— Якщо казати правду, то я вже чув усе це... — прошепотів по-змовницькому.
— Від кого?
— Та від Олени...
— Вона про себе таке казала?
— Та ні... Про тебе.
Сковорода заплющив очі. Аж дух забило з радості! Він не любив, коли його хвалили, та цього разу слова Майорові були для нього немов орлині крила. І не гадав, що стільки щастя криється у похвалі, яку донині вважав за штуку, що може вразити лише дитину й душеубогих заздрісників. А може. він здитинився! Недарма кажуть, що кохання робить розумних дурнями, сердитих — смирними, а тихих — буйними...
— А що я хочу тобі сказати, Грицьку,— несміливо заговорив Майор.— Мо', кидай мандри та суєту суєт, бери Олену, хутір і живи, як люди... І я при вас. Та при онуках...
Хоча й схвильовано, але поважно, вдумливо він малював прийдешнє таким, яким воно йому ввижалося. Було то справжнє щастя, земне і вічне.
Григорій мовчки вислухав, узяв, нагнувшись, його брунатну, на житній хліб схожу руку й поцілував.
— Олено, донечко! — гукнув Майор.
Весілля грали в жовтні. Хоча Майори й Сковорода не мали тут, у Валках, нікого э роду-племені, знайшлися добрі люди, що помогли упорядити все як личить. Були й заручини, і коровай, і дівич-вечір.
По молоду Григорій виїхав із двору пасічника. Стара Зиахариха (так називали її по-вуличному), яка була Сковороді за матір, обсипала його зерном та грішми, благословила і провела аж до воріт, де молодого чекав весільний поїзд. Довкола воза, високо вимощеного и покритого барвистим килимом, стояли дружко, бояри й інші чини весільні. Усі на конях, та ще й при шаблях; хто у козацькім строї, а хто в гусарськім. Від середини літа на Слобожанщині вже не було козацтва, були гусари її величності імператриці.
Григорія, немов полковника, взяли під руки і посадили на женихове місце. Візниця здибив коней, візок рвонувся, й весільний поїзд рушив. Бояри, що пропустили вже по чарчині-другій, гукнули пісню.
Сковорода сидів, немовби скований. Чи то новий, незвичний одяг, чи переміна стану й роль молодого, але щось муляло на серці в нього і не давало радості розправити крила.
Вже більше місяця Григорій жив, як у тумані; його крутило в передвесільнім вирі, перемивало, терло, аби зробився з мислителя і козака-нетяги статечний муж і гречкосій...
— Щось молодий наш журиться! Бо ис женився довго!
— А мо', боїться!
— Така вже, хлопці, як допадеться!..
Сміх, жарти, регіт. І знову пісня. Ліс гоготить, рве на шматки мелодію, й від того хлопцям ще веселіше, ще більше хочеться співати, сипати дотепами й дошкулити гострим словом немолодого вже молодого, що достеменно котромусь із них переступив дорогу...
Щиглик оженився,
Щиглик утратився;
Оженився, утратився,
А жінки не має!..
Дорога — в багряно-жовтому полум'ї. Дуби, берези, клени стоять у пишних шатах і сиплють із тихим дзвоном під йоги коням золото... Цей шлях привів Григорія на зустріч з долею, тут він почув уперше її закличний голос і зупинився вражений у саме серце, як мореходці-елліни чарівним співом страшних сирен...
Біля воріт гостей стрічали дружки. Хвацько зіскочивши з струнких козацьких коней і підкрутивши вуса, бояри кинулися до молодого, зсадили з воза, взяли під руки і повели до хати.
Ніколи ще ці двадцять-тридцять кроків, що відділяли поріг од тину, не видавалися Сковороді такими довгими й такими трудними. Він ніби йшов на гору, де ще не був і де на нього чекало безліч важких новин і несподіванок Як просто жити цим козакам, його боярам, жінкам, дівчатам яких набилося мало не повен двір! Вони гуртом, громадою немов ріка з потоками. Він же — один. Та ще й закутий в кайдани розуму, що прагне все пізнати, знайти Велику правду й дійти до суті, до потайної істини не тільки світу космосу, а й самого себе. О, як нелегко жити тому, хто знає ціну мудрості і хто свідомий своєї зверхності та переваги над усіма, з ким здибується! Така людина мученикОлена була сьогодні немов струнка рожева мальва. Не метушилася, не поривалась плакати. Спокійна, тиха. замислена, вона виконувала поважно й старанно свою нелегку ролю у дійстві-звичаї.
Бояри взули її в червоні чобітки й посадовили на пікну діжку, яку поставили посеред хати. Дівчата-дружки спитали хором:
— Пане старосто, і ви, отець та мати, дозвольте своєму дитяті косу розплітати!
Олена зблідла.
Украй схвильований Сковорода дивився на дівчину, яка сьогодні стане його дружиною, його супутницею у горі й радості, його найближчим і найвірнішим другом. Не мав і краплі сумніву: вона зігрів його остуджене вітрами мандрів серце, научить жити в затишку, народить діток... Господи, за рік чи два він буде батьком! А потім... Потім він повезе своїх синів у Київ, до Академії! От Самуїл здивується...
І тут йому війнуло в душу стужею:
— А як же ти, Григорію?! Чи ти готовий узяти стан хлібороба, дружини, батька?
— Так,готовий.
— А вік любити свою жону і діток?
— Любитиму.
— А будеш сам орати, сіяти, збирати хліб?
— Напевне...
— І не підеш із хутора, не схочеш більше відчути вітру волі, покуштувати води з нових криниць?
— Не знаю...
— Закинеш книги, забудеш мудрих римлян та величавих еллінів і не сягатимеш думками далі ниви?
— Ні.
— Зачерствієш серцем і байдужісінько очима блиматимеш на те, як ближні мучаться в ярмі неволі?
— Цього не буде!
— Підеш на прю з панами й горою станеш за свій народ, за правду?
— Так. Я ж філософ і воїн істини.
— І принесеш у жертву істині свій статок, спокій і навіть власну волю?
— Не пощаджу!
— І їхнє щастя?
— Чиє?
— Дружини, діток...
Сковорода облився холодним потом. Мов крізь туман дивився на молоду, на дружок, які її вбирали й співали дзвінко й сумно.
Чим соловейки не щебетали,
Як сади процвітали,
Чом не плакала Олепа,
Як косу розплітали...
Коли вбирання було закінчено, бояри швидко забрали діжку, а натомість поставили ослін, накритий вивернутим кожухом. Майор зняв образ і, держачи його в руках, сів на ослоні.
— Благословлятися, благословлятися... — зашепотів хтось різко й підштовхнув Григорія до молодої, що вже стояла навпроти батька.
Майор підвівся, благословив і, передавши образ котрійсь ІЗ дружок, поцілував спочатку доньку, а потім зятя.
— Іване Гнатовичу... Іване Гнатовичу... — почав був Григорій. Але його вже підхопило й понесло геть із хати.
Небавом він сидів на возі й спостерігав, як свахи з Дружками на інший віз садовлять його Олену. Все йшло як личить, без зволікань, без відступів, немов ріка. Ось посідали, рушили.
І затужили свахи:
Ой у неділеньку рано
Та й синее море грало.
Там Олена та й воду брала,
А набравши, та й потопала...
Сковорода схопився за це трагічне слово й почав його відмінювати: потопаю, потопаєш, потопає, потопаємо... О, скільки нині втоплено в житейськім морі! Розтанули, як лугові тумани... Кричали, мріяли, шукали корінь істини і присягалися довіку бути лицарями святої правди, а потім склали руки й пішли на дно, мов камені. Пігмеї!..
— А ти?
— Я не пігмей!
— І тонеш...
— Ні. Лише міняю стан. І прагну трошки затишку, людського щастя...
— Це виправдання всіх потопаючих.
— Бредня!
— Ні, правда!..
Рятуй, рятуй, та мій братику,
Не дай мені та й загинути,
Не дай мені та й загинути —
В синє море та й заплинути!..
Сковорода рвонувся з воза, але його притримали міцні боярські руки. Він причаївся, немов орел у клітці, напружив розум, прагнучи знайти вихід. Збагнув, що справді тоне, іде на дно, де сотні, тисячі колишніх мужніх воїнів, борців, мислителів. Одні стомилися, тих заманило примарне мрево щастя, а треті просто зрадили свої пориви молодості. Найнебезпечніші і найстрашніші — втопленики! їх вічно палить вогонь сумління, й найкраща втіха для їхніх душ—чиясь біда, чиясь поразка. Григорій чув їхній регіт, відчував їхні руки, які хапали його за ноги й тягли до себе в німу безодню.
Весільний поїзд в'їздив у Валки. Біля тинів стояли юрби, малеча бігла слідом. Сміх, тупіт, співи.
Аж біля церкви усе притихло. Хоч служба ще й не скінчилася, на паперті було багато люду. Окрім його й Олени — дві юні пари прибитих щастям молодих, бояри, дружки, свахи. Кобзар неголосно тягнув якусь жебрацьку пісню. Поміж дорослими, як між деревами, ганяли діти.
Сковорода зіскочив з воза і в супроводі своїх бояр пішов рішуче до молодої. Вона зустріла його тривожним поглядом й, зігрівши усмішкою, торкнулася його руки своєю.
Боже, як не хотілося йому лишати милої! Він був свідомий того, що цим завдасть образи й горя дівчині на кілька років, а може, й на все життя, що вже ніколи вони не стрінуться, не поговорять...
Почувся гомін, човгання: кінчилася відправа в церкві, й валчани хмарою покрили паперть. Чини весільні заклопоталися біля своїх князів із княгинями. От-от мав вийти батюшка й завести їх до храму.
— Прости мене, Олено... — сказав Григорій хрипко.
— За що?
— Прости... Я дуже-дуже тебе люблю...
Вся зашарівшись, вона стиснула вдячно його холодну руку.
(Продовження на наступній сторінці)