Кільцем охоплюють село густі ліси. Звідси, з горбів, добре видно, як в далечині над верховіттям в'ється сизуватий димок, мов густий ранковий туман. А може, то й справді туман здіймається з боліт? Приглядаємось. Хтось з партизанів упевнено говорить:
— Там живуть копищани.
Добратися до них нелегко, бо шлях перегороджують непрохідні болота. Щоб туди потрапити, треба добре знати потайні лісові стежечки. Нашу увагу приковує до себе боєць Лазко.
Копище — його рідне село. В ньому залишив він матір, дружину й четверо дітей. Всі вони загинули. Всіх їх повбивали німці.
І зараз ось він стоїть на чорному згарищі, де була його хата. Лишились від неї тільки купа каміння, вугіль, попіл і глина. Лазко підіймає сапу, уважно розглядає її:
— Сам кував.
Знайшов іще сокиру з обгорілим топорищем, обруч з діжки, а потім мовчки підійшов до грядки, де буйно ріс широколистий тютюн, дбайливо оброблений умілими руками.
— Жінка моя садила... для мене.
Рука його мимоволі потяглася до тютюнового листа, але, не зірвавши нічого, опустилась, мов нежива. Ні слова більше не сказав він, повернувся й пішов до обозу.
По городах ходили партизани. Той нарвав зелених огірків, той поклав у картуз лапатого листя тютюну, а той уже встиг роздобути свіжої конюшини і підгодовував нею коней. Стояли ми тут недовго, дожидаючись розвідників. І як тільки вони прибули, обоз рушив вулицею, що на ній маячили то обгорілий журавель, то самітні ворота, то обсмалені вогнем дерева.
Багато спалених і зруйнованих сіл пройшли ми, але Копище вразило особливо. Ось дбайливий господар почав був будувати нову хату. Зведено вже стіни, прорубано вікна, хоч нема ані кроков, ані покрівлі. Та жорстока німецька рука не минула й цієї хатини. Покладені взруб бруси спалено. Зіяють чорні діри. Одна стіна вже завалилась. Мабуть, заваляться й інші.
Стороною їде вершник, немов пливе між густими коноплями, між високою кукурудзою. І раптом кінь його провалюється в яму передньою ногою й бистрим сполоханим ривком кидається вбік. Повіяло смородом...
В ямі, виявляється, забиті люди, їх прикидано зверху тонким шаром землі і бадиллям. Проїжджаємо це страшне місце і спиняємось на стоянку в лісі, поблизу села Копища.
В обідню пору до табору з куренів прийшли копищанськї дівчата.
— Вам кого треба? — спинив їх молодий партизан-вартовий, несподівано з'явившись на стежці.
— Хлопці наші в сабуровськім загоні. Хочемо побачитися з ними.
— А в мене родич у партизанах, Петро Лозка. Наш він, ко-пищанський.
— Сідайте, дівчата, зараз викличемо хлопців. Розмістились вони одна біля одної на траві. З чагарників
визирнули дівчатка. У кожної сплетений з вільхової кори невеличкий КОШИЧОК. БОЯЗКО озираючись, вони посідали біля дорослих.
Я підійшов до дівчинки років семи. Пов'язана білою хустинкою, смаглява, темноока, вона дивилася на мене недовірливо,
В її дитячих оченятах світився такий помітний, такий тривожний страх.
— Як тебе звати, дівчинко?
Вона позирає на дорослих дівчат, шукаючи в них підтримки й захисту.
— Чого ж ти мовчиш? Де твоя мама?
І раптом я помічаю, як її оченята наливаються нестримними сльозами. Дівчинка відвертається, затулюється ручкою.
— Чого ж ти плачеш? Може, боїшся мене?
Обіймаю худенькі плечі й відчуваю, як вони тремтять.
— Ви краще не питайте за матір. Завжди отак, коли хто згадає, Одарка плаче. Батько в неї є. Сестра ще є, а матір убили німці.
Я помічаю на її смаглявій ніжці рану, над якою надокучливо кружляють мухи. Ранка сочиться гноєм і кров'ю.
— Це звідки в тебе, Одарочко?
— На пожежі обпекла. Велька пожежа була.
Я, діставши індивідуальний пакет, роблю їй перев'язку. Одарка дивиться на мене вже довірливіше, але все ж залишається, як і раніше, мовчазною.
— І дітей налякали, і дорослих,— розповідає Марія Василівна Лозка.— Повік не забуду того дня. Корови ще були не доєні, як вони село оточили. Здійнялася стрілянина. Збіглися до нас сусіди. Брат мій Петро вискочив з хати у двір, скомандував: "Беріть, жінки, діточок та втікайте хто куди".
А німці вже по дворах людей б'ють з автоматів. Всі розбіглись. Зосталася в хаті братова дочка Уляна, років восьми, та синок Гаврилко. Три рочки йому ще не сповнилось.
— Забили їх німці? — нетерпляче спитав вартовий.
— Може б, і забили, коли б не Улянка. Взяла вона братика з колиски за ручку та й повела житами. А жита цього літа високі, не помітили німці малят. Так і до лісу дійшли вони. Забралися в болота, в кущі густі і сиділи там п'ять днів в самих сорочечках. Батько їх потім знайшов під сосонкою. Хлопчик іще був живий, а дівчинка померла з голоду.
...А то ще німці хлопчиків відбирали окремо, дівчаток — окремо. Потім вивели їх на полянку, немовби гратися, посадили рядочком і всіх до одненької душі розстріляли з кулеметів та автоматів.
А ось Лисавета теж свою смерть перед очима бачила...
Дівчина, про яку йшла мова, сиділа скраю в сірому батьківському піджаку. Кілька разків барвистого намиста прикрашували її шию. З під-рясної спідниці визирали міцні, смагляві ноги.
— Розкажи їм, Лисавето, як ти від німців рятувалась; Вона подивилася на нас байдужим поглядом.
— Нащо про таке страшне згадувати? — сказала і замовкла.
— Розказуй, чого тамі
Лисавета оглянула всіх, поправила на голові хустку.
— Як прийшли німці в наше село, то люди порозбігались. Тоді вони поліцаїв послали до куренів, щоб ми в село повертались. Поліцаї нам говорили: "У селі житимете, німці вас не займатимуть, а кого в лісі чи в куренях знайдуть,— тих убиватимуть". Ми повірили їм, прийшли в село, правда, не всі. Пожили день, а раночком, тільки розсвіло, бачимо, їхні автоматники село оточили та стріляють і б'ють людей. Кого тягнуть до хати, а кого до хліва ведуть. Заховалась я в коноплях, а недалеко від мене сусідський хлів стояв. Там повно люду. Діти плачуть. Жінки кричать: "Не бий нас, не бий!" А німець прикладом їх. Старіші навіть і не просились, ждали своєї смерті.
— А ти ж як утекла від німців?
— Яз конопель побігла в сусідське жито, а там... забиті лежать. П'ятеро... Сусідка з малими дітьми. Нема мені виходу! А вмирати не хочеться — страшно. Лягла тоді я біля сусідки, кров'ю її помазала собі лоб і біля ока. А тоді землю беру руками, ту землю, що з кров'ю, і кладу собі під голову. Та ще такої землі навколо себе розкидала. Чую — шелестить жито. Іде німець. Причаїлась я. Мабуть, була дуже бліда, бо підійшов він, постояв трохи, тоді ногою мене штурхнув разів зо два й почвалав далі. До вечора лежала я в житі, а як стемніло — поповзла городами та лугом, добралася до лісу. В кущах ховалась, у болотах жила. Днів три нічого не їла. Страшно було виходити. А що, як німець забачить? Не втечеш тоді від смерті.
З чагарників вийшов сивий дід Пилип Снігур у полотняних штанях, у змокрілих личаках і онучах, перевитих вірьовочкою. Він брів сюди, очевидно, через болота. З-під кошлатої шапки, що звисала йому на лоб, виблискували глибоко запалі очі.
— Драстуйте, товариші партизани-синочки,— привітався він, здійнявши шапку. Тільки тепер помітили ми в нього під полою піджака руку, обмотану ганчір'ям, крізь яке просочувалась кров. Розпухлі, неприродно жовті пальці були якісь змертвілі.
— Поранили вас, дідусю?
— Та поранили, сукині сини. Оце прийшов, може, дохтор є. Перев'язку б та мазь яку-небудь. Постраждав і я на старість. Бабу мою вбили і дівку вбили, Ганну.
Діда почастували тютюном і повели до хірурга Федорова.
В цю хвилину з вільшаника на стежку вийшла селянка Па-лажка Комаревич, висока, худа, бідно зодягнена. На ній була вицвіла хустка, драна спідниця, дуже приношена кофта.
Несміливо наблизилась вона до партизанів. В руці тримала пляшечку, з якої, замість корка, визирав пучечок сіна.
— Що, тітонько, теж, мабуть, до лікаря? Жінка заплакала:
— Сина поранили. Син у мене лежить у курені. В плече і в руку. Рука розпухла. Я взяла та бритвою розрізала, а воно стало ще гірше. Може, примочки якоїсь роздобуду.
— А нащо ж ви, тітонько, до рани торкались бритвою? Може, та бритва нечиста була,— сказав вартовий,— інструмент перед операцією полатається кип'ятити, щоб вся мікроба зникла.
— Не знаю, рідний, не знаю, синочок! Не заживає рана. Дочку мою Ганну вбили. Сина Павла поранили. І нащо я лишилася жити на світі білому? Краще б з дочкою разом загинула — не страждала б, не мучилась тепер отак на старість по куренях.
Вона сіла поруч дівчат. Рясні сльози текли по її схудлому, вкритому зморшками обличчю. Витираючи їх кінчиком хустини, розповідала:
— Говорили нам: "Ідіть до коменданта, він щось вам скаже". Та я ж нічого не знала. Я ж не думала... Пішла, а там повно людей: і жінки, і діточки, і старики сиві. Всіх до хліва загнали. Почала я просити: "Нащо ви позбирали нас? Відпустіть додому". А він прикладом у груди. Зрозуміла я: буде нам така, мабуть, казка, що куля в лоб. На моє і вийшло. Зняв автомата німець, рудий такий та п'яний, направив його на людей. Жінки з діточками так і попадали на землю, як ті листочки.
Потім іще один німець підійшов. Поджеркотали вони між собою та й зачали чоловіків відбирати. П'ять душ взяли, одвели їх до сусіднього хліва та й повбивали там.
(Продовження на наступній сторінці)