— Дуже все прямолінійно розумієте, пане Ленсалю. А чому? Тому, що старієте і ваш мозок вапніє. Не ображайтеся на мене, але директором ви не станете…
— Не розумію, — Ленсаль був здивований і спантеличений. — Наскільки я знаю — це вже мода така в попечителя робити з інспекторів директора.
– Інспекторів, котрі куплять у нього посаду…
— Думаєте, з ним можна те… — Ленсаль поворушив пальцями, наче перемацував банкноти.
— Був би я вам поганий друг, коли б сказав: "Так!" — мовив Коднірчук. — Випиймо!
Вони вдарили чарками, аж розплескали горілку. Щоб не розплескувати її більше, швиденько перекинули чарки до рота, і напій проваливсь у темну прірву.
Ковнірчук заплющив очі, тоді шумко дихнув, помацав пальцями повітря, а по тому втупив у Ленсаля важкий червоний погляд.
– Є в мене, пане Ленсалю, одна давня, а може, й недавня, одна заповітна, а може, й чудернацька думка. Знаєте, отак ходячи на полювання, я придивлявся до дерев. Ви придивлялися до дерев, пане Ленсалю?
— До дерев? — спитав уже зовсім приглушений трунком Ленсаль. — Ні, я ніколи не придивлявся до дерев.
— А я придивлявся і вам раджу. Всі ростуть із землі, всі однакові в лісі, над усіма спільне сонце, спільне небо, але одне дерево росте швидко, наче бур'ян, і до хмар досягає, а друге ледве кощіє і не може пробитися. Отак і ми, люди, в цьому світі: розумний угорі, а дурний унизу.
Він засміявся, погасивши очі. Ленсаль у цей час обгризав каплуняче стегенце, наближав його до обличчя, а тоді хапав зубами. Не завжди йому вдавалося вкусити, тоді він лише клацав.
— Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?
— Воістину, — сказав, черговий раз клацнувши зубами, Ленсаль.
— Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, женуть у рості, тягнуться — у цій гонитві й ліс виростає. Високий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші всихають, і нічого немає тут несприйнятного.
— Воістину! — сказав Ленсаль, таки гризнувши м'ясо.
— Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре. Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.
— Вище — це ви, а нижче — це я, — благодушно прорік Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й почав вимочувати трунок.
— Таким хлібом закусювать гарно! — сказав.
— Стривайте, не пийте, — стримав його Ковнірчук. — Бо вип'єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити. А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і впоперек дороги ставати не хочу.
— Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? — здивувався Ленсаль. — Ви директор, а я інспектор, ви в одному місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходимо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви директором гімназії захотіли стати?
— Вгадали, пане Ленсалю, — всміхнувся Ковнірчук. — Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами змаганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене — бог вирішить. І серця на мене за те не тримайте, бо ми — як два бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає. Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бога уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля…
Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.
— Це безчесно з вашого боку, — сказав він. — Коли так станеться, нашій дружбі кінець!
— Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть. Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш приятель, директором стану, то пришлють сюди третього — не тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший, ніж я, подумайте…
Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, як муху.
— Я думав, що ви друг, а ви… падло! — сказав і різко підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Вирівнявся і став знову, червоний, як рак.
— Міг би вас не попереджати, а от бачите — попередив. І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне світить. Та й бог однаково сприяє…
— Щось ви часто про бога почали згадувати, — сказав Ленсаль їдко.
— Бо всі ми під ним ходимо, — По-святенницькому звів очі Ковнірчук. — Всі нитки доль наших він тримає у своїх руках.
— Смієтеся з мене? — ледве провернув язиком Ленсаль. — Прощайте навіки!..
Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник грюкнув дверима.
— Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! — крикнув йому вслід. — Хто зна, може, вам доведеться переді мною на струнці стояти!
Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний і чорний.
— Ну що ж, шановний, ви лишилися сам, — солоденько сказав він. — Випийте ще чарочку, бо це буде остання на багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! — проспівав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як до вуст найкоханішої з жон…
Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, настрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу на повний чвал вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаявся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справжнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені приємне.
— О, пане інспектор! — сказав я. — Добрий вечір!
— А ви чого лазите в дощ! — накинувся на мене Ленсаль, наче я був не вчитель, а гімназист.
— Гуляю, — сказав я найдобродушніше. — Маю звичку перед сном подихати повітрям.
Ленсаль схаменувся, бо вжив-таки неналежного тону, і почав скаржитися на зловмисний екіпаж, котрий обляпав йому полу шинелі (а шинелю цю він зовсім недавно пошив) і штанину, хоч не таку нову, як шинеля, але зовсім добротну.
— Чи не дозволите, пане інспектор, — з участю сказав я, — взяти вас під захист цього чудового парасоля?
Ленсаль це мені дозволив. Я взяв його під руку, і під спільним дахом ми відчули затишок та погодженість.
— Ви помітили, що я п'яний? — спитав Ленсаль. — Не вражайтеся й не осудіть.
— О, всі ми буваємо п'яні! — сказав миролюбно я. — В той чи інший спосіб.
— Скажіть, що найбридкіше в цьому світі? — спитав Ленсаль.
— Зрада найближчого приятеля, — в тон йому відказав я.
— Звідки ви це знаєте? — насторожився інспектор.
— Бо колись сам пережив таке, — збрехав я. Дощ мирно тахкотів над нашими головами.
— Знаєте, ви вгадали, — проказав він розм'яклим голосом. — Це таке почуття, наче тебе викачали в гною.
— Навіть гірше, — підхопив я. — З гною можна обмитися, а від зради приятеля ніколи.
— Маєте рацію. Здається, щось, десь, колись я вчинив не так.
— Коли віз наскакує на воза, — мовив я, — один візник здебільшого не винуватий, але калічаться обоє.
— Я не знав, що ви такий проникливий, — здивувався Ленсаль.
— Це тільки ввечері і в дощ, — сказав я. — Живу як палець, а коли людині самітно, вона смутиться. Коли ж смутиться, вона мимоволі починає мислити.
— Сам бог послав вас мені назустріч. Знаєте, я мав приятеля, доброго приятеля, а той узяв і плюнув мені в обличчя.
— В мене колись було так само, — збрехав я — Відтоді уникаю сходитися з людьми ближче. Давня мудрість: ні з ким ти занадто не сходься у світі: не радітимеш, але й не смутимешся.
Ленсаль мовчав. Сопів, і у затишку парасоля поширювався горілчаний перегар.
— Може, воно й так, — сказав після мовчанки. — Все наше життя якесь змагання. Все воюємо, все воюємо, але в житті особистім… Хочеться мати когось такого, з ким би не був підозріло-насторожений. Душі все-таки треба відпочивати.
— Тим і страшна зрада, — сказав я. — Людина опиняється голою перед світом та небом.
— О так! — вигукнув Ленсаль. — Скажіть, не здаюся я вам непристойно п'яним?
— Непристойно п'яний світ, — відповів я. — Людина помічає те, тільки випивши.
— Але ви, кажуть, не вживаєте цього зілля? — здивувався Ленсаль.
— Бо не хочу, щоб світ був для мене непристойно п'яний. Ви вже вдома, пане Ленсалю.
— Я не хочу йти додому, — примхливо сказав Ленсаль. — Жінка мені зараз влаштує гарячу купіль.
— Це й добре, пане Ленсалю, — сказав я. — Відведете з нею душу і заспокоїтеся.
— Ви гадаєте?
— Переконаний у тому, — мовив я і штовхнув інспектора ліктем.
Я побачив бліду пляму його обличчя, повернувся він до мене, наче хотів придивитися. Але я знав, що він бачить: величезний чорний парасоль й людські ноги під ним.
(Продовження на наступній сторінці)