Олена Семенівна. Авжеж, правильно! їздили, кажу, за кордон і раніше. Але хто їздив? Поміщики, та дворяни, та всякі пани великі, та духовенство, а ось тепер зустрілася з вами я, проста селянка-колгоспниця. Хочу подивитись, як ви живете, поділитися досвідом роботи, розказати про нашу Україну, бо ми, трудові люди, в якій би державі не жили, а завжди хочемо миру, завжди зрозуміємо одне одного й подружимо між собою. Це точно.
Входить Степанида, сідає осторонь, снідає.
Отак все їм і розказую, а вони слухають. А вже перед тим, як мали ми додому вирушати, прийняв нас їхній президент у палаці Бельведер.
Голос. Частували добре?
Олена Семенівна. А добре. Президент посадив мене біля себе і за моє здоров'я випив чарку, ще й при всіх назвав "королевою праці".
Голоси. Королевою?..
Олена Семенівна. І то все — за мій чесний труд. Отака була мені шана від президента.
Г о л о с. А що ж на столи подавали?
Олена Семенівна. Та все, що хочеш: і вина всякі, і закуски, ситро й пиво. Тільки... тарані не було. А я дуже люблю суху тараню... до пива.
Голоси. Таранкою або рибцем і ми б посолонцювали.
Олена Семенівна. Ну, скажу вам, хоч і добре було мені в гостях, а вдома краще. За рідним селом дуже скучила, за людьми нашими. А найбільше турбувалася за коноплі.
Сидір Антонович. Коноплі в тебе, Олено Семенівно, добрі.
Олена Семенівна. Мало сказати добрі. Як вітер повіє— зелена хвиля, аж темна, по них так і гуляє, так і гуляє. Хочемо, Сидоре Антоновичу, цього літа світовий рекорд дати.
Сидір Антонович. Вірю! Таких конопель ще в нашому колгоспі не було.
Санька. Заздрю я вам, Олено Семенівно. Скрізь побували, побачили світу.
Сидір Антонович. Ну, ти, Санько, скаржитися не можеш. Ти і в Київ, і до шефів зі мною їздила.
Санька. Ой Сидоре Антоновичу, я в тих шефів тільки розстроїлась.
Сидір Антонович. Хто ж тобі винний, коли в тебе характер неспокійний...
С а н ь к а. Та як же можна бути спокійною?
Сидір Антонович. І там я червонів за тебе.
Санька. Червоніли... А хіба я неправильно їм чортів давала? Ну, ви ж подумайте. І поля оброблені, і ферми в них добрячі. Можна повчитися... А село яке? А хати які? Ну, хіба ж можна так жити?
Сидір Антонович. Тобі, Санько, важко загодити.
С а н ь к а. Та чи про мене ж мова йде? Для себе нехай дбають. У нас глянеш на село—все в садах. Хати побілені, чепурні... А в них селом ідеш — ну ні деревинки. Хати обідрані, наче на стінах чорти горох молотили. Ай-яй-яй! Дивилась я, дивилась і не змовчала. "Як же,— кажу,— можна терпіти отаку срамоту, щоб стояла гола хата, обшарпана, невірна?" Ну, налетіла я там на їхніх керівників.
Сидір Антонович. З тобою тільки морока одна.
Санька. Дарма! Я правду де хочете скажу! Хіба це порядок? "Чому,—кажу,— ми в себе, на Черкащині, і сади садимо, і хати чепуримо? Чому ви такого робити не можете? Чому дерев мало саджаєте? Чому за хатами такий догляд? А які кладовища? Ні деревиночки, ні куща бузку — вигоріла земля лежить. Та хіба ж ви при царському режимі живете?" Розсердилася на них. І ви думаєте, образились?.. Визнали критику правильною.
Сидір Антонович. Ти ж, як ґедзь: всякому дошкулиш. Є і в них сади...
Санька. Скільки ж тих садів!.. Ні, Сидоре Антоновичу. Я так думаю: у нас країна одна і уряд один... Та коли б я мала право — такий би закон видала. На весь Радянський Союз... Народилось дитя: чи в місті, чи в селі,— байдуже де,— батьки мусять відзначити таку подію...
Голос парубоцький. По чарці випити.
Санька. Голодній кумі чарка на умі... Отак і ти. Не про чарку говорю. Дитя з'явилося на світ,— батькам наказ: посадіть деревце. Пішло дитя в школу — хай само посадить деревце: чи вишеньку, чи сливу. І не тільки посадить, а ще й догляне, аби те деревце росло та зеленіло. Як би прикрасилась вся наша земля! А я люблю на дерева дивитися, слухати люблю, як листя шумить. І ще б мені хотілося побачити моря й океани... Входить А л ь о ш а з вилами, глянув на річку, зітхнув.
113
5 Л. Шиян, т. 2
Сидір Антонович. Ой Санько, ще побачиш світу. А зараз давайте знову сіно громадити.
Олена С е м е ні в н а. Оце й таке, я поснідала, а де ж моя Тетяна?
А л ь о ш а. На човні плаває... ваша онука... Олена Семенівна. З ким же то вона? Альоша. З агрономом. (Зітхнувши, виходить).
Підвелась Степанида, дивиться на Дніпро.
Олена Семенівна. Добрий хлопець. Своє діло знає. Сидір Антонович. Хазяїн росте.
Олена Семенівна. Вчора під час обіду розповідав у нашій ланці, що вже на Кубані серед механізаторів об'явився такий молодець Володимир Світличний, що вирощує великі врожаї цукрових буряків... без сапки.
Сидір Антонович. Об'явився.
Олена Семенівна. Боже! Як пригадаю, скільки виполола я на віку тих бур'янів! Та й поперек болить, і рученьки мліють, і пучечки на пальцях вогнем горять... Сонце тебе палить, а ти спини не розгинаєш цілісінький день. Думай, Сидоре, швидше думайте, щоб сапачку вже з наших полів зігнати. Якщо на Кубані знайшовся Світличний, то знайдуться й на Черкащині такі молодці, що машинами полегшать наш труд жіночий. Постарайтеся з агрономом для людей.
Сидір Антонович. Мав сьогодні з ним розмову. У нього такі плани... Тільки примічаю я, Олено Семенівно, що скоро доведеться твоїй онуці рушники йому подавати.
Олена Семенівна. За цим діло не стане.
Сидір Антонович (до бригадира). З сіном би швидше упоратись... то буде тобі, Санько, інша робота.
Санька. Упораємось.
Всі виходять, крім Степаниди.
Степанида. Яка ж я була сліпа! На човні плавав з нею, а тепер ось вони сюди йдуть. Що ж мені робити? Що? Що? (Ховається за кущ орішини).
Першою вбігає Тетяна Громенко. В руках у неї квітчаста косинка. Очі в дівчини сяють радістю, щастям. Нездоганяє її агроном, обіймає.
Сергій. Таню! Пташеня моє дороге! Таня. Нас можуть побачити.
Сергій (у захваті). Нехай бачать. Не страшусь нікого! Люблю тебе, люблю!.. (Цілує).
За кущем стоїть Степанида, дивиться на них.
Завіса
КАРТИНА ТРЕТЯ
Та ж декорація. Світить місяць. Співають солов'ї. Лине здалеку дівоча пісня. Входить Сергій Заярний з пакуночком.
Наспівує:
Пісня та мила, пісня та люба Все про кохання, все про любов...
Сергій (шукає когось очима, кинув на траву плащ і пакунок, розвів руки). Лети!..
Молода, гарна, щаслива, мчить до нього в обійми Тетяна Громенко.
(Обціловує їй лице, схвильовано говорить). Прийшла... Прийшла... Я так ждав цього вечора, так хотів швидше з тобою зустрітися саме отут, біля нашого озера. Т а н я. І я, Сергію... Я теж.
Сергій. Наше озеро!.. Все тут миле: і дуби, і кущі оріши-ни, і очерета, і замріяні лілеї — все, все нагадує мені про тебе.
Таня. І я люблю це озеро, але й боюсь. Недарма його звуть Лякучим. Вода в ньому глибока, темна...
С е р г і й. То й що з того? Я навіть коли до Дніпра йду купатися, все сюди завертаю. І знаєш, іноді вітаюся з оцими дубами: "Здоровенькі,— кажу,— були! Скажіть, чи не проходило тут моє пташеня Таненя?"
Таня (посміхаючись). І що ж вони... відповідають?
Сергій. Тільки шумлять під вітром, а я слухаю їхній шепіт,— тебе згадую, про тебе думаю...
Таня. Думаєш...
Сергій. Думаю. Ось кілька годин не бачився з тобою, а здається, що вже минув цілий місяць. (Голубить її). Хороше мені з тобою.
Таня. І мені... І мені, Сергію. Оце йду до тебе... Ще ж не зустрілася, а вже переді мною і очі твої, і усмішка... Навіть голос твій вчувається...
Сергій. Говори... Говори...
Т а н я. Я тоді зупиняюсь і слухаю... Ні гомону людського, ні шелесту дерев... Тільки солов'ї виспівують. Сергій. Солов'ї...
Таня. І на душі стає радісно, легко. Наче крила виростають, наче стаю я чайкою дніпровською і лечу до тебе, лечу, поспішаю. Такого ще не бувало ніколи зі мною... Уперше в житті... А чому це? Скажи — чому?
Сергій (милується нею). Любиш?..
Таня (схиляється до нього). Працювати мені радісно. І я щодня тебе бачу, коли в поле виходиш. Я дивлюсь на тебе, дивлюсь, але так, щоб подружки не помітили.
Сергій. Соромишся їх?
Таня. Не знаю.
Сергій. Скоро зайду до вас у городню бригаду і скажу: "Дівчата, готуйтеся до весілля. Таня заміж виходить". Таня. Ой, що ти! Хіба можна таке говорити? Сергій. А чому не можна?
Таня. Ще я у бабусі не питалася... І нічого не справляла... весільного... Плаття треба... Сергій. Уже... набрав... Таня. Ти?
Сергій. Ну я... Що ж тут дивного? Був у Черкасах, зайшов до крамниці і набрав. (Розмотує пакунок, дістає білий шовк, приміряє). Ну як, подобається?
Таня. Дуже.
Сергій (милуючись нею). Гарна!.. Яка ж ти гарна! Та це ще не все. (Дістає барвисту хустку). Таня. Теж... мені? Сергій. Приміряй! Таня (пов'язується). Ну як? Сергій (ніжно цілує). Голуб'я моє!
Таня акуратно згортає шовк і хустку, простягає Сергієві.
Таня. Не візьму.
Сергій. Як то... не візьмеш? Для тебе куплено. Навіщо повертаєш?
Таня. Ні, ні! Що я бабусі скажу? Спитають: "Де взяла?" Як же можна... Совісно мені... брати.
Сергій дістає з кишені коробочку, розкриває.
Перстень...
С е р г і й. А це теж совісно брати? Таня. Спитаюся в бабусі...
Сергій. Давай руку... ліву... (Одягає перстень). Ось так! На все життя даю тобі заручний перстень. Чуєш? На все життя!
Таня. Чую. Тільки боюсь... бабусі боюсь... Що, як вони гриматимуть?
(Продовження на наступній сторінці)