Вона пильно придивлялася до кожного, і придивлялися хіміки, але ніхто з них не міг тепер упізнати свого улюбленця, що проміняв затишок і сите життя на ні з чим незрівнянну волю.
І тільки одного разу, коли тітонька Марічка гукнула: "Тишко! Муха!", лише один горобчик підвів голівку, глянув на холодну шибку вікна.
— Жив-жив! — і знову потім заходився клювати крихти хліба й шматочки картоплі, щоб не відстати від своїх зголоднілих друзів.
Ото він, Тишко... Той, що голову підвів.
А чому ж не влетів через кватирку? .
— Ні, ні,— сперечалися інші.— Наш Тишко ото крайній. Бачите, як зорить сюди.
Надворі світило сонце, виблискував іскристо сніг, а шибки все дужче вкривалися мальовничими косицями морозу.
Листопад, 1963 р.