Комбат дав своїм ротам наказ займати вигідні позиції, звідки вже по сигналу артилерії повести рішучу атаку на німців.
— А ти, Надеждо, біля артилеристів будь, допомагатимеш їм підносити снаряди.
— Єсть! — козирнула по-військовому медсестра і пішла до гармати.
— Картузов! — гукнув Павло Рева командирові артилерійської групи.— Чуєш, Картузов, дай біглим вогнем разочків сім.
Як тільки озвалася гармата, в ту ж мить із засідки сипонули по ній німці з кулемета.
Надія Бугрик побачила Павла Реву па відкритій галявинці. В грудях у неї похололо.
Він ішов на весь зріст, не вклоняючись кулям, що дзьобали навколо нього сніг.
— Свиридов! — гукав він до іншого командира.— Давай свою роту в обхід, давай швидше!
З дерева впала гілочка, а там одірвався шмат кори, майже поруч з комбатом ліг на снігу виразний слід кулеметної черги.
— Павлушо, пригнись! — тривожно закричала до нього Надія Бугрик. Він почув її голос, обернувся до неї, заспокоїв:
— Не бійся, Надеждо, мене ніяка куля...— і одразу впав навзнак, розкинувши руки. "Забитий",— майнула в Надії думка, тупий біль пройняв серце, потемніло в очах. Почула одинокий крик якогось партизана:
— Комбата... Комбата вбито!
— Ой!—застогнала Надія, немов ворожа куля пронизала і їй груди. Зробилося в них одразу гаряче й тісно. Та це було тільки дві-три секунди. Забуваючи про небезпеку, зірвалася з місця й помчала до Реви, нестримна в своєму рішучому і владному пориві.
Навколо неї сичали кулі. Хтось з артилеристів кликав її назад, та хіба була в світі сила, крім смерті, яка спинила б зараз дівчину? Вона нічого не чула, нічого не бачила перед собою, крім нього, комбата, що лежав на снігу.
— Павлушо!—скрикнула не своїм голосом, припавши до нього.— Павлушо! Товаришу комбат!..
Він глянув в її перелякані очі, спокійно сказав:
— Надеждо, це вже все... Я вбитий...
— Неправда! — закричала медсестра, відчуваючи, як знову серце їй заливає гаряча хвиля.— Неправда... Я зараз перев'яжу. Ми врятуємо тебе... ти житимеш... Ти мусиш жити!..
У неї тремтіли руки. Обличчя зробилося бліде, в очах світилися тривога і страх. Хотілося чимось заспокоїти, втішити її, але він мовчав, тільки стежив, як поралась вона біля його смертельної рани.
Підбігли бійці:
— Товаришу комбат, вже подавили кулеметний вогонь... Прямою наводкою Картузов як бахнув...
— До канави перенесіть його,— звернулася до них медсестра,— там буде безпечніше.
— Не треба, хлопці... Я сам...— і він підвівся на ноги, пройшов невелику відстань, сів на сніг.
— Оце завдав я тобі клопоту.
Надія, лишивши біля нього партизанів, сама, грузнучи в снігу, помчала до кулеметників.
— Машин, коня давай!.. Швидше коня... комбата поранено. Все робилося швидко. Ось уже й кінь примчав. Знову біля
пораненого схилилася медсестра.
— Надеждо, візьми мій автомат, маузер візьми, карту. Німецький візок був для нього малим. І тоді під'їхав сюди
їздовий Подолян. Його коні були запряжені в сани-гринджоли.
— Сідайте, товаришу комбат... Я швидко вас доставлю, куди треба.
— Хлопці, тримайтеся,— звернувся командир до своїх бійців.— Аеродром мусить бути в наших руках! Бийте їх, гадів! А я, мабуть, поїду. Хай підлатають мені живіт. Надеждо, ти залишайся, гляди, ще когось поранять, перев'язку зробиш.
— Є санітари... Перев'яжуть без мене... Я їду з тобою... Я мушу їхати... Може, в дорозі доведеться підбинтувати.— І вона, сівши біля пораненого, сказала: — У Дроздин... до хірурга Федорова... Швидше!
Коні помчали риссю.
Павло Рева не міг лежати. Час од часу він підводився й ставав на коліна.
— Отак, Надеждо, мені краще.
Та рана боліла нестерпно. Він швидко втомлювався і лягав знову горілиць.
— Погано? Дуже погано? — допитувалась медсестра, спостерігаючи за найменшим його рухом.
— Нічого. Все буде гаразд.
Він дивився на неї. Він бачив, як в очах її виступали чисті, зворушливі, нестримні сльози, що їх вона не приховувала.
— Не плач. Я кріпкий. Ти мене ще не знаєш... Виживу, яка б там рана не була, виживу...
Він подивився в небо, вкрите обложними сірими хмарами, а потім несподівано заспівав:
Не плачь, мой друг,
Слезы портят ресницы,
Не к лицу тебе грустный вид.
— Не треба...
— От бачиш, Надеждо, я навіть співаю. Ще й воюватиму. Ще я фріцам за мою рану віддячу.
Починало смеркати, коли в'їхали вони до села Дроздина. Біля одного з дворів стояла група бійців.
— Його поранено? — спитали вони в Надії Бугрик, побачивши комбата, який лежав на санях блідий, з заплющеними очима.
— В живіт...— ледве вимовила медсестра і попрохала їздового Подоляна: — Швидше везіть!.. Швидше, йому погано.
Нарешті коні спинилися біля хатини, де жив хірург Федоров. Напружуючи сили, Павло Рева підвівся на санях.
— Бачиш, Олександре Миколайовичу, то других до тебе направляв, а тепер і сам потрапив.
— Нічого. Зараз огляну рану та, може, одразу й до операції приступимо. Беріть його.
Потягнулись було до комбата руки бійців, але він сказав:
— Ви вже вважаєте мене якимсь інвалідом... у мене ще є сили. Сам я... або ось ми з Надеждою вдвох,— і він, спираючись на її плече, встав із саней, зайшов до хати.
— Мені, Олександре Миколайовичу, треба дещо тобі сказати.— І коли всі вийшли, зустрілись погляди пораненого і хірурга.
— Друже мій, не крийся від мене. Я знаю: рана моя смертельна і вже на світі мені не жити. Ну, а ти, як хочеш... Хіба для свого лікарського обов'язку, щоб була совість чиста... Роби операцію. Мені тепер однаково.
' — Робитиму, Павле Федоровичу.
— Тільки Надежді нічого... Хай не знає...— і, помовчавши, спитав:—А пам'ятаєш, Олександре Миколайовичу, як ми вас у Суземці виручили?
— Як не пам'ятати? Пам'ятаю. Доки на світі житиму — не забуду.— І хірург, перевіривши пульс комбата, сказав: — Все робитиму, щоб врятувати тебе.
Знову до хатини увійшли бійці; серед них хірург помітив пару допитливих очей, що ждали від нього втішливого слова.
— Будемо робити операцію. Негайно...
В хаті стало відразу тихо. У багатьох бійців котились по щоках сльози, і тих сліз не соромились суворі воїни. Мовчки стежили вони за хірургом та його помічниками, що часто заходили до світлиці, готуючи все потрібне для операції.
Комбат лежав горілиць. Біля нього сиділа Надія Бугрик. Вона гладила сильну й гарячу руку, зазирала в його хворобливо блискучі очі, допитувалась:
— Болить тобі? Дуже болить?
— Нічого, я витримаю... Надеждо, дай мені напитися. Чиїсь руки з повною квартою вже простягнулись до нього.
Жадібно припав він до води, але медсестра попередила його:
— Трошки!.. Не можна багато...
— Ну, добре...— і він знову схилився на подушку, оглянув бійців:— Шкода мені, хлопці, що не скоро доведеться воювати та горілку пити.
І загомоніли одразу всі:
— Ще вип'ємо. Ми ще такого спирту роздобудемо. Хай тільки операцію вам зроблять, а по чарці вип'ємо.
— Спирту не можна. Хіба вина доброго.
— У хірурга щаслива рука. Скільки вже він нашого брата врятував від смерті... Врятує і вас.
— Ото і я так думаю,— погодився комбат.— Ще ми колись поїдемо в Очкіно малину їсти. Добра там малина та вишні.
— Одужуйте, товаришу комбат, а вже ми для вас і вишень, і малини...
— Та самого чорта з-під землі дістанемо, аби тільки ви були живі та здорові.
— Житиму... Я, хлопці, кріпкий, мов той дуб.
І всі присутні помітили, що йому стало гірше. Всі затихли. Біль був неймовірним, але поранений ні разу навіть не застогнав.
— Операція має бути складною, отже, потрібне для цього добре освітлення. Доведеться дістати кілька ламп.
— Ми зараз будемо мати електрику,— сказав один з бійців.— Де наші радисти?
За якийсь час ручний динамік стояв у хаті. Швидко протягли дроти. Засвітилась над столом яскрава лампочка.
Комбат не дозволив, щоб йому хтось допомагав, сам переодягнувся, сам ліг на операційний стіл і при цьому заспокоював інших, жартував.
Під час операції в нього було виявлено серйозне поранення печінки, шлунка та дванадцятипалої кишки. Інший на його місці помер би в дорозі або був би в шоковому стані, а Рева тримався...
І хоч надій на добрий кінець операції не було, хірург робив все можливе, щоб урятувати життя комбатові, покладаючись на його виключне здоров'я і силу.
Операція тривала півтори години. І весь цей час під дверима стояла Надія Бугрик, прислухалась до всього, що робилося в світлиці.
Нарешті двері відчинились. Вийшов хірург. Нічого не питала в нього. Метнулася до столу, де ще під наркозом лежав Павло Рева.
Він мусить скоро прокинутись. Надія взяла його руку. Ледь-ледь бився пульс. Дихав він важко. Зайшов Федоров.
— Проснеться? — спитала Надія Бугрик, благально дивлячись на хірурга. Той нічого не відповів. І ця мовчанка була для неї вироком страшним, убивчим.
(Продовження на наступній сторінці)