— Коли б же могла я не думати, а то ж думаю, Ольго, думаю — аж отут мені пече,— поклала руки собі на груди.— На душі в мене зараз, як в осінньому небі,— все хмарами повито. Не любить він мене,— промовила Зінька з якимсь надривом, і очі її раптом наповнились сльозами. Вона не могла більше нічого сказати й не могла довше залишатися в хаті.— Не розпитуй мене, Ольго, зараз ні про що. Не треба...— І Зінька, мод у чаду, вийшла на подвір'я.
Спинилася там на якусь хвилинку, наче роздумувала: "Куди ж піти мені: до лісу, чи в поле, чи, може, на леваду? Наче п'яна, вийшла вона за ворота і попрямувала до річки "А може, краще до лісу піти? До лісу..." Та якась невідома сила вабила її пройти повз Шумейкову садибу, щоб хоч здалеку побачити Прохора, перекинутися з ним словечком, сказати, де вона його ждатиме. А треба ж, треба їй поговорити з ним, спитати, сказати про все, що передумала, що пережила вона сьогодні.
"В очі йому гляну, може, й питатися не буду, все зрозумію без слів".
І Зінька пішла берегом річки, пильно оглядаючи Шумейків сад та подвір'я.
Та замість Прохора молодиця побачила його дружину. З кошиком у руках ходила Віра в саду, визбируючи між травою червиву падалицю, що її за ніч натрусив з яблунь вітер.
Віра зупинилась, побачивши Зіпьку. Кілька секунд дивилися одна на одну мовчки, кожна думаючи про своє.
"Вона живе з Прохором і зраджує його, не любить його, а я мушу так мучитись, критися з своєю любов'ю. Бач, стоїть, наче нічого й не трапилось. А око в неї підбите. Невже то Прохор їй такого ліхтаря поставив?"
Віра, оглядаючи Зіньку, злостилася:
"Це ж вона тут ходить, щоб з моїм Прохором зустрітися. Що мені робити? Адже тепер він може покинути мене й зійтися з нею. О зла розлучнице! Я ж напишу твоєму Тарасові, нехай приїде та забере тебе звідси на шахти, щоб ти мого чоловіка не баламутила. Не буде тебе — Прохор помириться зі мною, і все стане так, як було. Ну, чого ти дивишся такими очима? Певне, чула про вчорашнє?" І Віра, одвернувшись, рушила далі, а Зінька, наче їй у груди кинуто жарини пекучі, пішла й собі, пожадливо зиркаючи очима по саду.
"Ну де ж ти, Прохоре? Де? Невже тобі серце нічого не віщує, що я тут, що я хочу тебе бачити, хочу з тобою розмовляти?"
Раптом у густих зарослях малинника, біля стежки, якою вона йшла, Зінька побачила Прохора з повним відром стиглої малини.
— Прохоре! — гукнула стиха, і він, почувши її голос, обернувся. В очах його світився виразний сум і невимовний біль.
Зінька відчула одразу: дуже тяжко він переживає все, що з ним трапилось біля річки. У неї защеміло серце.
"Якщо так він страждає, так журиться, значить, не мене, а її любить".
— Ти вже чула, Зіню?
— Чула.
— На вулицю між людьми соромно тепер показатись, і вдома як у пеклі. Дивитись на неї не можу.
— Правда? — зраділа Зінька його словам, але він, заглиблений у свої переживання й думки, не помітив тієї радості.
— Яке моє життя? Мука одна, та й тільки. З Карпом вони колись любилися і зараз любляться. Я ж те все бачу, не маленький. І це в одній хаті нам доводиться жити. Світ за очі пішов би звідси. А куди підеш? Ніхто не знає, що в мене отут,— поклав смагляву й сильну руку проти серця,— кому про те скажеш?
Зінька слухала Прохора, а саму увесь час непокоїла думка: "Любить він свою дружину чи не любить? Що гадає робити? Простить їй і житиме з нею чи, може, збирається розійтися? Спитаю... От візьму й запитаю в нього".
— Дружина твоя...
Прохор підвів голову, глянув Зіньці в очі і сказав:
— У матері сю ніч ночувала, а вранці прийшла, хотіла зі мною порозумітися. Ну, я не став її слухати. Я з нею, мабуть, не житиму.
— А може, Прохоре, вона покається, припинить зустрічі з Карпом...
— Все одно, чужою була вона мені до одруження, чужою зосталася й зараз.
— То навіщо ж ти одружився з нею?
— Хіба я дуже хотів її брати? Батько радив, мати радила... А воно — гадюку в дім узяли. Це ж іще батько нічого не знає. Поїхав до Харкова, має днями повернутись.
— Не журися, Прохоре, не суши свого серця. Знай: і в радощах і в горі ти не сам. Я з тобою завжди. Знай...
Пильніше глянув на неї Прохор, і очі його затеплились, й усмішка з'явилася в нього на обличчі.
— Гарна ти, Зіню, душевна... Добре мені з тобою.— І Прохор, взявши в руки відро з малиною, сказав:
— Бери їж. Смачна... Взяла жменю, покуштувала.
— Справді, смачна.
Зінька їсть малину, а він милується нею.
— Що ти робитимеш увечері?
— І сама не знаю. Мабуть, плаття шитиму...
— А може?..
— Що, "може"?
— Попливемо на човні туди,— махнув уздовж річки рукою,— аж до гаю. Там хороше. Побудемо разом. Я так скучив за тобою. Хочеться про все забути і тільки на тебе дивитися.
— Невже я така красива?
— Ти найкраща для мене в світі. То як же... Скажи, Зіню. Ждати тебе? Я ждатиму за мостом, де старі верби.
— Прийду!
З кущів малини несподівано вийшла Віра. Губи у неї тремтіли.
— Знову мого чоловіка баламутиш, підла?
— Чому це я підла? Коли не знаєш, то знай: я люблю його і ні з ким не знаюся більше...
— Ти не натякай. Я розумію, куди націляєшся. А ти,— метнула вона очима в бік Прохора,— чому мовчиш? Чому не проганяєш її? Нова спідниця розум твій завіяла? Ганьбиш свою жінку, топчеш, зневажаєш? З полюбовницею про зустріч домовляєшся?
— Геть звідси! — гримнув на неї Прохор, і обличчя такого й таких очей ще не бачила в нього Зінька. Вони палали гнівом, образою. В тому погляді була зневага до дружини й огида.— Ти не смій, чуєш? Не смій Зіньку ображати! Вона краща за тебе... у всьому...
— Ах, так? Вихваляєш! Полюбовницю вихваляєш, а свою законну жінку...
— Не жінка ти мені... Іди до свого... Карпа... Не потрібна ти. Ненавиджу тебе, і краще одійди від гріха.
— Битимеш? Змову битимеш? Нічого, ти іще пошкодуєш за тією хвилиною, коли підняв на мене кулаки. Я піду, я не буду заважати, але знай... Знай, тобі це так не минеться... Не прощу!..— І вона, злобна і мстива, зникла в кущах густої малини.
— Бачиш, з ким мені жити доводиться?
— Бачу,— промовила Зінька, радіючи в душі з того, що Прохор, очевидно, розійдеться з дружиною, тоді омріяне, довгождане щастя прийде до Зіньки, і ніколи й нікому вона не віддасть того щастя, оберігатиме його так, як уміє оберігати добра мати своїх дітей.
— А що, коли вона тебе сьогодні не пустить на побачення? Може, зустрінемося завтра або позавтра? Якесь недобре передчуття гнітить мене. Стежитиме вона за нами. Боюсь...
— Не бійся, Зіню. Нам треба зустрітись. Я ждатиму тебе. Чуєш?
— Чую...— І Зінька посміхнулася до нього.— Чую, милий мій,— та й пішла швидко берегом річки.
А в обідню пору повернувся додому старий Шумейко. І по тому, як зійшлися на переніссі в нього брови, відчувалося, що хтось уже розлютив його добре.
Переступивши хатній поріг, він не сказав навіть "здрастуйте!", а одразу метнув очима на Ганну Федорівну, грубо її спитавши:
— Де Прохор?
— У садку, збирає малину на варення. А навіщо він тобі?
— Треба, значить, коли питаюся. Гукни його.
— Тобі вже, мабуть, хтось розповів,— несміливо натякнула Ганна Федорівна, оглядаючи розлюченого чоловіка.— Збігай, Маріє, нехай до хати зайде.
Марія вийшла, а Шумейко сів край столу, дивився через вікно, мовчав.
— Якась невдача тобі була в дорозі? — поцікавилась дружина, але чоловік різко відповів:
— У мене їх не буває... невдач. А ось у тебе тут діла творяться,— і він, озирнувши хату, сказав: — Чому Віри не бачу?
Нещодавно до батьків пішла. Шумейко терпляче ждав.
Ось він помітив через вікно Прохора й Марію. Марія йшла першою, а слідом за нею — брат.
Відчувалось, що йому не дуже хотілося розмовляти з батьком, та ще зараз, коли той чимсь розлючений. Прохор догадувався, чим саме розлютили батька. Певне, йому вже відома історія, що сталася біля купальні.
"Що ж, коли він хоче поговорити,— поговоримо",— вирішив Прохор, все ж відчуваючи в душі мимовільний страх. Цей страх жив у ньому з дитинства. Неприємно, коли з-під насуплених брів суворі батьківські очі беруть, мов на віжки, його хлоп'ячі очі, і нікуди від них не подітися, і ніяк йому не збрехати, бо батько одразу помітить ту брехню і ще дужче потім гриматиме або візьме ремінь. Його руку пам'ятає Прохор ще з дитинства, з юнацьких літ.
Та після одруження батько вже ні разу не посмів піднімати на сина руку. Ото і кричить, і гримає, і очима палить, а до ременя вже його рука не тягнеться.
"Все скажу, як було. Нехай знає... Жити разом нам в одній хаті не можна: або Карпо з Марією нехай лишаються тут, або я з Віро..." — і обірвалася думка, мов гнила нитка.
"З Вірою жити після того, що сталось? Ні! Не житиму, і ніхто мене ніколи не примусить!"
І все ж Прохорова рішучість одразу згасла, як тільки він переступив хатній поріг.
— Здрастуйте, тату! — привітався до батька, але Шумейко йому не відповів.
(Продовження на наступній сторінці)