"Рятуйтесь! — закричала я тоді до людей.— Поб'ють вони всіх нас".
Кинулись ми до дверей, а вони зачинені. Чуєм: ідуть німці. Лягла я тоді під стіну, бачу — земля зрушена. Хтось яму копав та й прикидав її. Почала я ту землю руками вигрібати.
А дехто на горище поліз. Така стеля там була, з жердин мощена. А на тих жердинах сіно складав хазяїн. Люди тамонь-ки й ховалися. Поліз туди німець, забив молодицю з дитятком. Довго звідти їхня кров лилася. А тоді почали вони в хліві людей убивати. Я в яму зарилася. Чую — впала на мене жінка, а німець підійшов до неї та штурхає ногою: "Вставай, матка, вставай!" А як же їй вставати, коли вона мертва? Вистрілив він у неї ще раз, а куля мені ногу пробила. Добре, що кістки не зачепила. Мовчу я, терплю.
Стали німці потім кращу одежину знімати з побитих... Поздирали та й пішли. А до мене прилізла Снігурова дочка поранена та ще одна жінка, Мотря. Зібралося вже нас троє. Двері зачинені. Люди побиті лежать, а ми, живі, не знаємо, що нам робити. Німці хату підпалили. Ну, думаю, запалять ще хлів, згоримо в огні. А вже сонце зайшло. А потім небо заступила велика хмара. Піднялась буря, а ми все ямку копаєм. Вибрались-таки з хліва, слухаємо — щось шелестить на городі.
Снігурова дочка мені каже: "Умиратиму — крові з мене багато зійшло".
Вона зосталась, а ми вилізли з ями тієї та повземо, повземо. Бачимо, німець стоїть на шляху, кашляє, кроків за п'ятдесят. Ну, не помітив нас. Переповзли ми й цей шлях, а тут корівчина чиясь причепилася до нас з теляточком. Не відженемо ніяк. Куди ми — туди й вона. Кілометрів зо два йшла за нами, а потім відстала. Господи! — промовила жінка, щиро перехрестившись,— пошли ти йому, Гітлеру, смерть лютую! Щоб він околів! Щоб він пропав, як туман по росі! Щоб він і сам загинув, і військо його лягло трупом! Щоб вони всі, бандити прокляті, втікали звідси, як утікали ми з діточками по лісах.
Лишилась я жива. Нічого мені тепер не страшно, наче побула на страшному суді. Хоч би на льоту вбивав, а то ж бере за шию, нагинає до землі і стріляє в потилицю. Дочку мою, Ґанку, забив... Двадцять літ їй було. Корову забрали — корову нажити можна, а душі не наживеш ніколи в світі, людини не наживеш. Радість у мене була, Ганка, а тепер же я донечки не побачу.
Підійшов Пилип Снігур. Руку йому вже перев'язали, і тепер з-під поли старенького піджака визирала біла марля. Слухаючи розповідь Палажки, він зітхнув:
— Лишилась тепер і в мене одна дочка Марія, старша, а Ґанку вбили.
— Кров'ю зійшла вона, як ото в хлівці підлізла до мене. Так у ямці тій і зосталась.
— Скільки людей загубив, звірюка! Хай мене б'є — у мене син в партизанах. А за що ж невинних діточок?.. Гірше вовка оцей Гітлер! Дворів чотириста було в селі, а тепер ні однієї хати не лишилось. Більше двох тисяч перебив людей.
До гурту підійшов Сабуров:
— Чого плачеш, тітко?
Жінка поспішно витерла сльози:
— Ось прийшла, товаришу начальник, примочки дістати. Син у мене поранений в курені лежить.
— Ходити може?
— Ні, вставати йому трудно.
— Пошлемо лікаря.
— Не пройде лікар сам. Я його стежечками до куреня проведу.
Яскраво світило вранішнє сонце. Небо голубіло, мов цвіт льону. Поволі пропливали в ньому одинокі хмарини. На столітньому дубі, і то на самім його вершечку, ледь-ледь тремтіли окремі листки.
ДО ПАРТИЗАНСЬКОГО АЕРОДРОМУ
їздовий Степан Шабельський запріг пару вороних коней, намостив на возі свіжої трави, сказав:
— Будемо їхати.
У кожного з нас цілі пачки листів на Велику землю. Прощаємось. Дружні потиски рук, побажання щасливої дороги. І ось ми вже вмостилися на возі. Степан Шабельський цьвохнув батіжком, і коні помчали.
Ми виїздимо на шлях. Понад шляхом рясніють ще свіжі окопи, вириті німцями. Стоять телефонні стовпи. Сумно гудуть на них дроти.
На піскуватому грунті видно сліди автомашин.
Немало промчало їх тут. Бач, як розвернуто колії.
Ми їдемо цим шляхом перші, бо перед нами не видно ніякого сліду.
— Треба, мабуть, повернути на обочину,— каже Степан Шабельський,— а то, чого доброго, ще на міну наскочимо.
Десь кукурікає півень, але не відгукуються на його крик інші півні. Очевидно, більше нема. Та й цей сирота співає не в селі, бо села тут всі спалені, а в лісі, куди занесли його з собою хазяїни. І таким дивним серед цієї тиші й безлюддя здається півнячий голос!
Ми натрапляємо на курені.
— Це тут стояв табір генерал-майора Федорова, чернігівського,— пояснив нам їздовий.— Тепер Федоров, кажуть, пішов у рейд аж до Ковеля.
Ось дорогу нам перетинає завал. Коні спиняються. Степан Шабельський підводиться на возі, оглядає перепону. Кругом болото. Об'їжджати немає куди.
— Що ж будемо робити?
— А їхати,— сказав їздовий і цьвохнув батогом. Коні рвонули вперед. Тріщало під їхніми ногами й під колесами гілля, тріщало й ламалось. Через якусь хвилину-дві завал лишився позаду.
— Щоб ми та не проїхали? Партизанові ніде немає перепон! — хвастовито сказав він.
І знову перед нами ліс і ліс. Дружно біжать коні.
— Степане, ви дорогу добре знаєте? Він коротко й значуще відповідає:
— Всьо в порядку!
Вечоріє. Над лісом спадають сутінки. Новий завал перетинає нам шлях, і тут же за ним ми помічаємо зірваний місток.
— Далі ходу нема.
— Кому нема? Нам? — перепитав Степан і повернув коней до крутого берега.— Держіться! — гукнув. І не встигли ми й збагнути, що він збирається робити, як наш віз разом з кіньми полетів у річку, мов у прірву.
На щастя, річка була не глибокою. Ми перебрались на той бік і знову виїхали на шлях.
Невдовзі з'явилися садки, погорілі хати, присадибні густі жита. Це село Борове. Перед нами кілька доріг. Не знати, на яку ж завертать.
Ми шукаємо очима людей, але порожньо й тихо навколо. Та несподівано на стежку вибігло з-під груші білоголове хлоп'я. Забачивши нас, спинилося.
— Іди-но сюди, пацан! — гукнув до нього Шабельський. Але хлопчик, немов ховрашок, чкурнув одразу в жито. Тільки його й бачили.
У цім селі такі ж руїни, як і в Копищі. Жодної цілої хати. Ми шукаємо яку-небудь людину, щоб у неї спитати дорогу. На одній з садиб помічаємо селянина. Покликали його.
— Дядьку, ідіть-но сюди! — гукав наш їздовий. Несміливо і, як нам здалося, неохоче підійшов до воза дід
Олексій Демидовець.
— Як на хутори Дубницькі проїхати? — спитали ми в нього.
— Оце прямо і прямо — аж до лісу. А в лісі вона буде двоїтися, то ви повертайте направо, якраз і попадете до хутора.
Ще раз перепитали дорогу на краю села у темнобрової рум'яної дівки, яка поралася в себе на городі. Вона сказала те саме:
— Недалеко... Кілометрів з дванадцять або й менше проїдете, там і хутір забачите.
Вже звечоріло зовсім. У верховітті дерев плив місяць.
Притомилися коні, але їм не давав спочивати Степан, гнав їх все риссю. Мелькали перед очима стовбури дерев. Густою стіною стали вони зліва і справа.
— Щось наче не туди ми їдемо,— зауважив Кузьма Дубина.— Ми мусимо курс держати на північний схід, а в нас виходить на північний захід, по місяцю видно.
— Нічого, дорога лісова покручена. Завернемо й на схід,— заспокоював нас Степан Шабельський.
Уже не п'ять і не шість кілометрів проїхали, а того місця, де дорога мусить двоїтися, ми щось не помічаємо.
Та ось з'явилася невеличка галявина з житом,— значить, поблизу мало бути село. Раптом їздовий спинив коней:
— Ви чуєте, хтось гомонить у кущах.
Ми повставали з воза, підійшли до людей, що пасли корів, запитали:
— Як потрапити на хутори Дубницькі?
— Еге,— сказав чоловічий голос,— та ви проїхали уже хутори. Звідси буде до них кілометрів з вісімнадцять.
— А ця дорога куди веде?
— До Тонежа. А в Тонежі зараз німці стоять.
— До бісового батька! Якраз би їм в руки попалися. А на хутори Дубницькі де буде дорога?—допитувався тепер уже сам Степан.
— А ось, як повернетесь, побачите місток. Ото біля того містка і завертайте вліво.
Тільки опівночі ми під'їхали до хуторів Дубницьких. Зупинив нас партизанський пост. Придивилися до нас бійці, впізнали.
— Еге, та це ж лектор наш! — і охоче показали дорогу на аеродром.
Ми поїхали далі. Уже видно багаття, але чому ж не зустрічає нас аеродромний пост? Адже він мусить бути. І цей факт тривожить нас. Ми, спинившись, дивимось на вогні, що горять яскравим полум'ям.
— їм що? Кинули з півсотні машин і за півгодини тут. Зло-дин — звідси всього п'ятнадцять кілометрів, а гарнізон там стоїть великий.
Помовчавши, Степан рішуче сказав:
— їдьмо. Двом смертям не бути, одної не минути.
І стали наближатися до багаття. Вже добре видно, як, освітлені полум'ям, сиділи люди в німецькій і мадьярській формі.
Ми спинилися.
— Побудьте тут,— сказав нам Степан Шабельський,— а я зараз розвідаю, хто такі.
Стежимо за ним. Пішов гречкою все далі від нас, все ближче до вогнів.
Минає хвилина, друга, третя. Бачимо: Степан повертається до коней.
— Наші,— говорить він, вкладаючи на віз свою гвинтівку.— Я спочатку думав — німці, а тоді слухаю, слухаю... говорять по-нашому.
Дійсно, біля вогню тісним колом сиділи бійці з загону комбата Іванова. Нове обмундирування вони дістали собі, коли їздили громити ворожий гарнізон у Злодині. За кілька хвилин ми, вмостившись на плахах дров, грілися біля жаркого багаття.
— Ждемо літаків, та, мабуть, їх не буде.
Партизани не розходились. Вже година ночі, вже й на другу повернуло, а в повітрі тихо.
— Збираймося, хлопці, додому,— сказав автоматник Вла-сенко і пішов до воза, де стояв на припоні його кінь.
Разом з іншими підводами ми теж рушили до табору, а біля кожного багаття лишилось один або два чоловіки, які копали лопатами землю й гасили нею вогонь. Наступного вечора знову виїхали на аеродром. Знову горіли вогні і знову партизани чекали літаків з Великої землі.
Після дванадцятої години нарешті почулося далеке гудіння.
— Летить!.. Летить!..— гукнув хтось голосно. Всі стали вдивлятися в небо, всі ждали.
— Де ж він? Щось я не бачу,— говорив партизан, а другий, обійнявши його за плечі, показував рукою.
— Не туди дивишся. Он уже видно крила. На палець мій напрям держи.
В темряві неба наростало гудіння. На темних обрисах крил засвітилися кольорові ліхтарики, зелений і червоний.
— Давай ракету! — наказав комбат Іванов, і в ту ж мить іскриста зірчаста куля вирвалася в повітря, описавши зеленаво-сліпучу дугу, показуючи напрямок посадки.
— Сяде ж чи ні?
— Розвертається... Сідатиме...
Та літак, описавши коло, знову промчав над головами. В повітрі з'явилися білі парашути.
"Дуглас", скинувши вантаж, взяв курс на Велику землю.
Наступного дня розбирали новенькі автомати, приставлені вчорашнім літаком, і ящики патронів до них. Ніщо так не цінується в загоні, як зброя.
Сьогодні опівдні прибуло з'єднання товариша Шитова. Про це ми дізнались, коли побачили на лісовій дорозі вершника.
Він відхилявся то вправо, то вліво, то припадав до гриви, щоб не зачепила його звисаюча гілка. І ось гарячий кінь примчав на галявину.
— Та це ж радистка Майка Вовчик із з'єднання Шитова! Вона... вона! — вигукнув хтось із партизанів навмисне голосно, щоб його почув радист Хабло.— Олександре, гей, де ти там? Іди зустрічай! Майка приїхала!
Та Майка вже й сама помітила під розлогим дубом намет з парашута і направила до нього свого бистрого коня.
Увечері ми знову вирушили на аеродром. Як і завжди, горіло багаття. Навколо сиділи партизани, а оддалік, біля возів, стояли їхні коні.
— Вчора німецька розвідка напала на курені,— повідомляє товаришів партизан, що лише сьогодні прибув з тамтого місця.— Дорослі повтікали, а діти зостались. Дітей німці приколювали багнетами.
— Кажуть, у Тонежі стоїть великий гарнізон. Багато машин і кавалерії. Не чув?
— Про кавалерію не чув, а машини є.
— А чи знаєте ви новий анекдот? — озивається автоматник Іван Шульга, припалюючи від жарини добру самокрутку.— Підходить Гітлер до портрета Наполеона і запитує: "Що мені ро~ бити з комуністами?"
"Не знаю таких",— відповідає Наполеон.
"З більшовиками..."
"Не знаю таких".
"Ну, з Совітами..."
"Не знаю таких".
"Що робити мені з Росією?"
"А-а, з Росією?.. Лягай біля мене!"
Партизани засміялись.
А біля сусіднього багаття чути було співи. Особливо виділявся там один голос, що мимоволі привертав нашу увагу.
Ой що ж бо то та й за ворон, Що по морю крякає? —
заспівував хтось, і пісню дружно підхоплювали всі:
Ой що ж бо то за бурлака, Що всіх бурлак збирає?
На плашині сидів немолодий боєць в німецькому мундирі з гвинтівкою в руках. Русяві вуса, по-козацькому звисаючи донизу, надавали обличчю його якоїсь особливої добродушності. І коли б не зброя, можна було б подумати: вийшов звичайний собі дядько Іван чи Семен на колодки й вирішив показати безвусій молоді, як то колись парубки вміли співати.
Рости, рости, о клен-дерево, Рости вгору високо!
Ми підсіли до бійця Миколи Олексійовича Ковалевського і, коли закінчив він пісню, спитали в нього:
— У хорі співали?
Він посміхнувся і відповів:
— Та трохи доводилось.— І, помовчавши, в свою чергу запитав: — А ви Павла Григоровича Тичину знаєте?
— Знаємо.
— Ну, то я в його хорі колись був. Він мене пам'ятає по Києву. Зустрінетеся з ним, передайте йому від мене сердечний привіт.
Поволі минали години. Довгою валкою стояли на аеродромі підводи з пораненими партизанами, яких мали відправити на Велику землю. Шостий раз виїжджають вони сюди і повертаються назад, бо жоден літак не йде чомусь на посадку, а скине вантаж, скине парашутистів, зробить коло над аеродромом, немов прощаючись, і летить на Велику землю.
Ось і зараз: стрілка годинника підповзає до дванадцятої, світить надщерблений місяць, сивим мороком покрито далину. Люди вдивляються на схід, ждуть, прислухаються, чи не гуде?
— Ходімо пройдемось,— запрошує мене Кузьма Дубина, і ми прямуємо дорогою, освітленою місяцем. Натрапляємо на ромашки. Ціла галявина покрита ними. Ніжні квіти ледь-ледь ворушить нічний вітер. Ми лягаємо в цих ромашках і теж позираємо на схід. Минають хвилини—довгі, тягучі, нудні.
— Гуде... чуєш?
Прислухаємось. Дійсно, гудіння стає виразнішим.
— Сяде чи ні? — запитую я в Кузьми.
— Сяде. Передчуття в мене таке.
Ми підводимось, йдемо до багаття. Звивається сліпучо-зелена ракета. На крилах літака блимають умовні вогні. Та ось в небі з'являються білі парашути, а літак зникає з очей.
— От тобі й передчуття! Кузьма прислухається:
— Гуде... знов гуде. Оцей-то вже напевне сяде.
Скоро ми не тільки почули знайоме нам гудіння, а й побачили ширококрилий "дуглас", що подавав ліхтариками, як і попередній, умовні сигнали.
— На посадку розвертається. На посадку! — кричить хтось у гурті партизанів. Але ми вже цьому не віримо. І сьогодні, і вчора теж отак розверталися, і позавчора, і в попередні дні, але жоден із них не сів.
Та ми дивимось на небо. Ми шукаємо в ньому білих парашутів, їх не видно. Ще одне коло робить літак, спускається нижче. Засвічуються на ньому яскраво-зелені фари, і тепер для всіх нас ясно: "дуглас" іде на посадку.
— Це Слєпов,— чути голоси партизанів.— Він, коли б не прилітав сюди, обов'язково сідає.
Плавно й легко торкаються колеса землі, швидко мчать по ній, і літак зупиняється біля середнього багаття. З літака виходять пасажири, а потім з'являється широкоплечий, кремезний Слєпов. Його добре знають партизани, і в нього з ними дружба давня, міцна.
Цим "дугласом" прибула молодь — хлопці й дівчата, обмундировані вже по-зимовому, і їх, як батько, зустрічає високий, сивобородий командир Чубеико. Це друга група, яка не прилетіла вчора і яку він вважав загиблою.
— Я вже думав, що ви десь на месера наскочили або збили вас зенітки.
— Ми дорогою потрапили в грозову хмару, довелося вертатися назад.
Літак швидко розвантажується, і одразу ж починається посадка. Разом з пораненими сіло кілька вагітних жінок. А коли вже всі місця були зайняті, партизани вкинули сюди ще двох баранів,— гостинець Слєпову та його екіпажеві.
— Скажи там своєму начальству,— прохали вони льотчика,— хай дає зразу три-чотири літаки, бо в нас іще лишаються поранені.
— Заберемо... Всіх поранених вивеземо завтра,— пообіцяв Слєпов, прощаючись із друзями.
— Коли б навіть німці пішли в наступ, ми витримаємо з ними дві-три години бою. А за цей час літак і посадити можна й підняти. Хай сміливіше дають "дугласи" на посадку.
— Добре. Все передам начальству.
Засвітилися фари, і при їхньому світлі було добре видно, як лягала в один бік трава, як тремтіли й гнулися на високих стеблинах ромашки.
Ось машина рушила з місця, набираючи швидкості, помчала по аеродрому й нечутно одірвалась від землі.
Прощай, партизанський край! Прощайте, милі друзі й товариші!
Літак піднявся на достатню височінь і взяв курс на Москву. Схід сонця ми зустрічали вже на Великій землі.
Квітень — листопад 1944 р.