Слуга прибіг у спальню Миколи Платоновича переляканий, сповістивши, що до них заявився сам генерал-губернатор. Біляшівський сприйняв цю звістку спокійно, але, шануючи генерал-губернаторський гонор, попросив переказати його превосходительству, що він до такого візиту належно не одягнений, отож хай його превосходительство або почекає, поки він одягнеться, або ж, коли справа надто нагальна… Його превосходительство не дослухав слугу, відсторонив його рішучим рухом і покотився просто в спальню Біляшівського.
— Не турбуйтеся церемоніями, — сказав. — Я приніс вам мою позичку — десять тисяч карбованців.
— О! — тільки й сказав уражений Микола Платонович.
— Так-так! — нетерпляче сказав генерал-губернатор. — Приніс усе до копійки. Навіть більше… — поставив супроти Біляшівського суворі очі й пильно подивився на свого ворога. — Скажіть, чому ми із вами розбили горшки?
— Та бог з вами, ваше превосходительство. Хіба б я посмів…
— Та от посмів! — скривився генерал-губернатор. — І не тільки посмів…
— Рішуче не розумію вас, — сухо відказав Біляшівський. Тоді побачив, як права, жіночої форми брова його превосходительства хитро зламалась у бюрократичну галочку, а ліва, так само жіночого крою, стала погідно округла.
— Такий уже ви наївний! От що я вам скажу: не наївний ви, пане сталший ладнику, а бестія. Я стежу за вами давно й неухильно…
Лице Миколи Платоновича стало холодне.
— Не облажайтеся на мене, — заходив покоєм генерал-губернатор, у час розмови він знову плутав тільки "р" з "л". — Усі ми в цьому світі бестії. А бестії тому, що життя цього вимагає. Всі ми радні втопити в рожці води брижнього чи дати йому під зад. Але таких, як ви, — він захитав головою, — еге, таких, як ви, верьмишановний, я в житті своїм не зустлічав. Саме тому я пелший іду вам назустліч і пелший плотягую луку длужби та союзу.
Простяг руку, але повисла в повітрі: Микола Платонович дивився на губернатора так, що той мусив кашлянути в кулак тієї руки, яка протягувалася для дружби й союзу.
— Бачу, хочете галантій! — сказав його превосходительство. — Галазд, даю вам тлидцять тисяч…
Обличчя в Біляшівського знову було холодне.
— Це оклім болгу — тлидцять тисяч, — сказав губернатор. — Лазом солок тисяч. Біляшівський мовчав.
— Аре я не можу дати бірьше! — скрикнув вражено його превосходительство.
— Я у вас не вимагаю, — спокійно сказав старший радник. — Борг можете повернути…
– І допоможете мені?
— Чи ж у моїй то силі? — гостріше озвався Микола Платонович.
— Обілити, скільки встигнете, можете?
— Ні! — сказав Микола Платонович, скрушно зітхнувши. — Нічого я вже не можу.
Тоді сталося ще одне диво. Ноги в його превосходительства підігнулися, і він гримнув перед Біляшівським на коліна.
— Господь з вами! — вигукнув Микола Платонович. — Устаньте, ваше превосходительство!
— Христом вас заклинаю! — заридав раптом губернатор. — Порятуйте! Все своє майно вам віддам; не хочете тридцять, дам п'ятдесят тисяч, окрім боргу, — все, що забажаєте. У вашій силі це зробити, добре знаю, змилосердіться!
Цілував Миколі Платоновичу руки й коліна, а той ухилявся, скільки міг. Махав руками, наче відбивався од настирливої мухи.
— Господь із вами! — лопотів захищаючись. — Клянусь, що нічого я не в силі вчинити, ваше превосходительство: все надто далеко зайшло.
Генерал-губернатор раптом отямився. Встав і струсив з колін порох, хоч у кімнаті Миколи Платоновича було підметено. Подивився на супротивника з ненавистю, тоді круто розвернувся й покотився з покою геть, ані в думці не маючи повертати борг, заради якого сюди прикотив…
Епілог цієї історії короткий. За два тижні комісія закінчила свою роботу, заарештованого генерал-губернатора відвезли у Варшаву. Стряпчого нагороджено Станіславом у петлицю і запропоновано місце регістратора в канцелярії правителя Київського учбового округу. Він одразу ж виїхав на місце служби, повізши в Київ свою численну родину. Там довелося мені з ним кілька разів здибуватися, був він уже тоді, як дві краплі води, схожий на нашого професора історії. Ці зустрічі я просторо описав попереду, з чого явно випливає, що своєї клятви стати таким, як усі в цьому світі, він щиро дотримав. Ад'ютанта великого князя було відставлено, що сталося з генерал-губернатором — невідомо, а от Микола Платонович… ні, історія з ним іще не закінчилася, про нього, сподіваюся, писатиму ще не раз.
Можливо, й правильно помітив колишній генерал-губернатор, що в кожній людині живе більший чи менший біс ("бестія", як він висловився), і для мене особливий інтерес складає виявляти саме таких мічених. В історії з графом Потоцьким були мічені всі: і граф, і графиня, й Бібіков. Цю саму бестію тримав у грудях і генерал-губернатор, і великий князь, не ліпший був ад'ютант. Не вільний од того став і Третяк. Чистий вийшов з цієї історії тільки Микола Платонович Біляшівський, і це, відверто кажучи, мені не подобається. Цей чоловік мав усі передумови гармонійно вписатись у ліс людей, і певний час він так і чинив. Але щось у ньому було не так. Поважаний усіма обиватель, який здобув багатство зовсім у звичайний спосіб і жив за класичними приписами всіх чиновників його рангу, після цієї історії раптом почав збиватися з пуття і дійшов майже до вар'ятства. Саме ця історія й не дає мені пристойно завершити цей розділ, що мене в певний спосіб турбує. Однак не позбуваюся надії, що генерал-губернатор мав рацію: можливо, Микола Платонович найбільша з-поміж них бестія, отже треба ще його розкусити. Поки що я зупиняю своє стомлене перо, щоб пожити в світі й набратися вражень.
РОЗДІЛ VI
Уранці я завжди важко прокидаюся. Можу сидіти до пізньої ночі, а коли лягаю спати, мене в цьому світі не стає. Сни мені сняться досить рідко, з чого висновую, що я таки цільна і здорова натура, на противагу своєму предку Іллі Турчиновському. Зате прокидаюся з натугою. Світ хитається мені перед очима, вікна моргають і пропадають, стіни перекошуються — відчуваю тоді, що в мене під шкірою, у шлунку, печінці, в голові пересипається сухий сірий пісок. Смаком того піску наповнюється рот; здається, обличчя в мене під цей час підпухає, щетина лізе вранці зі щік так нагально, аж сверблять вони мені. Очі напівсліпі, а вуста попечені й покусані. Цікаво, що ніколи не сняться мені еротичні сни, хоч я неодноразово чув, що в чоловіків-самітників це типове явище — очевидно, це ще одне свідчення моєї здорової натури.
Я встаю з ліжка, ледве висовуючи з-під ковдри ноги, вони — наче нерухомі колоди, тіло при цьому рипить і хрумкоче, ніби все воно із сирової шкіри; я бреду до вікна, тримаючи очі заплющеними й бачачи світ тільки через вузеньку щілинку; ноги мої гупають об підлогу як дерев'яні, я ж бреду до вікна, щоб прокинутися. Воно виходить на схід, і, побачивши сонце, я сліпну, відтак прокидаюся ще трохи. Плентаюся до кухні, де стоїть умивальник із відром під ним. Плескаю в обличчя водою і сяк-так промиваю сліпаки. Після того, не витираючись, сідаю тут-таки, біля умивальника, на поставленого задля цього стільця і починаю віддуватися, щоб вигнати з грудей застояне повітря й замістити його свіжим. Шкіра на підборідді та щоках свербить — відчуваю, як росте щетина. Коли б не голився двічі на день, назавтра був би вже з бородою, але хочу тримати фасон: у мене тільки невеличкі вуса й акуратна борідка, яка трохи імітує борідку нашого директора гімназії. Мені порадили це вчинити, бо директорові таке підхліб'я подобається — до такого вчителя він стає толерантніший. Але вранці я боюся бритви, рухи в мене після сну неточні, отож наближати лезо до власного горла досить складне для мене випробування — не належу до тих, хто вчиняє самогубство. Можна було б користуватися голярнею, але я обмежений у засобах і не можу собі цього дозволити.
Ліпше стає, коли з'являється із сніданком прислуга. Це важка, майже чотирикутна дівка з неживим обличчям. Поки з'їдаю кашу чи яєчню, вона робить вигляд, що прибирає, — це зумовлено моїм контрактом з господарем квартири. Застеляє моє ліжко і махає віником, але так, щоб той підлоги не торкався, при цьому очі в неї майже заплющені, але це в неї від природи — у дівки напівзрослі повіки. Вона махає віником доти, доки я снідаю, і я намагаюся з їжею не поспішати, адже тільки кладу виделку — віник миттю опиняється в кутку, дівка забирає мою тарілку й безгучно відходить. Мені подобається її безсловесність, бо не залишає після себе аніякісінького враження, що для ранку зовсім непогано. Можу спокійно й розважливо зайнятися своїм туалетом, що завжди чиню з винятковою старатливістю. Злегка пудрюся, фіксатурю вуса, вдягаю учительский мундир, на якому не має бути ані пушинки, насовую картуза й накидаю шинелю і, захопивши палицю, виходжу з приміщення, маючи ще час пройтися до гімназії, не поспішаючи, — це я вводжу у свій обов'язковий моціон. Саме в цей час згруповую враження минулого дня й приліплюю до десятка людських образів, що живуть у моїй уяві, як відбитки людей справжніх, якісь нові рисочки й факти, що дозволяє витворювати з тіней подобенства.
(Продовження на наступній сторінці)