— Не може бути... Не може бути, щоб він помер... Не вірю! — Вона все дивилась в його заплющені очі і ждала, ждала, коли ж розплющить він свої густі вії, гляне на неї, щось їй скаже.
Минали хвилини. Надія Бугрик гладила його лоб, руки, тихенько гукала, немов хотіла розбудити від міцного сну:
— Павлушо! Павлушо!.. Товаришу комбат!..
І раптом, немов з туману, долетіли до неї слова, в яких була невмолима приреченість:
— Треба надіти йому чисту білизну.— Це сказав Федороз і вийшов у другу кімнату.
— Нащо? — перепитала Надія Бугрик, не збагнувши відразу страшної правди.
Рева дихав все рідше. Взявши його холодіючі руки в свої, вона починала розуміти: сталося непоправне. Неминуча смерть підкрадається до нього, забирає його вгасаюче життя.
В кімнаті, крім них, нікого не було. Вона дивилась у воскове обличчя, пробувала пульс. Рідкі й кволі удари його серця шматували на частки серце їй.
— Павлушо, чуєш? Ну, глянь на мене! Це ж я біля тебе, я, Надежда.
Не помітила, як підійшов знову Федоров.
— Він проснеться? — знову тихо спитала в нього Надія Бугрик. Хірург, глянувши на неї, так само тихо відповів:
— Ні, не проснеться. Він уже... мертвий.
Забрали його од Наді, поклали иа ліжко, бо в хаті не було великого стола. Одягнули на нього гімнастьорку з орденом Леніна, що його він носив усього два дні. Потім всі розійшлися... Надія Бугрик лишилася з ним сама. Вкрила його теплою ковдрою, сіла поруч, дивилася на нього, а він лежав перед нею, мов живий, і все здавалося їй, що ось він розплющить повіки, посміхнеться до неї, скаже: "Надеждо, дівчатко моє бідненьке, сирітко..."
Мовчить він... Не чує її, бо вже мертвий... Мертвий...
"А може, це сон? Може, сон?" Надія Бугрик припала до грудей, в яких уже не билося більше серце.
Зазирав у шиби вікон світанок, а вона ні на мить не зімкнула очей. Здалось, чи то справді хтось рипнув хатніми дверима. Повернула важку голову, побачила партизана Дмитра Уварова. З його очей падали скупі, зворушливі чоловічі сльози.
— Комбат помер?
— Помер... учора...
Уже надворі партизани-столярі майстрували труну. Поклали в неї комбата, перенесли тіло його в приміщення штабу. В головах стала почесна варта.
На похорон друга приїхав комбат Іванов. Високий, широкоплечий, стояв він посеред хати, глибоко вражений горем, і чули всі, як він сказав:
— Ми не забудемо!.. Ми помстимося за тебе! — і ці слова звучали, як клятва.
Приходили й інші командири. Суворі і грізні в бою, вони стояли зараз розчулені, вражені несподіваною втратою.
531
— Чому ж ти не приймаєш нас, друзів своїх? Чому мовчиш?— сказав один із них, і глухе чоловіче ридання сповнило хату.
Поховали комбата вночі. І тільки шестеро найвірніших друзів його знають ту сопку, де виросла одинока партизанська могила. І доки житимуть вони на світі — зберігатимуть у пам'яті своїй мужній образ вірного друга і безстрашного воїна, яким був Павло Рева.
Поруч з комбатом було поховано й представника з Великої землі товариша Качуру, який загинув того ж таки дня під Храпунем.
Надія Бугрик повернулася до хати вбита горем. Втрачено найдорожчу в її житті людину.
Чим заспокоїти себе? Які слова знайти, щоб у них вилити всю тугу і весь біль зраненого серця? Куди б не пішла — не зустрінеться більше з ним, не гляне в очі його, ласкаві й —добрі, не почує ні жартів, ні чудових пісень.
Може, скоро підуть партизани в новий рейд. Лишиться на сопці одинока могила. Ніхто з друзів, поки продовжується війна, не прийде до неї. Тільки стара сосна шумітиме над ним у буряні ночі та плакатиме під дощами у негоду осінню, роняю-чи краплини, мов сльози, на стужавілий пісок.
Щемить серце. Болить серце!
Надія Бугрик не все ще виконала з його заповіту. Прохав він поминки влаштувати.
Сама ходила скликати друзів. Прийшли вони, посідали за столом.
Зажурений був Богатир. Посивілу голову схилив Сабуров. Нема більше друга бойового, нема! Розійшлися, навіть не попрощавшись.
Надія Бугрик, лишившись сама, підійшла до ліжка, взяла дарований кисет, взяла люльку дорогу. І ці речі, з якими він не розлучався ні в походах, ні в боях, нагадали їй про нього, живого, сміливого командира, ніжного друга, вірного товариша.
— Ой Павлушо! — вирвався з грудей її стогін, розпачливий, сповнений невимовного жалю і горя.— Нема його... нема... Нема!..
Тихо було в хаті, тихо й за вікнами. З темного неба все падав і падав сніг.
ДОРОГА ДО ЗАГОНУ
їздовий Іван Петрушенко ждав нас коло старої берези. Ми розмістилися на возі, добре вимощеному свіжою травою. Іван поклав біля себе гвинтівку, натягнув віжки, свиснув, крикнув:
— Н-но-о, красунчики!
Ситі коні помчали риссю. Дорога вузька, не наїжджена. То вдарить тебе соснова гілка, то зачепить дуб, що нахилив гілля своє мало не до землі, то вигнеться під колесом молодий підріст з обідраною корою, з понівеченим листям, і добре стеж за ним, бо стьобне він тебе ненароком по обличчю.
Пролетить над дорогою барвистий дятел і, вчепившись гострими кігтями в стовбур дерева, почне діловито вистукувати в кору, добуваючи для себе їжу, несподівано почується туркотіння горлиць, і даремно шукаєш їх очима. Непомітні сидять вони чи на дубі столітньому, чи па тополі з густою непроглядною кроною.
— Воювати з німцями доводилось? — запитали ми їздового. Він ударив пристяжного батогом і не зразу відповів:
— Воював. І з німцями воював, з мадьярами теж доводилось.
— Ну і як німці?
— А нічого, б'ємо й німців,— і їздовий замовк.
Ідемо лісом. Зліва від нас звивається річка. Піскуваті береги мальовничі й безлюдні. Зрідка пролетить чайка, і жалібний крик її луною віддається в хащах лісу.
— Був у нас грузин-кулеметник Георгій Талахадзе. Вогонь! Сміливий, ловкий. Звання старшого сержанта мав. Прийшов він до нашого загону з німецьких таборів. І ти скажи, що воно за чоловік такий — нічого не боявся. Якось біля містечка Юревичів налетіли на нас два штурмовики німецькі. Поле чисте. Кіннотники спішились, а Талахадзе хоч би що. Сидить верхи на коні, з автомата строчить, кулаком свариться на льотчика... Ну, хлопець! Збили ми тоді один літак, а другий льотчик, як забачив це, одразу горку взяв і сховався за хмарою. У боях Талахадзе найбільше німців набив. Автоматник добрий, а кулеметник ще кращий. А сам отакого зросту, середнього, в німецькій формі. Тільки очі бистрі, чорні... красивий!
Дорогу нам переюроджувала Уборть. Іван Петрушенко відпустив черезсідельник, відв'язав повід, і коні, зайшовши по коліна в річку, жадібно почали пити бистру й прозору , воду.
Переправились на той бік, і знову дорога, звиваючись, лягла в нетрях старого лісу.
— Пам'ятаю,— продовжував їздовий,— німці захопили в однім селі наших розвідників і повбивали. Пішли ми тоді громити гарнізон. Ну, звичайно, взяли кілька живими. Талахадзе кричить: "Давай мені, я судитиму".
Приводить їх потім до того місця, де наші партизани побиті лежали.
"Ти забив? — питає в одного.— Лягай!"
Поклав їх вряд, а тоді з автомата й прострочив усіх до одного.
"Це вам,— каже,— за партизанів!"
Серце в нього таке. За товариша і в огонь, і в воду піде. Останнім тютюном поділиться. Але до ворогів у нього велика лютість була.
— Ви кажете "була"... Хіба Георгія Талахадзе...
— Нема. В Кустовниці загинув. Там ми німецький гарнізон громили. Погнався він за офіцером, хотів живцем його взяти, а офіцер той забив під ним коня. Коли б це хтось інший, то, може б, плюнув та іншого б німця шукав, а Талахадзе вже був такої вдачі: що задумав, те й зробить. З характером чоловік. Став він піший того офіцера ловити. Бачимо: упав Георгій. Ми до нього на виручку побігли, а він уже готовий. У диску його автомата жодного патрона не лишилось. Такого воїна вбили, гади!..
Віз підскакував на корінні, що, мов удави, лягло поперек дороги. Крони, переплівшись між собою, утворили непроглядну для сонця завісу. Ось перед нами лісове озеро. Тиха вода. Очерети. Жовті корзинки лілій. Здається, потрапили ми в якесь казкове царство.
Пахне мохом, вогкістю, прілим деревом. Об'їхати озерце не можна, і коні зупиняються.
— Боїтесь, анахтеми! — кричить Іван Петрушенко і так оперізує їх батогом, що коні зразу ж плигають з берега. Колеса занурюються у воду. Тепла вода, просочуючись до воза, щедро змочує в ньому траву. Доводиться заздалегідь прибрати шинелі, щоб вони теж не підмокли.
— Це ще нічого,— заспокоює нас їздовий.— Далі буде гірше болото.
Минаємо кладовище з дерев'яними хрестами, виїздимо на польову дорогу. Тут стоять стовпи з обірваними дротами, а праворуч і ліворуч густою стіною тягнеться ліс. Де-не-де зеленіють невеличкі галявини з житом, огородженим від дороги жердинами.
Наближаємось до білоруського містечка Лельчиці. Жодного будинку. Все спалено німцями. Височать лише чорні димарі. Вулиці безлюдні. Зрідка трапляються курені.
(Продовження на наступній сторінці)