Софія його боїться. Так, так, боїться. Ось наказав він їй встати, і вона покірливо підвелася, розуміючи, що це він навмисне так повівся з нею, аби її принизити перед усіма, дошкульно образити. Тільки так розцінювала вона його наказ.
— Громадянко Ізарова, на протязі доби ви мусите внести контрибуцію...— Яків на цьому слові зробив паузу і, глянувши їй в обличчя, докінчив: — Сто тисяч карбованців. У залі наступила особлива тиша.
Ніхто з буржуїв не сподівався почути таку суму, і зараз усі з напруженою увагою ждали, що відповість Софія. Треба було б поторгуватися, але вони з власного досвіду вже знали безрезультатність цих намагань. Партизани діяли так, як підказувала їм революційна совість. Тим більший інтерес викликали поведінка Софії Ізарової і її відповідь. Невже вона дасть згоду на сто тисяч?
Софія підійшла ближче до стола і, дивлячись Якову в обличчя блискучими від люті очима, заявила: — Гаразд... внесу сто тисяч!
...Софія виплатила всю суму контрибуції того ж дня. Покривши плечі дорогою шаллю, вона металася з кутка в куток, і, хоч у кімнаті було жарко, її трясла пропасниця. Стільки грошей довелося віддати! А тут іще нова неприємність. Надвечір прийшла Марина Сукачова разом з іншими солдатками і озброєним партизаном просити дозволу використати Софіїну майстерню. Довелося дати дозвіл. І ніколи ще не бачила Софія, щоб колишні солдатки так швидко, так невтомно працювали цілісінькі дні і ночі. Для своїх чоловіків і сусідів-партизанів шили вони шинелі, кожушки, теплі ватянки, гімнастьорки, білизну. Шили на гроші від контрибуції, виплачені Софією та іншими багачами. Стукіт швейних машин долітав на другий поверх, де металася в самотності й безсилій злобі вдова.
Софія чула від людей, що Яків наказав із зібраних грошей виділити і роздати бідноті десять тисяч карбованців. А для вдови Базаліїхи він сам купив борошна, пшона, дров. Сам же він одібрав пару валянок і заніс їх дідові Михею.
Востаннє бачила Софія Якова, коли він з своїм загоном вирушив із слободи. Наче приріс до сідла. У сірій шапці, кожушку, підперезаному ременем, на якому з одного боку висіла шабля, а з другого кобура з наганом, він мав вигляд відважного, не знаючого страху в бою бравого воїна. Танцював під ним жвавий кінь, але Яків уміло його стримував. Не видно було серед вершників тільки столяра Македона. Його залишили партизани в слободі, щоб у надійних руках трималася Радянська влада, а самі вони вирушали звідси, прощаючись із сім'ями і блиаькими людьми, вирушали невідомо на який час.
Важкий, небезпечний і в той же час світлий шлях до волі лежав перед ними. Сміливо, самовіддано ступили вони па нього, знаючи, що попереду ждуть їх криваві битви і, може, не один з них загине смертю хоробрих в бою за праве діло, за дорогу Радянську Вітчизну. Поки що їх небагато. Але як струмки, зливаючись, утворюють весною могучі повноводні ріки, так і вони, з'єднавшися з партизанами інших сіл і повітів, увіллються в загальний потік армій, породжених народом, і разом з російськими воїнами, що прибули на допомогу, підуть пліч-о-пліч по землі рідної України, звільняючи братів і сестер, які томляться ще досі під гнітом німецьких окупантів та гайдамаків.
Свідомість цієї великої визвольної місії надавала партизанам ще більшої упевненості в успіхові, породжувала в них небувалу хоробрість, безстрашність, презирство до смерті.
В ім'я кращого, вільного життя і щастя для трудового народу йшли вони на битву з ворогами батьківщини, з ворогами Радянської влади.
Проводжало партизанів мало не все населення слободи. Дома залишилися тільки дряхлі старики, хворі та діти. Були тут і багачі. Злобно дивилися вони на добре обмундированих і озброєних бійців, знаючи, на чию загибель вони ж самі одягли і взули їх. З піснями рушили в путь партизани, а слідом за ними розтягнувся мало не на кілометр живий потік рідних, знайомих та співчуваючих партизанам людей.
— Щасливої дороги вам, рідні! — сказала Македониха, стежачи за сипом, доки не зник він з очей разом із своїми бойовими товаришами.
48
Широко розкинув кучеряву крону мамврійський дуб. Шумить під вітром молоде листя. Барвистий килим з трави, пролісків, рясту й фіалок вкрив землю. На траві сидить Яків Македон у голубій сорочці, підперезаній матер'яним поясом з китицями. Чорні шаровари заправлені в чоботи. З-під блискучого козирка в'ється чорний чуб. Яків грає на гармонії, жде її, Софію, але вона не може прийти до нього. її не пускає старий, немічний, дряхлий чоловік. Але ось вій заснув і, очевидно, скоро не прокинеться. Софія тихенько виходить з кімнати, сідає на тройку, поспішає на побачення з Яковом Македоном.
Коні, вигнувши шиї, летять птицями. Радісно Софії від цієї бистрої, захоплюючої їзди. Так радісно їй ще не було ніколи в житті. Вітер приємно обвіває обличчя, а серце б'ється поривчасто й солодко, чекаючи зустрічі.
— Якове... Коли б ти тільки знав, як я знудьгувалася за тобою,— говорить Софія, певна, що ніхто не чує цих сшів її щиросердого признання. Свистить у повітрі батіг, опускаючись па крупи коней. Мчать вони ще бистріше. Наближається хвилина, коли вона обійме Якова, жадібно припаде до його губів гарячими устами, відчує його широку, теплу й сильну долоню па своїх плечах...
Ось уже вона помітила його... Яків виходить на дорогу, кидається до тройки, різко спиняє коней. Софія бачить на зеленій траві розтягнуту, мов гусінь, гармонь. Нехай лежить.
Яків прив'язує до стовбура молодого ясена коней, широко розводить руки, і вона, не тямлячи себе, кидається в обійми, припадає до могучих грудей, чує, як стукає його схвильоване зустріччю серце.
— Софія, зіронько ти моя... радість моя...— Софія заплющує очі, а він цілує її в губи, гладить волосся... і приємною, солодкою знемогою розливається по її тілу хвилююче почуття...
— Хочеш, заграю тобі на гармонії?
Він сідає на траву, а вона лягає біля нього, дивиться на старі, потворно вигнуті віти мамврійського дуба, прислухається до слів і не може розгадати, що саме грає Яків. Але ця мелодія звучить, як пісня про світлу, але безповоротно минулу юність, і Софії хочеться плакати від незрозумілої туги, що раптом охоплює її душу.
"Навіщо таку пісню вибрав Яків? Навіщо?" Але Софія не наважується спинити його. Хай грає. Так давно не слухала вона його пісень.
— Якове, ти нікуди не підеш більше від мене? Не підеш? Скажи, ні?
Він мовчить, наче не чує її запитання, продовжує грати, і тоді Софія кладе свою руку на перламутрові лади гармонії.
— Якове, ти мене любиш?
— Люблю.— І він знов називає її зіронькою вечірньою, жадібно цілує і голубить. Софія щаслива. Нікому й нізащо в світі не віддасть вона тепер Якова і не відпустить більше його па війну.
— Ходімо, Якове.
Яків почепив ремінь гармонії на плече, і вони пішли. Густа пахуча трава суцільно вкрила землю. Співали солов'ї, стукали в кору дерев барвисті дятли. Софія помітила на самому вершечку дуба двох диких голубів, показала на них Якову. Птахи, сидячи одне біля одного, туркотіли, а потім, чимсь сполохані, знялися й швидко зникли у дрімучому лісі.
Яків знайшов суницю, червону, ароматну, і, віддаючи Софії, назвав її теж ягідкою, поцілував. Потім, зірвавши кілька ромашок, віддав їй. Ось так удвох і йдуть вони все далі й далі. Темніє ліс. Замість квітів буйно стоять високі зарості кропиви, тільки чомусь та кропива не жалить рук. Це дивує Софію. їй хочеться повернутися назад, але поруч іде Яків, і з ним не страшно.
Попереду з'являються білі просвіти, що нагадують голубі озера.
Насправді ж ніяких озер там нема, а замість них Софія, вийшовши з лісу, побачила перед собою глибокий яр.
На дні його видніється сніг. Туди, очевидно, ніколи не потрапляє сонячне проміння. Софія ні разу тут не була і не знала досі про існування цього жахливого яру. По краях його ростуть дерева. їхнє оголене, покручене коріння звисає над проваллям.
— Ходімо, Якове, звідси, страшно мені тут,— говорить Софія, тремтячи всім тілом, але Яків мовнить. Ось він бере її за руку, і Софія помічає, як міниться в нього обличчя, як очі його починають виблискувати нестримною люттю, викликаючи в ній дикий страх.
Софія догадується — він навмисно заманив її в оце глухе урочище, щоб розправитися з нею — буржуйкою. Це тепер ясно, але навіщо ж він продовжує говорити їй ніжні слова?
— Софіє, ягідко моя, квітонько, сонечко моє ясне, люблю тебе...
Потім, нагадавши їй про Ізарова, починає вимагати:
— Віддай бідноті землю, ліс, роздай гроші, які ти приховуєш. Адже в тебе ще багато лишилося. Я добре знаю, де саме сховано твоє золото.
Софії стає страшно все це слухати. Вона хоче втекти звідси, але ноги її обважніли раптом так, що ними не можна навіть поворухнути.
Не дасть Софія свого золота нікому. Одягнули партизанів, взули їх на своє горе багачі. Від партизанів прийде їм загибель. Вона це знає і більше нікому з них не дасть жодної копійки.
— Пусти мене. Я піду до мамврійського дуба, візьму коней, поїду додому. Мені страшно тут.
— Нікуди ти не поїдеш звідси. Я не пущу тебе.
Софія здивована. Як це може він її не пустити? Хіба вона служниця чи рабиня його? Софію розбирає нестримний сміх. Але сміх цей обривається відразу, як тільки Яків підходить до неї і бере її за руку.
— Пусти! — кричить Софія, намагаючись втекти від нього, але зусилля її даремні. Ось він нахиляється до неї й тихо шепоче:
— Трибунал доручив мені взяти твоє серце.
(Продовження на наступній сторінці)