Торговець, який не чекав такого повороту справи, закашлявся, витер пухлою рукою спітнілу лисину, висякався з присвистом і, блимаючи повіками, звернувся за співчуттям до багачів:
— Що це виходить, панове? Ви чули?—Але "панове", чекаючи такої самої долі, тільки кректали, сопіли, схиляли голови.— Якщо ми будемо виплачувати таку контрибуцію, я перший завтра ж закриваю крамницю.
— Він міг би і всі чотири заплатити,— додав партизан, одягнений в шинель.
Торговець поспішив дати свою згоду на три тисячі і одій-шов убік.
З натовпу почувся чийсь насмішкуватий голос:
— Просять покорно...
А Трохим Безсалий стиха додав:
— Наступивши на горло.
Другим викликали чоловіка років сорока п'яти. Високий, чорнобородий, з яструбиним носом і бистрими очима, що сиділи глибоко в орбітах, він сміливо вийшов наперед. Густі брови і гарячковий блиск зіниць надавали йому розбійницького вигляду. Він був у слободі власником рибних крамниць. Не чекаючи, поки Яків оголосить суму контрибуції, він з готовністю заявив:
— Три тисячі даю через дві години.
— Не поспішайте,— зупинив його Яків,— подивимося, скільки належить. А належить з вас... десять тисяч.
— Скільки ти сказав? — блиснув очима риботорговець, удаючи з себе глухуватого. Він навіть приклав долоню до вуха. Яків повторив уже голосніше належну суму контрибуції. Торговец бив себе в груди, клявся, що в нього не знайдеться таких грошей, що коли б навіть продав він свої крамниці, то і тоді не виручити йому такої суми. Він згодний дати три тисячі — не більше.
— Значить, ви відмовляєтесь? — спитав Яків.
— Голубе мій, Якове Андрійовичу, Христом-богом клянусь, святою євангелією... Я б з дорогою душею для своїх людей постарався, але ж немає в мене стільки грошей. Своїм здоров'ям, здоров'ям моїх дітей клянусь — нема.
— Станьте сюди,— повів Яків рукою ліворуч, і риботорговець боязко спитав:
— А навіщо ж мені туди ставати? Я не хочу туди. Я лишуся тут, де всі.
— Вносите десять тисяч? — різко спитав його Яків. Риботорговець, про щось здогадавшись, одразу погодився.
— Вношу... Вношу... Але це ж грабіжництво! Справжнє грабіжництво. Хіба ви люди? Ви розбійники!
— За образу присутніх партизанів, представників Радянської влади, посадити його на три доби під арешт!
Яків назвав прізвище Безсалого, але в залі ніхто не обізвався.
— Що, хіба його тут нема? Послати за ним!
І тоді з дальнього кутка підвівся Трохим Іванович:
— Мене, чи що, викликають? — і, взявши добре приношену шапку в руку, пішов до столу президії.— Навіщо ж за мною посилати? Я всі накази Радянської влади виконую акуратно, а тільки бачу — тут трапилась явна помилка. Ви обкладаєте контрибуцією багачів?
— А ти бідний? — спитав у нього Кузьма Сукачов.— Чули ми про твою скриньку із золотом.
— Брехня! Наклепи! Ніякого золота в мене нема і ніколи в житті не було. Надворі он які морози, а на мені путнього пальта нема. Серце у мене хворе, страждаю від задишки. Бачите, в чому я ходжу, товариші партизани? — і він, розстебнувши засмальцьований сюртук, показав брудний піджак.— Навіть пристойної сорочки не маю. У мене сім'я... Дружина потомст-вена біднячка, а ви з мене контрибуцію надумали брати... З хворої людини... контрибуцію...
— Це ти разом із своїм сином дружину з хати виганяв на лютий мороз, ти бив і глумився з потомственої біднячки? — спитав старий Македон і цими запитаннями вразив Трохима Івановича.
— Не я... Ось хрест святий... Не займав... Бив її покійний Олександр. За що бив, не знаю. Моя дружина, як вам відомо, з найбіднішої родини. Вона біднячка, і я бідняк. Так що дозвольте мені, товариші партизани, піти звідси. Не бажаю з буржуазними багачами соприкасатись. Навіть поруч з ними сидіти не бажаю.
— Скільки з нього по списку значиться? — поцікавився Кузьма Сукачов.
— Дві з половиною тисячі.
— З мене? — розкрив рота від здивування Трохим Іванович.— Дві з половиною... Це... Це помилка... Дай-но, Якове, сюди бумажку, сам хочу глянути.
Але папірця йому не дали, тоді Трохим Іванович звернувся до багачів:
— Ви чули? З мене... дві з половиною... Дві з половиною тисячі! Я прошу вас, граждани буржуазія, вскладчину... Сам я не витягну... На потреби народні, для революції... З кожного всього по сотні рублів... Для вас це дрібниці, а мені підтримка.
Багачі похмуро мовчали. Трохим Іванович зрозумів, що ніхто йому не допоможе, і жалісним голосом звернувся до Якова:
— Як тобі, Якове, не соромно такі гроші з мене правити?
Викресли моє прізвище з списку, я піду додому. Моя Олімпіада нездорова, я її доглядаю, тому що вона не якась там буржуйка, а з иапбіднішого роду. Весь рід у неї з діда-прадіда — бідняки! Так-то. Викресли... Ось я тобі олівець дам.
— Ну, досить дурня вдавати! — сказав Яків суворо.— Коли вносите гроші?
— Нема в мене грошей... Зовсім нема. Що бачите на мені — ото й моє. З дорогою душею, з чистим серцем і совістю радий допомогти партизанам, підтримати революцію, послужити правому ділу — Радянській владі, але нічим... Дружину лікувати треба, себе лікувати, а де ж узяти грошей?
— Заарештувати! Зробити в його домі ретельний обшук. Контрибуцію взяти.
Трохим Іванович закліпав очима, хотів щось сказати, але його вже взяв за лікоть озброєний паошзап.
— Ходім!
— Куди? — боязко спитав Безсалий.
— Під арешт! Не чув хіба? Ходім!
— Господи милосердний! — почав благати бакалійник.— Не хочу я під арешт. Продам своє добро, внесу контрибуцію, але ви зменшіть, скиньте хоч тисячу.
— Нічого не зменшимо. Гроші в тебе є — заплатиш.
Яків викликав власника крамниць залізних товарів, миршавого на вигляд, рухливого, сухорлявого дідка з очима, що весь час сльозилися. Замість дорогого пальта, в якому він ходив завжди, зараз був на ньому старепькиіі селянський кожушок,— на голові — солдатська шапка. Тремтячи всім тілом, вій, заїкаючись, спитав:
— Аз ме-ме-мене скільки?
Йому назвали суму. І він, як і попередні багачі, прибідню-ючись, просив зменшити суму контрибуції.
Всі вони торгувалися, закликали бога в свідки своєї свідомої брехні, клялися хрестом і євангелієм, що в них ніколи не було і немає таких грошей. Але всі вони потім давали згоду повністю внести контрибуцію, добре розуміючи, що люди, які сидять за столом у шинелях, піджаках і кожушках, не збираються з ними жартувати. їм добре відомі достатки кожного багача, і вони поки що визначили невеликі суми.
Але слобідській буржуазії прикро було усвідомлювати, що їхні гроші підуть на посилення партизанського, ненависного для них загону. Ось що особливо дошкуляло, викликаючи в них жагучу, але безсилу лють і злобу.
— Лук'ян Безсалий,— оголосив Яків Македон і почув у відповідь:
— П'ять тисяч дам.
— Не поспішайте. Глянемо, скільки належить.— Зазирнувши в аркушик паперу, додав: — А належить з вас... двадцять п'ять тисяч карбованців.
— Що-о?!
Лук'ян підвівся й, мов гора, посунув до стола президії, озираючи комітетчиків ненависним поглядом.
— Хапуги!..
— Сам ти хапуга!—озвався з-за стола старий Македон.— Бач, розперезався... Заплатиш!
— Треба ж голову мати на плечах, а не гарбуз... Нічого не дам!
— Подумайте!
— Що мені думать? Буде так, як сказав.
— Арештувати!
Двоє партизанів кинулись до Лук'яна, але вій, кремезний, розлючений, відкинув їх від себе і з налитими кров'ю очима грізно підступив до Якова:
— Хто ти такий, що тут верховодиш? Не смієш!..
— Смію! — сказав Яків, стискаючи кулак, і так подивився в розлючені очі Лук'янові, що той мимоволі відступив назад.
Біля Лук'яна стали двоє могутніх партизанів. Один із них насмішкувато запитав:
— Сам підеш чи допомогти?
Лук'ян глянув на одного, глянув па другого, відчув грізну силу, яку йому не здолати, хоч скоритися відразу не зміг.
— А грошей все одно не дам!.. Ось,— і, показавши дулю, пішов до дверей, супроводжуваний вартою.
Багачі принишкли. Всі ждали, поки Яків викличе за списком Софію Ізарову. Яку суму визначено з неї? Що вона говоритиме? Погодиться на сплату чи діятиме так, як брат Лук'ян?
її прізвище було назване останнім. Проте вона продовжувала сидіти. Холодно й сухо Яків Македон наказав їй:
— Встаньте!
Неохоче підвелась, але яким гнівом блиснули в неї очі! Це слово, мов удар батога, стьобнуло Софію, образивши її самолюбство і гордість. "Так ось ти як зі мною поводишся! Мало того, що ти викликав мене сюди, а тепер іще хочеш принизити, насміятися... І це ти... Ти, Якове?"
Але Яків дивився на неї, як чужий, не звертаючи уваги ні на її переживання, ні на те, що могла вона думати про нього в цю хвилину. Софію брала злість, але вона мовчки чекала, коли Яків оголосить суму контрибуції. Вона ладна заплатити десять, п'ятнадцять тисяч, тільки б швидше відпустили її звідси, тільки б не бачити їй оцих перелякано-розгублених облич слобідських багачів, не почувати на собі допитливих партизанських очей, не чути холодних слів Якова.
(Продовження на наступній сторінці)