— Ану,— почувся враз тріскучий, неприємний голос,— кто тут із себе силача видає? Спробуй підступитися до мене, подивлюся, який ти хоробрий!
Звичайно ж, і рослини, і Світланка зразу пізнали задерикуватого будяка-чортополоха. Он як він наїжився колючим листям! Кілька яскраво-пурпурних квіток пикато випинаються з надійного колючкуватого захисту. ІВ будяком Світланка познайомилася років два тому, як Із дідусем у садочок ішла. Побачила вона тоді квітку кортополоха і захоплено вигукнула: "Яка гарна ружа!" [І тільки дідусь Іван намірився зупинити онучку, як вона (хапнула квітку рукою і зойкнула. Відтоді затямила: будяка-чортополоха треба остерігатися...
— Ми з тобою, забіякою, і знатися не хочемо! — від-Іповіла будякові ромашка запашна.,
— Хе-хе-хе,— зареготав деренчливо будяк.— Боїтеся! Ке-хе-хе! Я вас усіх переколю!..
І чванькувато відвернувся до паркана. І — Ну й характер у нашого сусіди! — осудливо похитав золотистим стрижнем коров'як.— Ні з ким не вживеться!
Мимо якраз пролітала бджола. Почула коров'яка та й каже:
— Що ви, що ви! До нас, бджіл, будяк такий привітний! І щедрий. Ми з радістю навідуємося до нього в гості. Він і цвіте довго, і нектару багато дає. А кращого за будяковий мед годі й шукати...
Світланці не сподобалася бджолина річ, бо зла була на будяка. Отож вона й заперечила:
— Крім вас, бджіл, будяка ніхто не любить!.. Бджола стояла на своєму:
— Даремно ти, дівчинко, так. А пташки? І щиглики, і чижі, і синички — усі до будякового насіння ласі. Олії в ньому багато...
Та ця похвала не привернула Світланчиного серця до цього колючого бахвальця. Вона так і лишилася із своєю неприязню до нього. Стояла насторожена, скоса позираючи в його бік...
НЕКОРОНОВАНА КОРОЛЕВА
Неподалік від будяка росла кропива. Дівчинка вмить спіткнулася на ній очима, і якось аж зіщулилася, бо вже не раз мала нагоду переконатися, як обпікає її волохате листя. Та жалючка раптом привітно звернулася до неї:
— Як тобі, дівчинко, подобається моє королівство? Світланка була ошелешена.
— Яке королівство?.. Ти що, себе королевою вважаєш? І тут їй стало з того, що вона почула, смішно-смішно.
Вона ледве стрималася, щоб не розреготатися. Оця приблуда, на якій ні плоду, ні цвіту, ні листу путящого, яка на всіх смітниках першою поселяється, яку в три вирви женуть з поля, городу, саду, і вона з себе королеву корчить! Та ще й привітною прикидається...
Проте кропива спокійнісінько і так само приязно відповіла:
— Усі так вважають.
— А троянда ж тоді хто? — кольнула її Світланка.
— Троянда — королева серед квітів. А в цьому дикому світі королева — я.
— Так, вона правду каже,— в один голос мовили рослини, з якими Світланка щойно вела мову.
Тільки чортополох невдоволено ошкірився голками і промовчав.
— А за що ж їй така честь? — недовірливо глянула на них дівчинка.
І рослини навперебій почали розповідати.
— То тільки з першого знайомства кропива видається непривітною,— пояснював спориш.— Насправді ж від неї людям поміч велика. Ранньої весни, коли ще земля гола, а кропива вже зеленіє, з неї можна варити борщ, салати готувати...
— Із кропиви,— підхопив подорожник,— тканину можна ткати, сітки в'язати, вірьовки вити. У деяких країнах [з неї папір виготовляють. А листя на фарбу годиться...
Ромашка запашна розхвалила цілющі властивості кропиви. Коров'як добре слово сказав про кропиву як корм [для домашньої худоби.
Багато всякого говорили. І тут дівчинка й собі пригадала випадок, коли кропива стала в пригоді їй з татком. Ось як це було.
Якось татко їхав на став рибалити. Далеченько, за кільканадцять кілометрів. Треба було їхати автобусом, а там ще пішки йти. Взяв тоді він з собою і Світланку. Впіймали вони чималенько карасів та коропців. Зібралися йти додому, а татко й бідкається, що риба зіпсується в дорозі. Бо, поки додому дістануться, не одна година мине! Почув їх якийсь рибалка й порадив випотрошити коропців і карасиків та перекласти кистям кропиви. Татко так і зробив. І що ж? Доправили їх додому свіжісінькими! Річ у тім, що кропив'яне листя виділяє такі речовини — фітонциди,— які вбивають бактерій. Вони й уберегли рибу від псування. І дівчинка згодилася:
— Ти, кропиво, й справді заслуговуєш, щоб тебе королевою величали...
ПОЛИН-ТРАВА
Мабуть, приємним було кропиві те визнання, бо якусь! мить на її листі вигравали золотаві лелітки.
— Хочеш, покажу тобі моє зелене королівство? —люб'язно запропонувала Світланці. І, не чекаючи відповіді, хитнула стебельцем:—Познайомся, ось мій братик полин. Мабуть, ти вже чула щось про нього?
Дівчинка промовчала. А що їй було казати? Чула від мами приказку: "Гіркий як полин". Ото, здається, й усе. Не похвалятися ж такими знаннями!
— Атож, гіркий,— погодилася кропива, ніби підслухала Світланчині думки.— А ти зірви кілька його листочків, розітри та приклади собі до коліна. Бач, як припухло, десь ударилася, мабуть?
— Ударилася,— призналася Світланка.— Спіткнулася, як до ставка бігла купатися. І прямісінько на камінець... Болить...
— Отож прикладай швиденько!
Дівчинка так і зробила. Біль потроху вщухав, а незабаром коліно як і не боліло. От дивина!
Тут з-під даху їхньої хати спурхнув горобець, дзьобиком відщипнув полиновий листочок і шугнув з ним до гнізда. Кропива похвалила:
— Розумна птаха. Горобцеві, певно, допекли комахи-паразити, от він і заходився вимощувати гніздо полином. А тепер уся нечисть порозбігається від полинового духу.
— Від пташок і люди перейняли цю науку,— нарешті встряв у розмову сам полин.— Ще й зараз подекуди І в хатах розвішують пучечки моїх стебел, щоб вигнати мух. А то й туристи під час мандрівок чіпляють уночі в наметах — від комарні рятуються...
Світланка подумала: "Це добре, та як же люди терплять отой противний полинів дух?" Хотіла запитати про це, але не встигла: знову кропива вгадала її думку, випередила:
— А він зовсім не противний. У вас, людей, навітя казка є про запах полину. Може, навіть ти чула її... Жив-був у незапам'ятні часи хан якогось степового племені. Потрапив він у чужу країну і прижився там, забув свій край. А як умовляли його степовики вернутися додому! Байдужий був хан до тих умовлянь. Тоді прислали йому із рідних країв пучечок полину. Понюхав, і вже ніщо не могло втримати його на чужині! Ось який він, полин!
ДІДУСЬ ХВОЩ
Далі кропива познайомила Світланку з дідусем хвощем. Дівчинка не могла зрозуміти, чому хвоща називають дідусем. Цю маленьку рослинку, схожу на іграшкову сосонку, личило б називати дитинчам. Та, коли хвощ розповів про себе, виявилося, що він справді найстаріший з усіх зелених сусідів.
Ще давно-давно, коли й людей не було на Землі, коли в тутешніх місцях палило тропічне сонце, хвощі разом з папоротями вкривали всі довколишні простори. Але були вони тоді могутніми рослинами і розгойдували свої широченні віти так високо, що до них навіть нинішні дуби не досягнули б!
Та поволі змінювався клімат, з'являлася нова рослинність. Щоб вижити і не щезнути з матінки-землі, хвощ змушений був із розлогого велета поступово переродитися в непоказну сосонку. Хвоща люди так і називають: сосонка. А первісні хвощі-велети давно перетворилися на кам'яне вугілля...
Хвощ — одна з перших рослин, з якою подружила людина. Найпевніше, це сталося так. Первісній людині не повезло на полюванні, і вона залишилася без їжі. Спробувала жувати, що трапило під руку. А під руку потрапляли весняні пагони хвоща. Вони не тільки втамували голод, а навіть здалися смачними. Відтоді хвощ і став добрим сусідою людини.
Придивившись пильніше до цієї рослини, первісна людина несподівано зробила дуже важливе відкриття — на її кореневищах є бульбочки, які можна споживати! І містять вони крохмаль. Звичайно, первісній людині було байдуже до крохмалю, вона й не знала, що то таке, головне, бульбочки оті можна їсти! То була для нашизі далеких-далеких прапрадідусів і прапрабабусь "картопля". А справжню картоплю, нашу нинішню, привезли через тисячі-тисячі років з Америки. Довідалися про] хвощові кульки археологи — учені, що вивчають минуле розкопуючи давні-предавні поселення людей. Вони й досі знаходять на таких розкопках посуд із висохлими хвощовими бобами...
Світланка пригадала, що бачила хвоща, намальованого! на палітурці дідусевої книжки, де про лікарські траві! написано. Чого б то? Який стосунок має хвощ до ліків!
А виявляється, має. З цієї трави роблять мазі й ними! загоюють виразки. Та ще він може кров зупиняти.
Ну, а на колгоспних ланах, певна річ, хвощеві нічого робити. Не стануть же вирощувати його заради отих закрохмалевих бульбочок! З них, як кажуть, наїдку мало. Тут він тільки заважає, бо навіть худоба його не їсть. Бур'ян та й годі. Тому хлібороби намагаються позбутися цього надокучливого бур'яну. Проте це не так просто. Адже хвощ розмножується не лише спорами, а й кореневими відростками. Коріння хвощове сягає глибоченько— приблизно на метр, тож спробуй доберися! Та ще коли кореневище дрібниться на частинки, кожен шматом здатний народити нову рослину...
(Продовження на наступній сторінці)