— Гаразд, я згоден.
— От і чудово! — узяв перо Щербинін. Щось підписав і подзвонив. Вбіг ад'ютант. — Візьми наказ ось і передай в училище.
Той підійшов, крутнувся і швидко вийшов.
— Поздоровляю. Бажаю успіхів! — простяг Щербинін руку.
— Я згоден, ваша милість, та при одній умові, — додав Григорій.
— Ну, ну?
— Навчатиму я без платні.
У губернатора полізли брови вгору, потому впали й покрили снігом очі.
— Не розумію. — промовив сухо й холодно. — Як же ти житимеш?
— Як і живу. З воловиками, по той бік Лопані.
Губернатор знизав плечима і посміхнувся:
— Вас, малоросів, зрозуміти важче, ніж море кухлем вичерпати.
— Робіть, що легше, — сказав на те Григорій і, попрощавшись, вийшов.
Початок лекцій припав на середу на страснім тижні. Коли Григорій зійшов на кафедру, ніхто у класі, та й у Колегіумі, і не підозрював, які від того почнуться страсті у Харкові и у всій епархії.
Обвівши зором учнів і діставши зшиток із тезами, Сковорода прокашлявся і раптом кинув у переповнену аудиторію:
— Світ спить!.. Та ще не так спить, як то про праведника сказаро ("Якщо впаде, не розіб'ється"). Спить, простягнувшись глибоко, немов прибитий! А пастирі його не будять. Ні, ще погладжують: "Спи, спи, не бійся! Хороше місце — чого боятися?"
Клас одізвався сміхом, палкими оплесками.
Душа зайшлася радістю. Ось та хвилина, задля якої він Залишив відлюддя і в котрий раз наосліп кинувся у світ, у море пристрастей та боротьби! Але згадалися колючі очі Крайського, дволикість Іова, солдатська гречність губернатора, і він сховався у темні хащі біблії. Студенти мовчки слухали. Переглядалися, немов були здивовані його раптовим відступом і розчаровані в своїх надіях. Правицький Яків, що найпалкіше вітав початок лекції, тепер сидів похнюпившись. На задніх лавах перемовлялися... Видать, приїлися їм пронисні біблійні істини й попівська жуйка, яку лишається тільки ковтати. І це чудово! Людина мисляча — людина істинна. Гряде-бо homo novus...
— Чуєш, християнине, з твоїм поганським серцем! — підвищив тон Григорій. — Чи довго ти лежатимеш на землі? Чи станеш ти колись людиною?
Аудиторією пронісся тихий гомін. Правицький підвів пониклу голову, й в очах у нього сяйнула гордість за свого вчителя й наставника, яким пишався завжди, навіть тоді, коли того вигонили.
— Людина істинна... Одні шукають її у самовладді Августа, в часах Тибсрія. Другі винюхують її в Єрусалимах та Іорданах, у постах, моліннях. А треті прагнуть її знайти у світських почестях, у розкішних палацах, у церемоніях, чинах та золоті... Не там, не там!
Він говорив схвильовано, вкладаючи у кожне слово й фразу вогонь душі, свою велику віру в те, що справжня людяність і справжня мудрість не там, де владає пишність, а в глибині народу, в його синах, що виросли в труді та вічних злиднях. Як і раніше, він раз у раз ховався в біблійних затінках, але тепер студенти мовчки ждали, коли він знову вийде й засяв сонцем своїх думок, таких рідких, таких не схожих на все, що їм втовкмачували з цієї й інших кафедр.
І після дзвону ніхто не вийшов із класу. Студенти збилися довкола вчителя густим бджолиним роєм і закидали його запитаннями.
— Скажіть, а де шукати щастя?
— Щастя ні від небес, ні від землі не залежить. Не шукай його за морем, не випрошуй його в людини, не волочись по палацах, не повзай по земній кулі, не броди по Єрусалимах. Шукай в собі самому. Пізнай себе й живи життям, тобі властивим...
— Щасливий той, хто має скриню золота!
— За золото ти можеш купити все, але не купиш щастя.
— Ви говорили, що бог наш має багато ймень. Яке ж із них найголовніше чи найправдивіше?
— Бог — розум, істина.
— То хто ж тоді створив людину?
— Премудрість! Із бридких та диких монстрів, або потвор, вона зробила нас людьми, тваринами, що здатні жиги у товаристві, в дружбі. Ми відрізняємося від диких звірів милосердям та справедливістю, а від худоби — помірністю й розумом.
— Чому ж священики нам кажуть інше?
— Священики теж не пророки, а смертні люди.
— Вони ж посвячені!
— Посвяченість і благочестя — то не одне й те ж.
— А церемонія, обряд?
— Церемонія — це ніби листя біля плодів або лузга на зернах. Коли ж ця маска позбавлена своєї сили, то залишається тільки лицемірна видимість, обман.
— Якщо те знають люди. А коли ні? Або вдають із себе сліпих, глухих...
— Воістину, у нас так часто змішують листя й плоди, лузгу й зерно, обряд і суть. А дехто навіть шанує більше маску, ніж благочестя.
Сховавши зшиток, Григорій рушив із класу. За ним — юрба студентів. Так, дискутуючи, пройшли через Колегіум, мимо здивованих учителів та учнів і рікою вилилися на монастирський двір. Такого тут ще не бувало! Новий префект, що замінив Кордета, рішуче вихопив із того потоку одразу двох студентів і став допитувати. Небавом, плутаючись у довгих полах ряси і важко дихаючи од хвилювання, побіг до ректора.
За кілька днів про лекції й Сковороду, який читав їх, заговорив мало не весь добропристойний Харків. А ще за тиждень прибув із Бєлгорода епіскоп Крайський і наказав негайно доставити йому той єретичний зшиток, де викладав Григорій суть добронравності.
Все причаїлося, чекало мовчки вироку. Не забарився! На другий день пополудні Сковороду покликали до резиденції преосвященного, де вже були і консисторські.
— Сідай, — суворо кинув Крайський. Він став гладкішим,
владнішим.
Пронизував очима Сковороду, мабуть, гадаючи його злякати своїм нещадним поглядом. Смиренний Іов совався, так ніби сів на щось жорстке, колюче. Попи цікаво зиркали то на епіскопа, то на Григорія.
— Твоя це книжиця? — спитав нарешті Крайський, піднявши вгору розкритий зшиток.
— Моя, — озвався Сковорода. — Ти написав її, коли був хворий чи дуже вмснажений постом і працею?
— Ні, я писав здоровий.
— Коли ти став священиком?
— Я не священик.
— Тоді чому ти вліз у чужу парафію і намагаєшся пізнати бога, священні таїнства, які для світських за сімома замками?
— Я пізнаю природу. Вона ж не може бути чиєюсь власністю чи таємницею.
— Бог не природа (як ти повторюєш чуже, поганське), а вседержитель, небесний цар. Це знають навіть діти! — підвищив тон епіскоп.
— Що добре дітям, того замало мужеві.
— Ти сумніваєшся в догматах віри?
— Я прагну істини.
— Якої?
— Вона одна.
— То як же можна прагнути того, що маєш! Ісус одкрив нам істину. Його апостоли нам розжували її тверді горішки. Ковтай і будеш ситий...
— Якщо ковтати лише розжоване, тоді для чого ж зуби?
— Щоб стримувати дурний язик!
— Юпітер гнівається... — всміхнувся Сковорода.
— Блазнюєш знову... Чи не забув, як закінчилися твої минулі жарти?
— Був вигнаний із стін училища, аки Люципер із царства божого,— зітхнув Григорій.
— От-от! Мені не хтілося б це відправляти вдруге... — багатозначно додав епіскоп.
— Мені тим паче, — розвів руками Сковорода. Преосвященний оглянув пильно свою принишклу братію і
запропонував:
— Спали цю книжицю, учи звичайно і будеш... у царстві божому.
— Ви закликаєте мене порушити дев'яту заповідь?
— Ти вже її порушив, — підняв епіскоп зшиток. — Тут стільки лжі!...
— Біда тому, для кого правда — лжа, — відбив удар Григорій.
Лице епіскопа від гніву стало білим. Схиливши голову, він довго часто дихав.
— Ти хочеш мене учити правді? — нарешті мовив жорстко. — Хто ти такий — пророк, апостол чи патріарх?!
— Людина.
— Що ж це за чин?
— Найвищий!
— І ти у" цьому чині... — відкинувся на спинку крісла Крайський. — То як накажете вас величати: превосходительством, сіятельством чи, мо', величністю?
— Для нас, людей, ще не придумано, як величати, — спокійно мовив Сковорода. Він знав напевне, що цей химерний диспут не похитне ні в чому Крайського, і сперечався лише заради Іова та інших членів суду. Не сподівався, щоб хтось із них прийшов йому на поміч, але хотілося, щоб у душі хоча б одного лишився сумнів у правоті епіскопа і справедливості нині содіяного.
— Ви бачили такого божевільного! — промовив скрушно Крайський, звертаючись до консисторських.
Ті, мов не чули, сиділи, втупившись очима в стіл. Лише смиренний Іов заметушився в кріслі та ще якийсь худий і лисий попик всміхнувся трепетно, вловивши грізний погляд
преосвященного.
— Лайка — то не найкращий доказ... — почав був Григорій.
— Замовкни! — крикнув Крайський. — Ми не студенти й не потребуємо твоїх повчань!
— Мовчу, — зітхнув Григорій. — Неправії завжди бояться слова.
Єпіскоп стис кулаки, які лежали двома важкими молотами на оксамитовім червонім обрусі.
— По-моєму, все зрозуміло, — сказав він, ледве стримуючись. — Чого не лікують ліки, те виліковує залізо...
(Продовження на наступній сторінці)