— У нас тут без всякого бюрократизму. Так би мовити, прохання є, і одразу на нього — рішення. Діємо по-військовому. Як у громадянську війну. Сам бував на фронтах, всяких людей бачив. Пропитався духом.— Карпо починав тут же згадувати недавнє бойове минуле, при тому дуже себе вихваляючи. І так він розповідав про все докладно, що відвідувач торопів, упрівав, але слухав заради ввічливості й полегшено зітхав, коли хтось з місцевих чи хутірських селян, не витримавши нудного чекання, розчиняв двері і запитував:
— Можна до вас, товаришу Нехльода?
Карпо припиняв розповідь і так ввічливо, так люб'язно брав селянина під руку, вів до столу, повчав начальницьким тоном:
— І коли вже ви позбудетеся капіталістичної спадщини — оцього боягузтва. При Радянській владі почувай себе господарем, а ти боїшся до кабінету ввійти. Ну, сідай, розказуй, в чому справа.
— Та я вже...— мнеться селянин,— так що й розказував. Це вже втретє заходжу... і бомагу подавав. Ви обіцяли все провернути... Так я оце приїхав... А діла мої вже вам відомі.
— Ну, пригадую, пригадую,— супив брови Нехльода.— Як же... Це про землю щось...
— Ні, товаришу Нехльода. Земля є. Спасибі, Радянська влада наділила. А я лісу хочу дістати на хату, бо в мене хата згоріла. З сім'єю в землянці живу. Про ліс я клопочуся.
— Так, так, справді, лісу прохав. Ну й голова! Та хіба з вами тут не заморочишся. Вас он скільки, а я один. Так що ж, лісу дамо, будуй нову хату...
Попередній відвідувач, користуючись нагодою, прощався з Карпом, а той, ввічливо посміхаючись, проводжав гостя до дверей.
— Отак, знаєте, щодня — тому те, тому інше... Завертітися можна.
І як тільки причинялися за поважним гостем двері, Карпо різко обертався, впиваючись злими очима в переляканого прохача. Якусь хвилину він мовчки дивився на нього, потім не поспішаючи підходив до столу, заклавши за спину руки.
— Скільки тобі років? — несподівано запитував голова вол-кому.
— Мені б лісу...
— А я тебе запитую: скільки тобі років?
— Ну, сорок п'ять після великодня минуло,— відповідав спантеличений прохач.— А хата в мене згоріла ранньою весною...
— Так тобі сорок п'ять років, а ти, дурна довбешко, не розумієш, що коли зайшов до мого кабінету партєйний чоловік, значить, не тривож мене.
— Та я ж не тривожив... Я спитався...
— Спитався... Немає в нас лісу! Навідаєшся через місяць.
— А коли ж я хату збудую? Нагряне зима люта, діти малі в землянці. Ви вже, будь ласка, допоможіть. Я не від того... Я розумію... за послугу... Тільки я по бідності моїй більше не зможу.— І селянська потріскана від вітру, мозоляста рука тяглася до столу, затиснувши в зашкарублих пальцях зім'яті паперові гроші.— Ви вже не відмовте... Хочеться до зими бути у новій хаті.
— Це що? — визвірявся Карпо Нехльода і підвищував голос так, щоб його чули за дверима інші прохачі.— Це що, питаюся? Хабара даєш? Підкупити збираєшся мене, більшовика, який пройшов громадянські фронти, що кров проливав!.. Геть! Зараз же геть! — кричав Карпо, лютіючи.
Селянин поквапливо ховав гроші і під натиском Карпа задкував до дверей, де стояли слобідські прохачі і люди з хуторів. Вони чули Нехльодин крик — певне, розсердився дуже, а до нього сердитого краще не звертатися, бо все одно відмовить, тому й завагалися: йти на прийом тепер чи не йти? І ніхто з них не наважувався першим переступити поріг кабінету.
Вигнавши селянина, Нехльода розчинив вікно. Надворі був сонячний день. Кружляла над осокорами галич. Карпо якусь хвилину стежив, як матері-птахи годують галченят, а вони, ненажери, махаючи крильцями, надсадно каркають, вимагаючи для себе ще їжі.
Та думає зараз Карпо про сьогоднішню зустріч з Вірою і аж очі мружить від задоволення. Він уявляє собі, як вона голубитиме його, як цілуватиме, а він...
Скрипнули двері, обірвали солодкі мрії. Голова з кошлатим нечесаним волоссям просунулася крізь двері.
— Чи можна до вас?
— Ну-у? — І руки Нехльоди стиснулися за спиною в кулаки.— Слухаю тебе.
— Казали, щоб навідався сьогодні...
— Навідаєшся через місяць.
— Моє діло таке, що не терпить... Зраночку жду. І коневі вже корму нема, і собі харчів не взяв.
— А ти що? Може, гадав, я тебе і твого коня харчуватиму? Сказано — через місяць!
— Я ж то думав...
— То тільки індики думають.
— Еге, то правда... Ми люди темні. Сказано було сьогодні навідатись, я і приїхав...
— А тепер тобі сказано...— підвищив голос Карпо, і селянин причинив двері.
Та знову інші люди напосідають з проханнями та скаргами, але ж у Нехльоди немає зараз ні часу, ні бажання всім цим ділом займатися. Карпо глянув на годинник і вирішив, що пора вже йому обідати.
Але ж не встиг він скласти папери, як широко й сміливо розчинилися двері і до кабінету ввійшов тесть.
— Чув, Карпе, чув? Знайшли... Аж під Білгородом знайшли мою Метелицю. І тих циганів схопили. У тюрмі вже вони, голубчики.
Зять слухав тестя, а сам думав:
"Чого він прийшов сюди? Хіба про таке не можна було сказати мені вдома?"
— Я до тебе, Карпе... Така радість. У тебе тут телефон. Звони в повітову міліцію, щоб швидше рисачку доставили. Ти начальство, тебе швидше вони послухають.
— А звідки ви, папашо, знаєте, що Метелиця знайшлася?
— Прибув звідти міліціонер. Дзвони. Не гай часу.
— Папашо, може, це тільки балачки?
— Які балачки? Це точно. Мусили розшукати. Я просив. Я розказав, які прикмети і де забрано. Все їм відомо.
Карпо подзвонив. Дійсно, розшукали рисачку, але чи вона Шумейкова, чи якогось іншого хазяїна,— ще невідомо.
— Як невідомо? Що значить — невідомо,-коли я сам про всі прикмети їм розповідав! — І раптом він заявив: — От що, Карпе, ти мені казьонних коней дай. Я сам туди поїду. Я заберу. Не могли іншу... Рисачка Метелиця орловської породи, чистокровна... Такій рисачці, мабуть, і ціпи не складеш. А вони там щось мудрують.
— дообідаємо, папашо, за обідом про все домовимось. Гайда додому.
— А коней даси?
— Дам. Ще й кучера дам.
— Я можу й без кучера. Не з панського, з мужицького роду. З кіньми мав справу змалку. Так що я, мабуть, після обіду й вирушу в дорогу.
Залишилися біля волвиконкому декілька підвід чекати завтрашнього дня, бо, мабуть, сьогодні товариш Нехльода не прийматиме.
Ті, що вже бували в нього на прийомі, розповідали:
— Воно як кому пощастить. Інший, знаєте, потрапить, коли він у доброму настрої, і тоді зробить людині все. А більшість отак їздять-їздять, а потім плюне та й не з'являється сюди більше.
— Якби ж то знати, коли до нього можна підступитися. Люди ми не слобідські. Раніше за Томарівською волостю значились, а тепер до Борисівської нас приписано. У мене й справа така, що я й сам не знаю, куди звертатися: чи в міліцію, чи до Нехльоди. Продподаток наклали на мене непосильний, то я спитатися хочу, хто з них старший — чи міліція, чи Нехльода? Сам я незаможник з діда-прадіда.
— Не сюди тобі треба йти.
— До міліції?
— Слухайся мене,— встряє в розмову третій прохач.— До Нехльоди заяву пиши. Так, мовляв, і так. Бідняка утискують, неправильно розкладку роблять. Треба на бомазі все як є описати.
Багато тут почуєш різних порад. Людям нікуди поспішати, бо доведеться, мабуть, ночувати, щоб хоч завтра потрапити на прийом до голови волвиконкому.
Так минає робочий день. Один по одному з приміщення виходять службовці, зникаючи у слобідських вулицях та провулках.
А трохи згодом розчиняються двері, і волвиконкомівський сторож березовою мітлою вимітає з приміщення різні папірці та сміття просто на вулицю.
Карпо не відразу зайшов до купальні, а кілька разів пройшовся сюди-туди, озираючись та перевіряючи, чи нікого немає поблизу, чи не стежать за ним сторонні очі.
Навколо було тихо, спокійно. І тоді Карно тихенько постукав у дощані двері. Вони одразу розчинилися.
— Сама, Віро?
— Швидше заходь. І так уже заждалася тебе. Двері причинились. Цокнув зсередини засув.
— Купалася? — запитав Карпо, пожадливо оглядаючи білу сорочку з мереживною оторочкою.
— Хіба не бачиш? — і тріпнула головою, а довге волосся так і розсипалось по плечах пахучими хвилями.
Карпо рвучко обняв, пригорнув її, гарячу й трепетну, до своїх грудей.
— Ну ось... Тепер ми одні... Прохор у млині, тесть поїхав Метелицю забирати...— говорив він, задихаючись від внутрішнього хвилювання.
— А я боюсь, боюсь, Карпе, довго тут залишатись.
— Чого ж боятися? Такої нагоди жди, та хто знає, чи діждешся? Яка ж ти, Віро, принадна.
Пахне від неї річкою і ще чимсь духмяним, приємним: чи м'ятою, чи татарським зіллям, чи любистком... Пахощі ті туманять голову Карпові, і він, нестямний, припадає знову до Віри.
— Божевільний, що ти робиш? — А сама обіймає Карпові плечі, гладить голову й шепоче йому слова, яких Карпо не сподівався чути від неї.
— Ти б покинув свою Марію... Холодна вона, як риба. А ми разом будемо жити. Виїдемо з цієї слободи... Ти ж такий розумний, такий бувалий, скрізь собі добру посаду дістанеш.
(Продовження на наступній сторінці)