Ось, нарешті, й парк з рясними деревами, з чистими асфальтованими доріжками, вздовж яких простягнулися зеленою стрічкою густі кущі і яскраві квіти. А за парком, скільки оком сягнеш, розляглися дніпровські простори, з високим небом, запашними лугами, далечінню синіючих лісів, оповитих сизою млою.
Тишко сидів на гілочці могутньої сріблистої тополі, що росла над самісіньким урвищем,— маленький, непомітний, безпорадний,— серед шелесту дерев, які вкрили собою круті схили і ген-ген спадають аж до голубого повноводого Дніпра.
Красивими арками звелися між берегами ажурні мости, а там, далі, за рікою, лягло зеленоткане мереживо острова з мрійливими затоками. А ще далі знову темніли ліси, і вже за ними прослалася потім в обрій така мріюча даль, що їй, здавалося, не було кінця-краю.
Який же широкий, сповнений привабної краси світ розкрився Тишкові цього незабутнього ранку!
Вразила його і злякала срібляста пташина з великими крилами, що з гуркотом промчала над головою і зникла незабаром у позахмарній височині...
Тишкові про все хотілося знати, на чому спинявся його зір. Але в кого розпитатися? У непосидючих синиць, що скачуть мов неприкаяні з гілочки на гілочку? Чи в барвистого дятла, що заклопотано стукає довгим дзьобом, наче долотом, у стовбури дерев? Чи, може, спитатися у граків, які понамощували на деревах чорні шапки гнізд і чомусь сваряться між собою не гірше від горобців?
Тільки опівдні Тишко повернувся до лабораторії.
— Жив-жив!
— Ну й добре,— сказала тітонька Марічка.— А то вже думала — майнеш на волю, та тільки тебе й бачила.
Наступного ранку Тишко випурхнув через відчинене вікно і приєднався до горобиного табунця.
А ти звідки? — запитали в нього.— Де твої батьки? € в тебе братики, сестрички?
Не маю батьків,— сказав Тишко, і горобці зацвірінчали.
А може, ти сирота?
Не знаю...
Хтось із горобчиків сказав:
і
— Ми будемо з тобою дружити. Хочеш?
— Хочу. Дуже хочу,— погодився Тишко, оглянувши бравих друзів.
— Ми ось тут живемо під дахом. А ти де живеш?
— В лабораторії. Бачите, де розчинені вікна. У мене там є хатка. І тітонька Марічка за мною доглядає. І всі хіміки мене люблять, дають мені їсти й пити... І я люблю купатися в блюдечку.
Горобці засміялися, а один з них, презирливо оглянувши новачка, сказав:
— А ти, я бачу, добрий брехунець!
— От і не брехунець. Я правду кажу, правду! Хочете, полетимо зі мною, то самі побачите мою хатку.
Охочих не знайшлося.
Хтось із горобців поцікавився:
— Як ти попав до лабораторії? А хтось уїдливо додав:
— Нехай він нам іще збреше.— І знову всі засміялися, а Тишко аж крильцями стріпнув з досади:
Я ніколи не брешу. Я завжди кажу тільки правду!
То розповідай, а ми тебе послухаємо.
Мені нема чого розповідати... багато. Пам'ятаю, що маленьким я випав з гнізда, гукав маму, але її поблизу не було. А йшла доріжкою тітонька Марічка...
Зажди!.. Зажди! — почувся раптом з верховіття тривожний крик сірої горобчихи, і в одну мить вона опинилася біля Тишка.— Гляну на тебе пильніше.— І чомусь зір її зупинився на ушкодженому кігтикові лівої ніжки.
Зніяковілий Тишко теж уважно розглядав незнайому сіру горобчиху, і в його пам'яті зринали напівзабуті спогади. Та все ж він пригадав оцей сіренький фартушок на грудях і вискублений жмутик пір'ячка біля дзьоба, а особливо голос, рідний, незабутній...
— Синок! — вигукнула горобчиха відчайдушно-радісним криком, якого ніколи не чули навіть її власні діти.— Синок!.. Знайшовся...
— Мамо! Мамочко!.. Рідна!..
В ту ж мить на каштановім гіллі знявся такий галас, що здавалося, сюди злетілися горобці з усього району. Та хіба ж це не подія? Хіба ж це не радість?
Щаслива мати тут же піймала комаху й поклала в рот своєму синочкові. До нього підлетів братик, отой самий, що пропонував дружбу. І підлетіли дві сестрички. Вони скакали з гілочки на гілочку, виявляючи своє вдоволення дзвінкими голосами:
Жив-жив!
Жив-жив!
— Чуєте! Ви чуєте всі? — звернулася горобчиха до численного птаства.— Віднині я найщасливіша мати, і я хочу відзначити цей день якнайкраще. За мною!
Змахнувши крильцями, вона першою ринула вперед, а за нею і вся гороб'яча ватага.
Вони не зупинились на майдані, де в цю пору старенька бабуся годує хлібними крихтами бездомних голубів і де, звичайно, їм, горобцям, можна завжди поживитися.
Не повернули вони й до парку, не глянули на іскристі в сяйві сонця міські фонтани, біля яких слід було б скупатися в калюжах, а потім поскакати вздовж доріжок до дітей і коло них знайти крихти з булочок, пиріжків чи печива.
Швидко пропливала під крильцями земля, і ось уже вся гороб'яча ватага спинилася на околиці міста.
Сюди ранньою весною прилітали вони живитися комахами та гусінню на фруктових деревах. А зараз тут у кожному дворі поряд з яблунями, сливами чи грушами розлягалися кучеряві крони, на яких листя не видно — так рясно вкрили кожну гілочку темно-червоні тугі вишні. Налиті густим соком, по дві, по три, а то й по чотири вкупі, вони, мов рубінові сережки, вигравали під ранковим сонцем. І як же не покуштувати стиглої м'якоті, не впитися прохолодним ароматним соком?
І куштували горобці, смакували стиглі плоди, накльовували то бочок, то вершечок, а то й чисто з'їдали м'якоть, залишаючи на корінцях тільки тверді рожеві кісточки. Уже в багатьох не тільки дзьобики, а й сірі фартушки покропилися в багряний вишневий сік. Та хто на це зважає? Знай їдять собі та підхвалюють:
— Оце ласощі!
В цю хвилину сюди зайшов якийсь чоловік, схопив грудку землі й жбурнув її в саму гущу розлогої вишні.
Всіх наче вітром здуло, а Тишко сидить собі, як сидів, не розуміючи, нащо т)й чоловік кинув земляну грудку, яка, розбившись об гілля, зашуміла дрібним дощем.
— Втікай, синку, втікай! — раптом почувся тривожний материн голос. Тишко одразу ж знявся й полетів на той голос.
Мати і вся гороб'яча ватага розмістилися на старій вербі, звідки було добре видно город. На ньому зеленіла картопля, і цвіли запізнілі маки, і вигравали рум'янцями добірні помідори, а в густій огудині ховалися огірки та гарбузи.
Тут же, вздовж межі, росли й соняшники з жовтими шапками й жовтим, досить прив'ялим цвітом.
Тишко принишк, бо посеред городу стояв дивний чолов'яга й розмахував довгими спорожнілими рукавами драної сорочки. На голові в нього стриміла заіржавлена німецька каска, а замість ніг стирчав з-під сорочки темнуватий кілок.
Тишкові раптом згадалися зелені хижі очі...
Ви бачите, бачите? — прошепотів він, показуючи на город.— Це сторож. Ще впіймає.
Хто? Опудало впіймає? Хочеш, я сяду йому зараз на каску.— І один з горобчиків полетів, щоб виконати свою обіцянку, та в цю ж хвилину війнув вітер, майнув довгий рукав і сміливець, проминувши опудало, вмостився на жовтій соняшниковій шапці й почав видзьобувати з неї насіння.
З верби відразу знявся весь табунець і теж заходився поратись біля пахучих шапок.
Так минув день, і тільки надвечір ситі й трохи втомлені горобці повернулися до рясного каштана, що його вершину ще багрянило призахідне сонце.
Тишко, звичайно, залишився на ночівлю під залізним дахом разом з мамою, братиком і сестричками. А коли надворі почало розвиднятися, він, як усі, випурхнув звідти на рясне гілля каштана і криком "жив-жив" зустрів тут уперше в житті схід сонця.
У рідній сім'ї, в дружнім товаристві непомітно минали дні. Почали жовтіти дерева, а між пір'ячком у Тишка з'явився, навдивовижу йому самому, сірий густий і теплий-теплий пушок.
Ранки ставали все холоднішими. Тишко згадав своє намощене в коробці, затишне кубельце, згадав лабораторію, хіміків, і йому дуже захотілося всіх їх побачити, а особливо — ніжну, незабутню й таку добру-добру тітоньку Марічку.
Тишко сів на каштанову гілочку й почав стежити за вікнами лабораторії. Жадана хвилина незабаром надійшла. Тітонька Марічка розчинила навстіж вікна, і Тишко влетів у тепле приміщення.
— Жив-жив!
— Де ж ти блукав, розбишако? Жду тебе, жду, а ти хтозна-де ночуєщ. Ну, зголоднів, мабуть, добре? Зажди, я тобі зараз дам їсти.
Але в цю мить за вікнами знялася ціла злива гороб'ячого цвірінчання. Тишко шмигонув на подвір'я, на волю, на широкий простір і вже більше до лабораторії не повертався.
Тітонька Марічка пождала-пождала, а тоді взяла картонну коробку з намощеним гніздечком і викинула на смітник.
Згодом почалися дощі. Опадало з дерев пожовкле листя. А потім настали ясні ночі з рясними зорями, далекими й холодними. А потім прилетіли з півночі пронизливі й нещадні вітри, пригнали табуни хмар, і вже не дощ, а сніжинки вкрили собою землю, дахи будинків, паркани, й дерева, і побляклі від морозу квіти...
Був цей сніг білий-білий, як вата у гніздечку, що його вимощувала колись тітонька Марічка, тільки чомусь ця вата холодила ніжки.
Іноді вранці тітонька Марічка розчиняла в лабораторії не вікно, а кватирку, дивилась на запушені в іній дерева,, гукала:
— Тишко, ласунчику, сіренький пустунчику, озовися! Дерева стояли нерухомі.
Та коли тітонька Марічка, розчинивши вікна, виставляла за шибки годівницю з крихтами хліба й іншою поживою,— відразу, хто знає зв4дки, сюди злітався табунець горобців.
(Продовження на наступній сторінці)