— Ви хороша людина, пане Сатановський, — сказав він. — Скажіть, чому всі вас не люблять?
Я засміявся. Мій сміх під парасолем звучав глухо.
— Де ви бачили, щоб хтось любив хороших людей? — спитав я. — Люди люблять корисних собі людей.
— Вчора я теж так думав, сьогодні — ні!..
Він стояв і дивився, як відпливає в дощовий морок мій парасоль, а я відчув, що мені під цим дощем весело. Завтра він пожаліє, що вдався зі мною у щиру розмову, і йому буде незручно дивитися мені в очі. Завтра він зробить вигляд, що забув про цю зустріч і про нашу несподівану погодженість: що може бути спільного в молодшого вчителя із виконуючим обов'язки директора. Він пройде повз мене, холодно кивнувши, бо захоче відгородитися від цього вечора, коли він виказав своє слабодушшя, завтра він знову стане нормальний. Розпікатиме вчителів, і посилатиме під різки учнів, і ступатиме по коридору з тою ж таки урочистістю, з якою виступав колишній директор, на його обличчі лежатиме відомий усім директорський вираз, від якого на всіх, в тому числі й на мене, нападатиме ляк.
Зараз він сховається за дверима власного дому, де чекає на нього роз'ятрена жінка, і вони зітнуться між собою, як коти. Здається, він поведеться сьогодні з жінкою нещадніше, ніж завжди, а може, й злякає — це треба йому, щоб знову стати самим собою. Я йшов під широким дахом парасоля й усміхався: моя доброта не дала йому втіхи. Він змушений був прийняти її в хвилину слабкості, і найкраще, коли вважатиме мою доброту за підхлібність собі. Так, це виляння хвостом кволішого й меншого перед старшим та сильнішим — старші й сильніші люблять таке відчувати. Але в ньому житиме й тривога — він не може, як Ковнірчук, поїхати до Києва й собі, щоб там зладнати своє діло, — йому треба бути в гімназії. Зрештою, він живе зі своєю жінкою так, що в нього в кишенях гуляє вітер, і це — головна причина, чому лишиться бездіяльний і сподіватиметься манни з неба, — його приятель і супротивник не матиме в ньому конкурента. Зрештою, він і справді старий та немічний і давно змирився з думкою, що йому ніколи не стати поліцейським. Вже хоче забезпеченого спокою, але ніколи його не матиме. З інспекторського місця його ніхто не прожене, бо він шанується, але вище цього не стрибне. Той, хто хоче стрибати, не може мати такої розслабленості, йому потрібні насталеність у м'язах і гаряча кров.
Через якийсь час сюди прибуде новий директор, здається-таки, Ковнірчук. Вони займуть супроти себе позицію холодної та чемної війни, яка кінчиться безсумнівною поразкою Ленсаля, коли він захоче дослужитися на своєму місці пенсії. Отож увесь свій запал і лихоносність виміщатиме на тих, хто не зможе йому зашкодити, тобто на учнях та власній жінці. Хвилини слабкості в нього будуть, але тільки тоді, коли світ ставатиме для нього п'яним. Тоді він прокидатиметься зі свого сну і переконуватиме себе, що він таки добра людина. Коли жінка до того допустить, він виллє на її грудях розчулену сльозу, а коли виявить нетерпимість, гірше буде їй, а не йому. Гімназисти цих складних переливів його єства не пізнають, а понесуть із собою в пам'яті його образ, як поліцейського, котрому не пощастило.
Через кілька днів директор раввінського училища був уже в Києві і здійснював операцію, яку давно розіграв в умі з усією мисливською винахідливістю. Перше, що він учинив, — найняв собі приміщення у напівпідвалі за два будинки від дому попечителя учбового округу. В лавці Києво-Печерської лаври він накупив дешевих образів у рамах і без рам, а маючи серед ченців брата у других своєї покійної жінки, ввійшов із ним у стосунок, вгостив брата так, що той не зміг вийти до вечерні, а натомість дістав у нього в позику, написавши розписку, Біблію печерського друку в стародавній шкіряній палітурці з тисненнями та двома замками. В тій-таки лавці він придбав немало лампадок і воскових свічок, заставив усім тим добром куток навпроти вікна, що виходило на хідник, по якому в один і той же час зволяв шпацірувати його світлість. Влаштував він і аналой, покривши його парчею й поклавши туди Біблію. Лампади й воскові свічки запалювалися за десять хвилин до того, коли Матневський Шашкін щодня після обіду з палицею в руці, незважаючи на погоду, виходив із дому. За п'ять хвилин до того, як мав підійти князь, Ковнірчук кидався відчиняти кватирку, на розведений у жаровні вогонь висипав жменю ладану, якого купив у тій-таки печорській лавці цілу торбину, а сам падав на коліна перед аналоєм, гаряче хрестився і бив лобом об підлогу, молячи бога, щоб князь звернув на нього увагу і посприяв здобути місце директора Житомирської гімназії.
Князь ішов хідником, викидаючи палицею, обличчя його було погідне, геометричне круглі очі синьо сяяли, чималий ніс, помережаний червоними капілярами, стримів з усією поважністю, вуста стулялись у курячу гузку, а масивне підборіддя похитувалось у такт ходи. Почувши запах ладану, подумки помолився за упокій чиєїсь душі, відчуваючи водночас смиренну меланхолію й поблажливий смуток — думав-бо про дочасність та тлінність людського життя. Другого дня він знову подумав про невідомого покійника і так само щиро побажав йому, щоб земля для нього стала пухом, а третього трохи здивувався й зацікавився, бо цілком слушно вирішив, що покійника пора б відправити в царство вічного сну. В цей час він уздрів двірника, котрий стояв у воротях будинку, звідки виточувався божественний запах, сторож був чимось схожий на самого князя: мав такі ж геометрично круглі очі й рот-присосок, правда, ніс його світився куди ясніше за князевий, а бакенбарди були густі та пишні. Матневський-Шашкін зволив зупинитися й поманив двірника пальцем.
— У вас тут покійник? — спитав він, вдихаючи солодкі запахи ладану.
— Нікак ніт! — озвався, виструнчившись, двірник. — Покійника у нас останнім часом не бувало!
Двірник подивився на князя ясно-синіми й геометричне круглими очима, і ті очі зустрілися з такими ж очима, тільки князівськими.
— А чому ж у вас так пахне? — спитав попечитель, втягуючи тремтливими ніздрями солодкий запах.
— Поселився богомільний чоловік, — відрапортував двірник, і собі поворушивши тремтливими ніздрями.
Попечитель поводив туди-сюди головою і, скеровуючись на запах, рушив просто до кватирки, з якої таки випливали ніжно-сині пасемка. Це так його зворушило, що він присів, хрускаючи кістками, — та історія починала його інтригувати. Побачив прикляклого чоловіка, котрий так самовіддано бив поклони, наче збирався продовбати лобом підлогу: зводив руки до завішаної іконами стіни, вдаряв себе в груди, а тоді припадав до землі. Вся постать богомольця тонула в димі, свічки в тому димі горіли, як очі, лампади від ударів лобом об підлогу здригалися, від чого язички підстрибували: інколи незнайомець брав з аналоя Біблію, цілував й, притискав до грудей; бувало, що й обертався, начебто хотів, щоб князь міг його роздивитися, — отакий собі чоловік. ні високий, ні низький, ні худий, ні повний, з невиразними рисами обличчя. Князю вже затікали ноги сидіти в такій позі, тож він вирішив розпрямитися, а коли це вчинив, в нього знову затріщали кістки, обличчя від натуги побагряніло, і він змушений був подихати круглим, як і очі його, ротиком.
— Хто такий? — спитав у сторожа.
— Не могу знать, ваше-ство, — відрапортував двірник. — Новий жилець. Заявити на нього, з вашого наказу, в поліцію?
— Дурак! — коротко відрізав князь. — На такого святого богомольця? Та як ти посмів?
Двірник побілів, тоді позеленів, і за мить перед ворітьми його не стало, а попечитель знову присів біля кватирки, а переконавшись, що богомолець і досі ревно молиться і б'є поклони, рушив далі, але вже не незворушно, а схвильовано. "Ні! Ні! — бурмотів він, забувши підпиратися палицею, а несучи її, супроти звичаю, на зігнутій руці. — Не перевелися ще святі люди!"
(Продовження на наступній сторінці)