Саме в цей момент під ганок підкотився екіпаж Миколи Платоновича, відтак з'явився й сам Біляшівський. Звично сів у карету, і тут-таки всі три спостерігачі помітили, що Третяк зник. Вони сполошилися й кинулися вслід за каретою, але та крутнула в одну вуличку і в другу, а на третю виїхала зовсім неквапно. Тут її й наздогнав один із наглядачів, що помчав слідом, але, зазирнувши всередину, побачив тільки спокійне обличчя Миколи Платоновича, який, уздрівши підглядача, раптом побагровів і рикнув так сердито, що той миттю щез. Третяка в кареті не було; де дівся стряпчий — не довідався ніхто, і сполошений генерал-губернатор підняв на ноги всю поліцію.
Третяк зник, наче впав у воду.
Рівно через місяць після цієї події його імператорська величність Микола Павлович прогулювався пішки вулицею, бо від сидячого життя здобув нахил до поганих хвороб і в такий спосіб давав змогу своєму самодержавному тілові трохи рухатися. Він був у той день ані сердитий, ні добрий і встиг розпекти тільки одного кадета, який був настільки неуважний, що не встиг при появі коронованої особи вчасно зслизнути з очей. Через це вулиця, по якій ступав Микола Павлович, швидко перед ним порожніла, і він діставав од того своєрідну втіху. Тут-то й кинувся йому під ноги Амбросій Іванович Третяк, упав на коліна й високо підняв над головою папір з доносом, вчинивши цього разу точнісінько так, як навчив його Микола Платонович.
Государ спинився й подумав, чи не ліпше повернутися й піти геть, але побачив у шибах з обох боків вулиці десятки засвічених цікавістю облич, тож милостиво кивнув прохачеві й наказав іти за ним у палац.
Амбросій Іванович, коли його ввели в пишні царські апартаменти, стояв посеред величезної зали й тремтів, як осиковий листок, йому здалося, що ситуація повторюється, і все станеться зовсім так, як у Варшаві. Ось зараз відчує звіриний рев, і на нього налетить ще більший і жорстокіший монстр.
Але нічого такого не сталося. Третяк побачив проти себе холодні водянисті очі його величності, які пильно на нього дивилися ("Як змій на нікчемну жабу", — подумав він), — цар скаргу вже переглянув.
— Те, що написав, — сказав зимно, — дуже серйозне. Коли скаржишся неправедно, ти загинув, але коли все, що тут написано, — цар тицьнув пальцем у папір, — правда, тебе винагородять і дістанеш захист. Заарештуйте його, — наказав, не звищуючи голосу.
Через кілька годин фельд'єгер мчав уже стряпчого з Петербурга у Варшаву, везучи й власноручного листа його імператорської величності. У Третяка під час тієї поїздки зійшло двадцять сім потів, а його кучерявий чуб порідшав наполовину. Передчував муки, на які його віддасть Костянтин Павлович, і бажав собі тільки легкої смерті. Те волосся, що в нього залишилося, посивіло, він згорбився і став напрочуд схожий на професора історії Київського університету Сарницького. Йому маячіли якісь привиддя, що простягали до нього руки, одна з тих почвар мала обличчя волинського генерал-губернатора, а друга — ад'ютанта великого князя. Амбросій Іванович прокидався, омитий холодним потом, ноги йому корчило, язик ставав у роті кілком, серце вистрибувало з тіла — мигало червоне, криваве марево, і йому здавалося, що вони мчать назустріч розверстій пащеці, яка за мить навіки проковтне і карету, і фельд'єгеря, і його самого. Вихоплювався з того марева, але ставало ще нестерпніше, і Третяк западав у чорний морок. Увижалося йому, що тіло його заростає шерстю і, як тільки в'їдуть вони в ліс, який бовваніє попереду, перетвориться він у вовкулаку й вистрибне з цієї душної клітки в захистя дерев. Відчув, що навколо нього й справді ліс, але дивний, несвітський: кожне дерево в ньому — жива істота. Кожне дерево — й рослина, й людина водночас, і в цьому лісі людей відчув пекучу самоту. Ставав вовкулакою, а волів жити деревом, щоб вільно закинути в небо шумливу крону й пити його, вмиватися ним, а втиратися хмарою. Тугу загнаного звіра відчув Амбросій Іванович Третяк, бо єдине, що залишилося йому з бажань: нічим ні від кого не різнитися. Хай прийде смерть, або хай стане в лісі людей тінню, хай житиме, як і всі, аби тільки мати спокій. Знав: у химерні, незвичайні сіті заплутала його доля, а це так страшно. Страшно безнастанно труситись у цьому тарантасі і знати: доки доїде до місця, може розтруситися, як борошно з дірявого міха. Ні, не хоче він аніяких пригод, а, коли, дасть бог, переживе це випробування, існуватиме ще тихіше, ніж доціль. Не відчуватиме й гордині до світу й не намагатиметься більше утверджувати свого "я". Нічого осібного, нічого надзвичайного — все "як у всіх", усе вкладене в чітко означене ложе. Прокрустових лож, думав він, не буває — є тільки наша нездатність пристосовуватися. Відтепер знав, що будь-яке ложе, до якого його допустять, буде по ньому, треба — витягнеться, а ні — скоротиться. Одного тільки хотів — минути смерть. Через це молився й заклинав, і той його безголосий поклик лунав у лісі людей, як розпачливе вовче виття. Тоді ж прирік страшним зуроченням Миколу Платоновича Біляшівського, щоб той не відступився од слова свого. "Коли відступишся від моїх сиріт, сльози їхні впадуть тобі на голову камінням!"
Фельд'єгер прибув уночі й передав найвище повеління великому князеві. Костянтина Павловича розбудили, царського листа подали в ліжко — прочитавши його, великий князь позеленів.
— Негайно викличте до мене ад'ютанта! — наказав. Ад'ютант примчав, ледве встигши застебнути на мундирі гудзики. Витягся перед великим князем, але той зірвав з нього еполети і зі звіриним ревом почав давати йому ляпаси. Ад'ютант стояв, як дерево, чітко виконуючи християнську повинність підставляти другу щоку, — не тямив, що відбувається.
— Ти, негіднику! — кричав великий князь. — Брехуне й підступнику. Зігною, розтопчу, розітру!
Великий князь схопив ад'ютанта за комір і поволік у знайому вже нам приймальну залу. Ад'ютант відразу ж упізнав запалені очі стряпчого, затремтів, як осиковий лист, і раптом божевільне заверещав. Спробував кинутися геть, але слуги перехопили. За кілька хвилин убігли захекані козаки.
— Сто нагаїв негіднику! — закричав великий князь, і штани злетіли з ад'ютанта, наче за помахом чарівної палички.
Засвистіли бичі, а великий князь бігав довкола жертви і похрускував пальцями — голосно рахував. Ад'ютант вив не своїм голосом. Амбросій Іванович не витримав: упав на коліна й заломив у німому благанні руки.
— Досить! — рявкнув великий князь. — У фортецю, в одиночну камеру мерзотника! В ту саму, де сидів оцей!
Вихекнув із себе повітря і раптом спинився, придивляючись, як молиться і б'є поклони стряпчий. Нечутно наблизився до Третяка і став. Амбросій Іванович закляк зі зведеними догори руками.
— Вдалося тобі викрутитися, голубчику? — спитав великий князь сардонічне. — Ферт ти, братику, ферт! Шкода, що я тоді випустив тебе зі своїх рук.
— Помилуйте! — прошелестів ледь чутно Третяк.
— Звісно, помилую, — сказав великий князь. — Але більше не потрапляй мені на очі, голубе. Мокрого місця від тебе не лишу!
Третяк кинувся, щоб поцілувати ноги великому князю, але той бридливо відскочив і помчав через приймальну залу.
— Слідчу комісію — в Житомирі — заревів він. — Відправити зараз же!
Слідча комісія виїхала в ту ж таки ніч, прихопивши з собою і стряпчого. Вони зупинилися ночувати у Зв'ягелі, і звідси Третяк зумів послати в Житомир посланця, який мав випередити комісію, — був то один із його чотирнадцяти кумів. Кум учасно звістив старшого радника про приїзд комісії, і той був готовий її зустріти в той час, коли генерал-губернатор і гадки не мав про напасть.
Комісія разом із нещасним Третяком приїхала до Житомира ввечері, і, як тільки розташувалася на відпочинок, до галку дому, в якому зупинився головний ревізор — генерал, ступив Микола Платонович.
— Я прошу, — сказав він генералу, чемно схиливши голову, — прийняти мою допомогу…
Генерал розпитав те-се, зрозумів, з ким має справу, і згодився. Микола Платонович розкланявся, а за кілька хвилин уже їхав в екіпажі, хоч його будинок був тільки за квартал.
Амбросій Іванович Третяк у цей час ридав в обіймах своєї щедрої й лагідної половини. Довкола них радісно товклися всі чотирнадцятеро дітей, дехто втирав і собі сльози, хоч нічого не розумів із того, що відбувалося.
— Я вже вас ніколи більше не покину! — клявся надміру розчулений Амбросій Іванович. — Ніколи-ніколи!..
Тієї ж ночі відбулася ще одна досить цікава подія.
Колишній старший радник Микола Платонович Біляіпівський спокійно попив чаю з помазаною маслом булочкою — масло те виробляли на хуторах біля Житомира німецькі колоністи — і готувався лягати спати, був уже в халаті, панталонах і нічному ковпаку, коли ж раптово в передпокої задзеленчав дзвінок. Микола Платонович перезирнувся із слугою, і в них обох стали однаково здивовані й однаково тривожні лиця, адже навіть Третяк не зважувався турбувати у цей сокровенний час Миколу Платоновича. Дзвінок задзеленькотів настирливіше, і Біляшівський дав очима слузі сигнал відчинити.
(Продовження на наступній сторінці)