба руку і знову сів. — Степ палять.
— Хто? — спитав Тарас.
— Киргизи.
— Навіщо?
— Хто їх знає... По паленому обоз трудніше йтиме...
— Бояться нас?
— Та є й чого! Три тисячі лише возів. І тисяча верблюдів. Та козаки, солдати...
Подув вітрець, і в ньому справді чувся ледь вловний запах диму.
Попереду тим часом блиснула в'юнлива Ор, уздовж якої вони ще йшли, дихнула тихо свіжістю її затока, що ніби вийшла в поле зустріть обоз.
Тарас побіг, зняв одяг і кинувся в ту благодать.
Як почало смеркати, вогонь зайняв півнеба. Спочатку він вставав лише загравою, та чим густішала довкіл пітьма, заграва та ставала ближча й ніби пойнята кров'ю. То тут, то там на обрії зривалися у бурячкове небо великі пасма полум'я, летіли іскри...
Під'їхав верхи штабс-капітан і, кинувши слузі своєму повід, спинився поряд.
— Гарно... І трохи страшно... Наче із апокаліпсиса... До речі, Шрейбер, наш генерал і повелитель цього походу, просив, щоб ви для нього намалювали це диво в див...
— Отже, — зрадів Тарас, — я мушу виконати його наказ, хоч дозволу царя й немає!
— Звичайно. Ви ж у війську, де всі накази для вас — закон.
— Так точно! Слухаюсь! — ступив Тарас в глиб джеломейки, знайшов малярське причандалля і вийшов знову.
— Скільки не малювали? — спитав Макшеєв тихо.
— Вже більше року.
— Мучилися?
— І не питайте!..
Трепетно розкрив альбом, взяв олівець і, сівши по-козацьки, став малювати. Вогнище, яке горіло неподалік, давало мало світла, проте йому того було достатньо, аби зробити начерк огненної картини степу, башкирів, що варили кашу неподалік, возів, які стояли стінкою, впритул один до одного довкіл затоки... Колись отак, — він бачив десь малюнок, — і запорожці ставили вози довкола табору!.. Це наче вал. Принаймні кіньми не вскочиш нагло в табір... Дивно, рука його ще не забула, ніби сама собою трудиться, і з-під тонкого вістря, заздалегідь заструганого, вже приготованого, на всяк випадок, олівця випурхує штрих за штрихом... Узавтра вдень, при сонці, він покладе на цю основу фарби. Видовисько таке страшне й прекрасне, що він не зможе його забути, що довго ще воно стоятиме перед очима в усій своїй могутній дикій силі...
— Ну як? — спитав Макшеєв, що встиг уже перевдягтися в нічний домашній одяг.
— Малюю... Гляньте, гляньте, он караван верблюдів на тлі пожежі!..
— Для щастя вам, артистам, так мало треба...
Тарас притих, замислився.
— Людина може бути вповні щаслива лише тоді, коли народ її щасливий, вільний... — тихо сказав Макшеєву.
Вогонь тим часом бурхнув з новою силою. Огненні смерчі вирвалися з густої хмари диму й лизнули небо...
— Коли писав поему про гайдамаків, ввижалися мені такі картини... Аж де побачив їх наяву!..
Закрив альбом з уже готовим начерком, приліг на бік і так всю ніч дивився на те велике огнище...
...За десять днів дісталися Карабутаку-річки й нового форту, що будувався. Тут, як було задумано ще в Орській фортеці, обоз спинився табором не тільки на ніч, а і на день та другу ніч.
Уранці батюшка, що їхав до Раїма, мав освятити місце нового форту, аби господь простер над ним свою десницю, сущу над багатьма укріпленнями по прикордонній лінії. Без бога в цій пустелі не витримав би, напевно, й камінь. Правда, киргизи якось жили й живуть...
Допоки тривав молебень, Тарас трудився, прагнучи замалювати цю урочисту для форту мить. Коли ж гарматний постріл із бастіону благовістив — замісто дзвонів — звершення святого дійства, його знайшли й покликали в кибитку штабс-капітана Герна — будівника укріплення, — де мав відбутися бенкет з нагоди зустрічі христолюбивих воїнів й освячення іще одного гнізда орлів його величності.
— Сердечно радий, — потис Тарасові правицю Герн. — Я знаю про вас давно. Ще як навчався в Петербурзі у військовій академії, мені колеги-українці читали ваші вірші. А в Оренбурзі Михайло й Федір Лазаревські... Пробачте. Маю стріти генерала... Ви ж не тікайте — хочу поговорити з вами!..
Протягом всієї учти Тарас вивчав нового свого знайомого. Він був простий, уважний до всіх однаково, й тому, напевно, його здебільшого тут величали не по званню, а Карпом Івановичем. Не забував господар і про єдиного тут рядового, стежив, щоб він мав що і випити, і закусити...
— Ви що, давно знайомі? — спитав Макшеєв, який сидів біля Тараса.
— Добрий він чоловік... — ухильно сказав Тарас, який, по правді кажучи, ніяк не міг повірити, що, вирушивши в похід з обозом, втрапив геть в інший світ, де люди — люди, навіть коли вони в мундирах та еполетах.
— А чом немає батюшки? — спитав у Герна генерал.
— Він, кажуть, надто буйствує, коли хильне... То ми його й не запросили.
— Все-таки слуга господній...
— Це я взяв гріх на душу, — сказав Макшеєв різко.
— А-а!.. Ну, тоді... — зам'явся Шрейбер. Потім звернув иа жарт: — Бо шкода, аби за це наш милий Карл Іванович колись зазнав пекельних мук...
— Панове, хочу сказати тост! — підніс маленьку чарку Бутаков. — Я прошу всіх вас випити за флот Аральський!
Випили під схвальний гомін. Знали, що на возах "пливе" безмежним степом розібрана новенька шхуна "Константин", яка невдовзі стане вже третім судном на цьому морі серед пустель.
Тарас згадав свою мандрівку Балтійським морем, хворобу, Ревель, де мусив зійти на берег... І Васю Штернберга, якого він провів у море і... не зустрів... Тепер йому самому на долк випало піти в недовідоме не тільки йому, а й штурманам Аральське море, й хто знає, чи вернутися... Він чув, що там…
— Вас просять щось сказати, — шепнув йому Макшеєв. — Сам генерал...
Тарас підвівся.
— Трудно мені, панове, сказати щось розумне або дотепне в цьому мундирі, на цій землі... Я прочитаю ліпше рядки написані колись давно... З поеми "Тризна"...
Провидя жизни. назначенье,
Великий божий приговор,
В самопытливом размышленье
Он подымал слезящий взор
На красоты святой природы.
"Как все согласно!" — он шептал
И край родной воспоминал;
У бога правды и свободы
Всему живущему молил,
И кроткой мыслию следил
Дела минувшие народов,
Дела страны своей родной,
И горько плакал... "О святая!
Святая родина моя!
Чем помогу тебе, рыдая?
И ты закована, и я.
Великим словом божью волю
Сказать тиранам — не поймут!
И на родном прекрасном поле
Пророка каменьем побьют!
Сотрут высокие могилы
И понесут их словом зла!
Тебя убили, роздавили;
И славословить запретили
Твои великие дела!.."
Замовк і сів.
— Чудово!
— Браво!..
— Вип'ємо за государя нашого! — підвівся Герн. — Усі ми живемо тут його високим розумом... Віват, панове!
Встали і мовчки випили.
Коли стемніло й вийшли на моціон, Герн щось сказав Макшеєву, знайшов Тараса й лагідно торкнувся його руки своєю.
— Обоз рушає вранці... — промовив журно. — Хто зна, коли ми ще побачимося...
— Те море, кажуть, кляте.
— Пусте! Я плавав торік по ньому... Просто, цей край такий великий, а нас так мало... Вибачте, що я з тим тостом вискочив, немов Пилип із конопель... Тут, знаєте, також усякі люди...
— Цікавий тост. Як хочеш, так і розумій, — всміхнувся.
— Коли дивитись аж звідсіля, то ми замало не земляки. Я з Вітебщини.
— А я із Київської губернії. Кріпак колишній...
— Знаю і розумію... — притишив голос. — Ваше життя та здібності — найкращий доказ того, яка ганебна річ кріпацтво, яке гальмо для поступу.
Тарас мовчав, хоч любо було йому тут чути такі слова, зустріти таку людину.
— Я дворянин, — щоправда, безмаєтковий, — і ви, звичайно, в праві остерігатися, проте повірте в щирість і слів моїх, і ставлення мого до вас, — вів далі Герн. — Підозра, страх перед доносом — це найсильніша зброя тих, хто при владі. Кожен — один як перст, і що він може вдіяти, коли один!.. Не думайте, що я герой, що з кожним так розмовляю... Хочеться мені зійтися з вами, полегшить, хоч духовно, солдатську долю вашу, зробити щось для того, хто кинув виклик царству неволі й тьми!..
— Спасибі, — сказав Тарас. — За одинадцять місяців я в Орській одвик од щирих людських взаємин...
— Як він, майор Мєшков, був з вами?
(Продовження на наступній сторінці)