«Де тирса шуміла» Анатолій Шиян

Читати онлайн драму Анатолія Шияна «Де тирса шуміла»

A- A+ A A1 A2 A3

Марія злякано відступає.

Запитую востаннє: чи згодна полюбовно найпершою ханшею стати? Дружиною моєю? Марія. Ні!.. Ні!..

Мурад. Подумай, що говориш? Подумай! Марія. Ні!

Мурад. Звелю — і ти опинишся в темниці, де вічний морок... Чуєш? Вічний морок.

Марія мовчить.

Я накажу давати тобі тільки сухарі та воду. Ти пропадеш!.. Подумай і скажи, що любиш мене, любиш... Марія. Ні! Ні! Ні!

Мурад. Не люти мене, бо я продам тебе у рабство в Персію, а чи Єгипет, чи навіть Палестину... Або в такі далекі землі, що звідти вже до краю рідного не буде вороття довіку! Довіку!

Марія (плаче). Мамо! Мамо... рідна!..

Мурад. Ну ось, давно пора було б мені скоритися... Тебе, Маріє, обираю першою ханшею в моєму палаці.

Марія. Такому не бувати! Вже краще смерть!

Мурад (люто). О прокляте дівча! (Кидає її на підлогу й виходить).

Марія дивиться на двері, за якими він зник, а з потайного ходу з'являється

Зайтуне з вузликом.

Зайтуне. Я стежила, поки він вийде звідси. Догадуюсь про помисли його... Напевне, обіцяв тобі вбрання із шовку й оксамитів, прикраси дорогі?

Марія. Було таке.

Зайтуне. Тобі пропонував найпершою ханшею стати і, мабуть, обіцяв дорогоцінний ізумруд — тільки тобі єдиній? Марія. Обіцяв.

Зайтуне. Те ж саме він говорив мені колись. Я молода була... Повірила йому. Забрав він мою честь дівочу, з кохання насміявся, любов мою безжально розтоптав.

Марія. Боюсь його... боюсь!

Зайтуне. Я не зазнала тут ні розкошів, ані багатства. Правда, показував найбільший ізумруд, але навіть в руках не дав подержати. Не можна вірити його словам. Мене він розлюбив, до тебе ж загорівся пристрасним бажанням, я знаю — вмовлятиме тебе, а потім...

Марія. Що потім?

З а й т у н е. Ти станеш його жертвою, Маріє! Марія. Ой мамочко! То що ж мені робити? Порадьте, що робити?

Зайтуне. Не про пораду зараз думай, а про втечу. Марія (недовірливо). А може, пастку ви готуєте мені?

Зайтуне. Весь час я стежила за вами, боялася, що вмовить він тебе і станеш ти найпершою ханшею. О-о! Я б тоді помстилася обом, як тільки можуть мститися татарки!

М а р і я. Ні в чому я не винна.

Зайтуне. А втім, навіщо я про це тобі кажу? Ти поспішай... Дорога в тебе дальня й небезпечна.

М а р і я. Не віриться, що знову буду я на волі. Зайтуне. Тобі у втечі допоможе мій рідний брат... Марія. Дальгат?..

Зайтуне. Не говорила досі я тобі, що з роду я простого,, бідного. Та ханові Мурад-Гірею сподобалась краса моя, і він обрав мене найпершою ханшею. Але навколо мене і Дальгата підступно в'ється павутиння заздрощів і зради. Ми не змогли розвіять наговору, і хан,— дізналася від вірних я людей,— хан згоду дав на страту мого брата.

Марія. Ой, який жах!

Зайтуне. Втікати мусить він із краю рідного... втікати якнайшвидше! Вже бистрі коні за мурами палацу стоять напоготові. Я виведу тебе таємним ходом.

М а р і я. Не знаю, чим віддячить вам, Зайтуне.

Зайтуне. Навіщо мені дяка? Я роблю це для себе. Я знаю, розгнівається хан, та коли в палаці тебе не буде, зумію я приборкати його, як то приборкують татари диких коней. Маріє,, поспішай. Коротка літня ніч!

Марія. Готова я в дорогу вирушати.

Зайтуне. Ходімо!

З'являється Мурад-Гірей.

Мурад. Я чув розмову, чув!.. (Підходить до Зайтуне, дивиться на неї, б'є по щоці). Змія! (Після паузи). Обох... у темницю!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Хутір Грушівка поблизу Чортомлицької Січі. Хатина, садок, город з соняш-никами та маками, вулики, старий могутній явір. За садом, скільки оком-сягнеш, розляглася дніпровська далечінь.

Входять Юзеф і Данило Гун да. Ю з е ф. Ти добре перевірив?

Данило. Другий місяць за ним стежу. Щосуботи буває в неї.

Юзеф. Сам провідує молодицю чи бере з собою друзів? 165

Данило. Сам... За це ручуся... і повертається звідси або опівночі, або аж на світанні. Не терпить тільки, коли приїздять сюди козаки.

Юзеф. Ти ж не просто козак. Ти його родич.

Данило. Та родич же, тільки не знаю, як до нього підсту-питись.

Юзеф. Скажеш: "Людина прибула з Бахчисарая, і їй відомо, що згодний хан Мурад-Гірей з неволі відпустить Марію... за добрий викуп".

Д а н и л о. А що, як не повірить кошовий?

Юзеф. В бою ти його сина врятував від неминучої загибелі... Мусить тобі вірити.

Д а н и л о. Це ж ти мені таке порадив.

Юзеф. 1 правильно порадив. Тепер у тебе вірний шлях до батьківського серця. Нам треба впоратися з кошовим... Сьогодні ж!

Данило. Ну, а як Сірко захоче розпитатися докладніше про дочку?

Юзеф. Мене тоді гукнеш. Я поблизу тут буду. (Когось помітив). Вона?

Данило. Вона...

Юзеф. Мабуть, не слід нам з нею зустрічатись. Сховаймось у надійне місце і заждемо, коли прибуде сам...

Виходять. Чути кінський тупіт. З'являється Ярина Кардані, зорить на дорогу.

Ярина. Пізнаю, мчить мій орел. Жду тебе... Як сонця, жду!

Входить озброєний Іван Сірко. Іван Сірко. Добрий день, Ярино!

Ярина (біжить йому назустріч). Добрий день! (Обіймає його, цілує.) Тиждень не був, а мені здається, що я не бачила тебе вже рік! (Знову поривно обіймає.)

Іван Сірко. Оце так дуже скучила за мною?

Ярина. Дуже... Ой дуже! Буває, якийсь вершник шляхом промчить, а я стою біля вікна, дивлюсь, може, ти? Спати ляжу — заснути не можу — все думаю та слухаю, як шумить явір під вітром.

Іван Сірко. Отак і я вже Ярино, мов той явір... Старий...

Ярина. Не говори такого. Ти не старий... Ні, не старий!

Іван Сірко (голубить її). Мабуть, закохався в тебе, як чорт у суху вербу.

Ярина. То й добре, що закохався. Закоханому в світі радісніше жити. Хіба не так?

Іван Сірко (милується нею). Гляну на тебе, на посмішку твою, почую твій голос, і наче молодість до мене повертається.

Гарна ти, і очі в тебе, мов зірки, горять... І вабиш ти до себе.... як гріх... (Цілує).

Ярина. Сама не знаю, що діється зі мною. Жду тебе в гості. Бідне серце то завмирає, то, здається, ладне вирватись з грудей і полетіти, як ота чайка дніпровська... Правду тобі кажу.

Іван Сірко. Хороша ти моя!

Ярина. Та хіба ж думала я, коли вперше ти зайшов до нашої хати... що отаке станеться зі мною. Наче душу запалив... (І явиться поглядом, у якому світиться любов і мука). Може, це все на якесь горе страшне, але знаю: без тебе мені в світі немає щастя.

Іван Сірко. Любиш? І посивілого мене любиш? Бачу... Такі очі не можуть сяяти, не любивши.

Ярина. Слухай, кошовий отамане. Ніколи ми з тобою про це не говорили. А сьогодні скажу: не за те я люблю тебе, що ти кошовий отаман. Ти добрий до простого народу. Ти сміливий, мужній, безстрашний у боях з ворогами.

Іван Сірко. Хіба ж ти бачила мене в боях?

Ярина. Сама не бачила, так чула про твою хоробрість від покійного мужа, чула від інших запорожців, які разом з тобою в походах бували. Ти, отамане Сірко, визволяєш з неволі братів і сестер...

Іван Сірко. Мила моя!

Ярина (дивиться йому в обличчя). У тебе очі, мов у гірського орла, і я знаю: від них нікуди не сховається ніяка кривда, ніяке зло. Не всякий життя своє згодний віддати за рідний край і кров свою... до краплиночки. А ти віддаси. Душа в тебе,. Іване, світла і чиста, як у дитини... Як же тебе, отакого, не любити? Віриш мені?

Іван Сірко. Вірю! (Цілує). Вірю, Ярино!

Ярина (отямившись). Заговорилась... А ти ж, мабуть, ще й не обідав?

Іван Сірко. Винеси мені бандуру.

Ярина виносить. Якийсь час стоїть, дивиться на Івана Сірка закоханими-

очима.

Щось сказати хочеш?

Ярина. Ні, просто милуюся тобою. (Передає бандуру).

Кошовий отаман стиха награє.

(Дивиться на Івана Сірка). Про що думаєш?

Іван Сірко. Двадцять шість літ тече він перед моїми очима... Зріднився з ним... Сказали б мені: "Хочеш, Іване Сірко, доживати віку біля Дніпра, віддай своє добро, що маєш на Слобожанщині",— все б віддав, не вагаючись... Іноді вийду на берег і дивлюся, дивлюся на оцю красу. Або в степ... теж люблю... Скільки оком сягнеш — лежить рівний та широкий, а по степу тільки вітер гуляє та сива тирса шумить, шумить...

Я р и н а. Не про це ти думав, Іване.

Іван Сірко (глянув на Ярину). Як то?..

Ярина. Думав ти зараз... про свою дружину... Софію.

Іван Сірко. Правда твоя... згадував і про неї. Хвора Софія... Тяжко хвора. Ченці кажуть: "Біс вселився. Молитвами треба його виганяти".

Я р и н а. То вона... молиться?

Іван Сірко. Де там! Як до церкви ввійде або до ікони доторкнеться — одразу той біс у ній прокидається. Ти ж бачила...

Ярина. Бачила.

Іван Сірко. Серце моє завжди крається на дві половини, як її згадаю...

Ярина. Навіщо ж йому краятись? Ти вільний... Коли захочеш, тоді й повернешся додому. А я житиму спогадами, що на моєму віку зустрівся отакий Іван, дав мені пізнати справжню радість і щастя. Цим і житиму... Тільки не тут... не в Грушівці. Без тебе боляче буде на це все дивитися. Піду я тоді звідси.

Іван Сірко. Проминули мої літа. Коли проминули — незчувся. Кращі роки віддав я січовому товариству, походам та боям. І ось тепер, наче казкова жар-птиця, прилетіла до мене ти, моя запізніла любов, моє незвідане щастя. (Обійняв, диви-ться на неї люблячими очима). Нікуди не підеш ти звідси. Не пущу!

Ярина. А я, Іване, бачу горе твоє і журбу твою важку... І співчуваю тобі дуже.

Іван С і р к о. Це ти про Марію?

(Продовження на наступній сторінці)