— Добре, добре,— сказала Зінька,— цілий букет тобі дам, а ти вже їй вручатимеш.
— Я від душі... Тільки вибереш найкращі. Я з хлопцями заїду до тебе надвечір. Жди.
— Ждатиму.
Єгор пішов, а Зінька сіла за шитво та й задумалась, згадавши вчорашню зустріч з Прохором.
Він, як тільки стемніло, ждав її на горі. Зінька, після незабутнього побачення коло верб, вирішила було не зустрічатися більше з Прохором, але якась внутрішня сила завжди перемагала в ній розсудливість, і вона, мов зачарована, підкорялась його владній, невідступній силі і в обіймах милого забувала про все, що тривожило її, мучило, завдавало страждань.
Він любив її, він говорив їй ласкаві слова, і вона, розчулена його ласкою, дивилася в очі карі, відповідала ще ніжнішою ласкою, не нагадуючи йому більше про те, ідо вона незабаром має стати матір'ю його дитини.
Швидко минав час. Небо заступали хмари. Вони насувалися з заходу, закриваючи собою численні зорі.
Перші спалахи блискавиць стривожили Зіньку.
— Гроза надходить. Пора нам розходитись.
— Ні, не пора, Зінько. Хай собі блискає. Мені так добре з тобою. Нікуди не хочеться йти від тебе. Ти ж моя, моя? — запитував він, припадаючи до її уст.
І хороше було Зіньці від його поцілунків, завжди жадібних, і від слів його, що вимовляв він, не зводячи з неї очей.
— Любиш мене, любиш? — допитувався він не вперше, і вона, нічого йому не відповідаючи, тільки сильніше обіймала його, а він, задоволений її обіймами, ще гарячіше промовляв до неї: — Бачу, знаю — любиш... І я тебе люблю, Зіню, так люблю, що наче в тумані ходжу. Ти моя... моя!
— Твоя,— шепотіла Зінька, запаморочена його признанням, його поцілунками.— Твоя, Прохоре, навіки.
Не помічали вони, як над ними пливли хмари, як розсікали їх густу грозову завісу блискавки. І тільки тоді отямилась Зінька, коли перші краплі дощу впали їй на гаряче обличчя.
"Що він робить зараз? Чи згадує мене, як згадую його я?"
Та напливають інші думки, тривожні, болючі, що їх відганяє од себе Зінька, але не може одігнати. Вони мучать її вдень і вночі, вони вливають в душу неспокій, вони страшать невідомістю майбутнього.
"Приїде Тарас... Що скажу йому? Як спокутую зраду й невірність? За це в слободі тяжко карають чоловіки своїх дружин. Битиме й Тарас, напевне битиме... А може, ні? Скажу йому: "Ждала твоїх листів, ждала від тебе хоч словечка, а ти ж мовчав. Ти ж покинув мене, молодую. Не винна я, що полюбила іншого".
— Полюбила...— вимовляє вголос Зінька, відчуваючи, що в душі у неї немає ні радості, ні втіхи. Лише тривога, як гадина, жалить і страшить...
"Що буде? Ой, що ж воно буде зі мною?"
Зінька уявляє собі всю ту ганьбу, яка неминуче впаде на її голову, коли Прохор з нею не одружиться.
Як показатись на люди? Що скаже вона подругам і друзям? Може, справді піти до лікаря?
Та лише від думки про це Зіньку кидало в жар. Вона любить, вона хоче мати дитину від коханого чоловіка. Хіба сама не виняньчить, не прогодує, не виростить її?
"Все стерплю: і ганьбу, і докори, і образи, аби тільки моє дитя жило на світі, було здорове". Зінька всміхається. їй приємно уявляти себе матір'ю і уявляти свою майбутню дитину.
"На кого воно буде схоже: на мене чи на Прохора? Якщо хлопчик народиться, то хай би в нього були чорні брови й карі очі, саме такі, як у батька. А коли дівчинка — теж добре, щоб були в неї брови чорні, а очі мої, сипі".
Зінька засміялася сама з себе:
— Мрії ви мої, мрії золоті! Та й доведеться ж мені ще й мук прийняти, і горя зазнати. Мабуть, доведеться!..— промовила вона з якоюсь приреченістю і взялася знову до роботи.
Закрутилося блискуче коліща швейної машинки, зацокала голка, лишаючи на ситці рівний шов. Ні про що стороннє вже вона зараз не думала.
У труді минув день, а надвечір проти Рубанового подвір'я зупинилася підвода. Легко скочив з воза, щедро вимощеного запашним сіном, Єгор Шульга.
— Ти ж не барися,— попередили його дівчата-комсомол-ки,— а то запізнимось до поїзда.
— Не запізнимось! — посміхнувся Єгор, витягнувши з кишені годинник на срібному ланцюжку, який він позичив тільки на сьогодні у батька.— Будемо на станції своєчасно. Годинник не підведе, а коні добрі.— Він легкою ходою, у випрасуваних штанях і сорочці білій, влетів до хати.
— Ну, Зінько, де мої квіти? Невже забула?
— Не забула, стоять у світлиці.— І вона винесла звідти великий букет. В ньому красувалися пишні й пахучі флокси, красоля, доповнювали й прикрашали собою букет ніжні троянди й багряні гвоздики.
— Оце букет! Спасибі тобі, Зінько! — вигукнув Єгор і, не стримавшись, обняв і поцілував її в щоку.
Засміялася молодиця.
— Ти не мене, ти краще Ольгу поцілуй... Певне, ждеш її не діждешся.
— Правда, Зінько,— щиро признався юнак.— Дуже жду, дуже скучив за нею.
— Бачу! — І вона, глянувши на Єгора, ще раз мимоволі пригадала Прохора.
"Єгор любить. І все у нього в очах видно, а ось у Прохора..."
— Збирайся, Зінько, там тебе дівчата ждуть.
— А що ж мені збиратися? Можу вирушати.— І обоє вони вийшли з хати.
— Та який же красивий! Дай же і нам, Єгоре, хоч по квіточці.
— Е, ні, дівчата, не просіть... Вам роздай по квіточці, то що ж залишиться?
— Це ж ми разом з Ольгою їх вирощували. Нехай тепер милується своїми квітами.
— Сідай, Зінько, та будемо їхати.
— А як же ти будеш правити кіньми? Давай потримаю квіти,— запропонувала одна з дівчат, веселоока, жартівлива.— Давай, не бійся.
— Еге, боюсь. У твої руки що не потрапить, то вже не вирвеш потім.
— Я б хотіла, щоб і ти з своїм букетом до мене потрапив, я б тебе не випустила,— засміялась дівчина, дивлячись в очі Єгорові.— Такого молодця славного яка дівчина випустить з рук?
— Годі жартувати! — сказав Єгор, передаючи квіти Зіньці.— Так буде надійніше.
То дай же нам хоч понюхати.
— Нюхати не забороняється,— і взяв у руки віжки, смикнув. Рушили коні, залишаючи на вогкій дорозі виразний слід від коліс.
Гомінлива юрба звертала на себе увагу слободян. Не одна жінка і не одна молодиця проводжали їх очима, усміхались, по-різному гадали:
— Поїхали, певне, на весілля.
— А хто одружується? Хто заміж виходить?
— Дізнаємося потім.
— Дружно живуть... Любо па них подивитись. У них молодість краща, аніж у нас, і, мабуть, життя буде кращим.
— А Зінька, бачиш, з яким букетом. Може, свого Тараса зустрічатиме?
— Навіщо їй тепер Тарас? З Прохором вона любов закрутила...
— І зовсім не на весілля,— пояснила молодиця, що її дочка теж вирушила до станції.— Ольгу Ярош зустрічатимуть. Та ще чула я, немовби якийсь вантаж з собою везе.
— Який же вантаж?
— Не сказала дочка.
А підвода вже виїхала за слободу. В безхмарному небі співали жайворонки, у половіючих житах перегукувались один з одним перепели. Виблискувала у лузі річка і, звиваючись, губилася в зелених шатах надбережного гаю... А ще далі простяглись городи, і завершував собою краєвид листяний ліс, що покрив горби та схили, вирізьбившись верхів'ями дерев на тлі неосяжної блакиті.
Минули перший місток, минули й другий, отой самий, де колись жигаївська ватага пограбувала слобідських посланців.
Зараз тут протікав вузький струмок з чистою водою, а над ним шуміли розлогі верби й сизі кущі ліз.
Прогриміли по містку копитами коні, і знову перед очима простяглися поля, городи, луг, а за тим лугом — водокачка і станція, обсаджена могутніми осокорами...
На станції пасажирів було мало, і поява веселої юрби молоді привернула до себе увагу. Коні стояли біля конов'язі, хрумкаючи запашне сіно. Єгор з букетом квітів уже встиг довідатися в начальника станції, чи не запізнюється поїзд.
— Ні, не запізнюється,— відповів той, оглядаючи щасливе обличчя юнака.— Наречену ждеш?
— Чому так гадаєте?
— Квіти... І обличчя якесь у тебе...
— Майже наречену,— признався Єгор, виходячи на перон.
— Ну як, вчасно прибуде? — запитали в нього друзі. І Єгор, глянувши на годинник, відповів:
— Через десять хвилин. Всього десять хвилин залишилось,— і дивився на колію, що простяглася довгими блискучими лініями, звужуючись і зникаючи вдалині за лісом.
Час минав поволі. Та ось нарешті на синьому фоні неба заклубився білий димок, а через хвилину Єгор та всі його друзі побачили сизу гриву диму, яку лишав за собою паровоз.
Єгор хвилювався. Це розуміла Зінька, стежачи за своїм другом. В Єгорових очах світилися і радість, і водночас якась прихована тривога й непевність.
"А що, як не приїде?"
Та він одганяв цю непотрібну думку.
"Повинна приїхати. У мене в кишені телеграма. От не знаю тільки, в якому вона вагоні".
Жадібні Єгорові очі ні на мить не одривалися від клубів диму. Пролунав гудок, і, стишуючи швидкість, поїзд зупинився біля невеличкої станції.
Зійшло кілька пасажирів.
"А де ж вона? Де Ольга? Невже справді не приїхала? Невже на інший поїзд сіла?"
(Продовження на наступній сторінці)