— Доведеться дати, папашо. Скільки там піде тієї енергії, а всі у слободі знатимуть, що ви підтримуєте комсомольців. Повага вам і шана. Та й самі будемо дивитися нові фільми, хапати культуру. Без неї, папашо, без культури, на даний момент керівник — ніщо. Це розуміти треба.
— Я розумію,— сказав Шумейко,— що електрику доведеться дати. Є в мене свої міркування,— а які саме, він не відкрився зятеві.— Нам потрібно зараз скрізь мати і очі добрі, і вуха добрі. В такий час живемо, що доводиться бути обережним. Кого за горло хапай, а кому чарку горілки піднось — інакше не проживеш,— сказав тесть, взявши знову до рук газету. Цим Аркадій Павлович дав зрозуміти, що розмова скінчена і він більше не бажає слухати зятя.
Карпо вийшов з альтанки і садовою доріжкою попрямував до гайку, де вже чекала на нього дружина з великою мискою пахучої малини.
— А що, Зінько, дуже хвилюєшся?
— Ой Ольго, так мені чогось страшно, що й сказати не можу,— щиросердно призналася подружка, дошиваючи нове плаття, яке вона мусить одягнути на сьогоднішню виставу.— Ну що, коли зіб'юсь, та тоді, мабуть, мені треба одразу зі сцени втікати.
— Чому ж втікати? Буде суфлер. Коли щось забудеш, він тобі нагадає. А потім же, я знаю, ти роль свою вивчила добре.
— Добре, а от боюсь,— і застукотіла по матерії машинка, лишаючи за собою красивий, рівний шов. Підійшла до Зіньки Ольга, поклала їй руку на плече.
— Ну, а він же буде на виставі?
— Не знаю,— ухильно відповіла Зінька і ще моторніше взялася до роботи. їй не хотілося зараз перед Ольгою розкривати своєї душі, в якій у цю хвилину було стільки райдужного світла, стільки тепла й ніжності, що, мабуть, Прохор на відстані мусив те все відчувати й думати про неї так само, як думає про нього вона.
Заради Прохора ходила вона вечорами на репетиції, вивчала роль, вкладаючи в слова стільки почуття, серця й душі, наче в ті хвилини розмовляла вона не з героєм драми, а з ним, любим Прохором, наймилішим для неї в світі.
Того ніхто не знає, і про це нікому не скаже Зінька, навіть своїй найщирішій подружці Ользі.
"Невже він справді не прийде?"
І болісно ставало їй лише від думки, що його не буде на виставі і він не почує тих слів, які вона промовлятиме для нього.
"А може, прийде? Він же додому повертається з парового млина через базарний майдан, а на майдані вивішено афішу".
Довгим видався для Зіньки цей незвичайний хвилюючий день. Та хвилювання її збільшилось, коли Ольга Ярош, позираючи на годинник, сказала:
— Ну, Зіню, нам пора...
— Уже? — здивувалась молодиця, мимохіть зиркнула на образи, де вже давно не горіла лампада, потай від Ольги перехрестилася.
— Ходімо.
Обидві вирушили з хати. І хоч Ольга не запитувала більше в подружки про милого, але помічала добре її погляди, коли проходили вони вулицею мимо подвір'я Шумейків.
— Що, немає? — усміхнулася Ольга, і Зінька щиро сказала:
— Хотілося, щоб прийшов.
— А ти його не запросила й досі?
— Не бачилась я з ним. Може, він сам здогадається,— і замовкла. Ще раз озирнула велике подвір'я та й пішла вже потім швидше.
"Ой подруженько моя вірная! Розумію тебе, співчуваю тобі, бо і в самої у мене на душі чогось тривожно, неспокійно. А чого, й сама не доберу".
Ольга намагалася одігнати цю непотрібну тривогу, бо й справді, чого ж їй тривожитись, коли вона добре знає, що сьогодні після вистави її проводжатиме додому Єгор.
Як їй хороше з ним! Як вона його любить, а ще ні разу не сказала йому про свої почуття. І, певне, не скоро й скаже.
Та завжди, коли залишалися вони з Єгором самі, коли він брав її руку в свою і ніжно гладив, дивлячись закоханими очима в її очі,— якесь невидиме тепло розливалося по всьому тілу, добиралося до серця.
Ольга тоді нічого не бачить, крім його очей, що голублять, ніжать, владно приковують до себе.
— Ольго,— вимовляє він п'янкі слова, що затуманюють їй голову.— Ольго, я люблю тебе... Люблю!
Його широка й сильна долоня лягає їй на плече, і вона відчуває тепло тієї рідної руки.
— Ольго! — знову западає в душу притишений голос.— Я люблю тебе. Дуже, дуже люблю...
Ольга вслухається в ті слова, не відриваючи од нього погляду. Кудись падають зорі, бо їх не видно на небі, бо їх заступають Єгорові очі, що горять яскравіше зірок: живі, променисті, ні з чим не зрівнянні.
— Я люблю тебе, Ольго! — дзвенить, мов чарівна музика, і в серце б'є той голос, і немовби заколисує її...
Ольга заплющує очі. Гарячими устами припадає Єгор до дівочих уст, і німіють обоє, забуваючи в ту хвилину про все.
"Він мене цілуватиме й сьогодні. Він говоритиме про свою любов".
— Поглянь, Ольго, поглянь, скільки людей коло нашого клубу зібралося! — вигукнула Зінька, обриваючи світлі спогади. Біля каси давка, крик, невдоволення.
— Що значить немає квитків? Вхідні давай! Ми можемо й постояти.
— Вхідних нема,— пояснює касир, молодий вихрястий хлопчина.— Були тільки "сидячі", але розпродано.
— А ти ще заготуй!
— Заготувати можна, а куди я вас посаджу? На стелю? Біля дверей клубу — теж натовп. Двоє рослих, плечистих
комсомольців перевіряють квитки. Але що там за суперечка? Кого не пускають вони до приміщення клубу? Чому не пускають?
— Не можна, бабусю. Ідіть собі. Сьогодні не лекція і не концерт самодіяльності, а платна вистава. Розумієте? Без квитка ми вас не пропустимо.
— Згляньтеся, синочки. Я б купила, так немає ж квитків у касі. А подивитись хочеться. Колись моя дочка на сцені...
— Не можна! Чули? Затримуєте інших. Сказано ж вам. Сьогодні платна вистава.
Ольга, протиснувшись до дверей, побачила Зуйку, стара зраділа їй і почала благати:
— Я не займатиму місця. Я десь у куточку собі стоятиму. Мені б тільки дивитися на сцену. Може, ти гадаєш, я випила? Боронь боже, і не пригубила. Не п'ю тепер я зовсім її, проклятущої.
Ольга глянула в її тьмяні, але зовсім тверезі очі, в яких світився страх, що їй можуть відмовити і вона не матиме змоги побачити виставу, яка нагадає їй про улюблену, замучену ворогами дочку.
Це зрозуміла Ольга й наказала хлопцям:
— Пропустіть бабусю. Я їй дам приставного стільця.
— Дякую тобі, дочко,— промовила зворушено Зуйка, та Ольга не мала зараз часу, щоб з нею розмовляти, бо треба було їй переодягнутися та загримуватись.
Не встигла Ольга зайти до кімнати, як одразу ж їй передали неприємну вість.
— Що робити, Ольго? Овсій Лихогуб уже випив. Може зірвати нам виставу.
— Як випив? — перепитала вражена Ольга.— Вій же давав слово... Ану, гукніть його до мене.
Драма, яку показуватимуть сьогодні на сцені, має велику кількість дійових осіб. Комсомольців-артистів не вистачало, довелося взяти кілька сторонніх хлопців. Серед них був і Овсій Лихогуб — колишній дружок Матюші Жигая.
Він прийшов до клубу, коли була ще тільки читка п'єси, просив визначити йому якусь роль, запевняв усіх, що з Жигаєм він уже не дружить і що йому, Овсієві, дуже хочеться виступити на сцені.
Ольга повірила в щирість його слів. Одним з перших він вивчив свою роль, на репетиції з'являвся без запізнень. Грати йому припало білогвардійця-солдата, який разом з іншими солдатами мав розстрілювати захоплену в полон комісаршу Волгіну.
Ще пам'ятає Ольга, як хтось з комсомольців сказав тоді про Овсія:
— Бідняк з діда-прадіда. Тільки ото й майна в нього, що хата-завалюшка. До комсомолу б його прийняти можна, коли б же він із Жигаєм не товаришував та не пив самогону.
Це все пригадалося Ользі зараз. Неспокій не залишав її ні на хвилину. Якщо справді Овсій Лихогуб п'яний, то на сцену його не випустиш, а кимсь замінити — пізно. Отак, чого доброго, може й вистава зірватися. І як це вона повірила йому, поклалася на нього, а він, може, й свідомо отаку підлоту зробив.
Та ось нарешті загупали по коридору чоботи, і в розчинених дверях зупинився Овсій Лихогуб, одягнений білогвардійцем.
— Кликала мене?
Ольга пильно глянула йому в обличчя.
"Ні, не п'яний він. На сцену його випустити можна". Уголос же промовила:
— Як же це так, Овсію? Слово давав... Я тобі повірила. Ми всі повірили, а ти ось перед виставою...
— Все в порядку, Ольго, роль свою знаю, а що трохи до чарки приклався — критись не стану. Маю гріх.
— Ми ж домовлялися, і сам ти говорив: "Покинув пити".
Що ж мені зараз з тобою робити? Хіба замінити тебе кимсь іншим?
Ольга помітила, як ці слова вразили парубка.
— Ні, ні! Що ти, Ольго? Навіщо заміняти? Я сам гратиму... Я ж роль знаю і не зіб'юся. Даю слово... А ти вір мені... Не підведу.
Пильніше глянула йому в очі й помітила, як він, не витримавши чомусь її погляду, схилив голову.
— Я сам гратиму. Чуєш, Ольго? — промовив він хмуро, з ноткою якоїсь дивної перестороги й водночас погрози.— Нікому іншому не дозволю...
— Ну добре, добре,— погодилась Ольга, і їй стало навіть шкода цього рослого, плечистого парубка, який так уперто відстоює свою роль.
— То я пішов до хлопців.— І він легко переступив поріг дівочої кімнати.
(Продовження на наступній сторінці)