«Сивий» Валерій Шевчук

Читати онлайн оповідання Валерія Шевчука «Сивий»

A- A+ A A1 A2 A3

Жовті звуки зникли. Всі заворушилися. Я підходжу до труни і зазираю в середину. Сиве волосся, ніс, заплющені очі, воскова шкіра, я дубію: переді мною вперше так близько труп. Але я не належу собі. Коло мене вчитель історії, директор і родич, які теж не належать собі. Ми стаємо на чотири боки, кожен на кінець труни, і виструнчуємося, наче на параді. В кутку біля стелажа чорний дідок. Він уже стоїть. Але стоїть спиною до нас. Голова його задерта, і я раптом розумію: він зважився на те, на що не міг зважитися я. Так, він читав надписи на корінцях. Ліва його рука вперлась об парасолю, і від того він здався однокрилим вороном, який тільки й залетів у цю господу, щоб прочитати назви на корінцях.

— Ну, взяли, — тихо командує директор, і мені в плече врізається ріжок труни. Я дивлюся перед собою з невимірним здивуванням і відчуваю себе Дантом. Еге ж, я маю спуститись у пекло, і там чекає на мене бозна-що.

5.

Ввечері я знову торгаю струни гітари. Дві з них звучать ясно, а п'ять хриплять. Я хочу співати. Надто багато накопичилось у мені чорного. Тому я й хочу співати. Кручу ґвинта, одного, другого й третього. І моя гітара прочищає свій голос. Вона, як співак, котрий захрип, але, вже одужує. Чотири струни звучать уже чисто і ясно. Троє хриплять. Я надаремно кручу Гвинтами. Зрештою, я розумію, чого мені бракує. Хочеться вернутися до тих книг...

Коли ми' сіли за столи, сивого чоловічка в хаті не було.

Але коло стелажів стояв його стілець, і я позирав туди защораз.

Чорна мала постать, сивий ворон спустився з неба, сів і відставив крило. Воно в нього трохи хворе, те крило, він сивий і давній, і не мені його збагнути. Він завжди прилітає на такі випадки: летить і дивиться —біла борода; він летить, він знає куди летіти й коли, він над розклеєними бруньками садів; він тінь, яка падає від кожного з нас; він наше минуле й наше майбутнє — те, чого й боїмося; відставлена парасоля, черевики в калошах, обличчя висунуто наперед — в білій бороді, в білому волоссі, чорні очі дивляться трохи хижо; еге ж, він розіп'явся на стелажі, обхопив його обома руками і п'є з них сік. Прозорий сік з чорних палітурок, на нього летить з-за палітурок міль, нетлі, хоч зараз і не ніч, повзуть якісь жучки, яких мені треба знати, як біологові, але яких я не знаю. Все воно в цьому настрої, в оцих моїх чотирьох розладнаних струнах — плаче жовтий колір, жовтий оркестр і сонце.

Я знесилений. Але горить у мені й нетерплячка. Бо я незвідь навіщо тужу за покинутими в тій сумній кімнаті книгами. Я боюся за ці книги і теж бозна-чому. Хочу знайти свою пісню, але вона не дається мені й сьогодні. Я її ще заспіваю, але для цього треба наладнати дорешти гітару. Щоб вона знайшла чистий і ясний голос.

6.

В неділю я зважився туди піти. Та сама дорога під гору, тоді — парк; день сутінний і вітряний; вітер розвіює мою одежу; дерева стоять принишклі й насторожені: чекають від цієї весни чогось особливого. Вона все ще бариться, все ще вичікує, дерева теж зачекалися, здалося мені, бачу тугу їхніх витягнутих гілок і їхній неспокій. За парком — річкова долина, в якій тоне і в'ється, і блискотить величезна, довжелезна рибина, ряхтить лускою і по ній пливуть човни. Вона сіра сьогодні, як і небо; сонце в тому небі, як човен на річці, дивний, золотий і схвильований.

Входжу в завулок. Тут нещодавно пролилася жовта музика. Це все-таки неґречно приходити туди так швидко. Мене можуть вигнати звідти в три шиї, і я їх не засуджу. Але мене тягне туди неясна сила, якій не можу опиратися. Все-таки в мені й досі не погасла ця дивна тривога, біль і занепокоєння. Хочу стати перед тим стелажем з чорними книгами, хочу щоб і на мене вилетіла міль, нетлі і поповзли оті жучки, назви яких не знає жоден біолог. Хочу розвести підняті руки і обійняти той чорний стелаж.

Я в цьому місті ще гість, в мене немає тут жодного родича, я поки що самотній. Але я майже прийшов до цього обмитого жовтою музикою дому. Ман-дрованець, навіть, без торби за плечима, який нарешті запраг спокою. Мандрованець, якому годі блукати по світі і пора знайти захистя. Там за тими стінами —книжки, які простояли тут сотню років. Вони мають простояти ще сотню років, але їхній господар ще має знайтись.

Сіре, схоже на страх, щось забобонне, тихе й сиве, щось незвичайно беручке обхопило мені серце, щось невизначено застигле, як цей хмарний день, як цей вітер, що розвіює на мені одежу, бо я стою завмерлий і зніяковілий; сиве щось, як безсилля, забобонне, хоч я найменше вірю забобонам; сіре листя падає мені в ноги; я виструнчений і закляклий, в мені все стогне, вітер кошлатить моє негусте волосся; стоїть переді мною обмитий жовтою музикою будинок, половину його віконниць зачинено, хвіртка розчахнута, від неї тягнеться стежка, потоптано учнями газони пообіч стежки, на них висіялася трава. Я зводжу голову, бо те, що я побачив... так, дивні бувають у житті випадковості, дивні збіги, весь цей світ дивний; там, у дворі, перед входом, на ґанку стоїть невеличка постать, обперта об чорну парасолю. Ноги взуті в калоші, білу бороду виставлено вперед, на голові темний старий капелюх. Коло ґанку — саморобний візок, на ньому щось доверху накладено і запнуто рядном: сивий ворон прилетів на цей ґанок і спинився; в мене немає в грудях повітря, а він стоїть собі і спокійно розмовляє з грубим чоловіком у формі цивільного льотчика. Я впізнав і ворона, і цивільного льотчика — це й є той родич, котрий ніс нещодавно зі мною труну (набрякле вухо і шматок шиї, профіль, котрий приснився мені навіть учора); так, я був зайвий біля цього дому —треба мені вертатися назад. У свою кімнату, до своєї гітари, наладнати її нарешті і заглушити розмову про кріликів, яку й досі ведуть хазяї хати, в якій я мешкаю. Мені треба заспівати і забути про всі свої забаганки, вони сміху варті, адже все, що є — те є, наладнований порядок речей, — це як наладнована гітара. Адже немає нічого дурнішого, як блукати вулицями і сподіватися зустріти собі цікавих знайомих; їх я й матиму, але в звичайнісінький спосіб — треба вжитись у життя цього міста.

7.

— Агов! — гукає до мене чолов'яга у формі цивільного льотчика. — Заходьте, не минайте!

Ну от: золота приключка здійснити те, що намислив. Але я, як завжди, запізнююся. Дідок, побачивши мене, запоспішав, сплюнув на долоні і взявся до свого візка. Покотився разом з візком мені назустріч, і я постояв коло хвіртки, щоб він виїхав. Зирнув на мене чорними своїми, трохи хижими оченятами, і я вловив у них глум і прикрість. Еге ж, він уже знає й мене, але я йому смішний і прикрий, я йому непотрібний. Він не зволив, навіть, привітатися, розвернувся з ущерть набитим отими книгами візком та й подався геть.

Я зайшов у хвіртку. Не хотів дивитися вслід тому візку і впряженому в нього ворону. Бо ворони, впряжені у візки, мені нецікаві. Хай вони собі котяться порожніми шосівками і хай ховають у своїх возиках хоч би й золото.

— А я вас побачив зразу, — весело каже чоловік у формі цивільного льотчика й підморгує. — Ходімо вип'ємо. За упокій цьоці. Продав тут таке барахло!

Він сміється, аж труситься все його велике, вгодоване тіло. І я відчуваю, що стаю покірливий і благий. Так, я піду пити з цим чолов'ягою за упокій його "цьоці". Я програв сьогоднішній день і мені аж ніяк не хочеться повертатися до своєї розладнаної гітари.

Заходжу в дім. Нещодавно він був ущерть набитий людьми. В середині й досі смак смерті. Всі речі, стільці, стіл і, навіть, шафа, як сироти. Сиротою — скатірка, котра звисла одним краєм до підлоги. І вже зовсім осиротілі стелажі, ще годину тому повні книжок. Я підходжу до них: до мене вилітає кілька метеликів молі. Я відсахуюся. Коло порога стоїть чолов'яга у формі цивільного льотчика й регочеться.

— Скільки я тому старому продав молі! — каже він. — Пуда з два.

Я вертаюся додому захмелений. Здається, я знайшов собі в цьому місті першого приятеля, хоч, може, й не того, кого хотів. Вітер дме десь високо над головою, а тут, де я йду, тихо. Зовсім тихо, і я наче огороджений невидимою стіною. Я йду, злегка похитуючись, — в мені палає темний, як гайвороння серед неба, вогонь. Те гайвороння серед неба кричить. Його багато. Воно метушиться й міниться. Наче в калейдоскопі. Його потреби і його болі недоступні мені. Там, де воно літає, розгульний вітер, і йому треба боротися з тим вітром. Я ж іду в затишку. Оточений зусібіч прозорою стіною, котра рухається разом зі мною. Ми повільно йдемо через порожній парк, я і ця стіна. Знову хочу подивитися на ту сіру рибу в долині, що має ряхтіти лускою, як змій. Я хочу відчути на обличчі свіжий подих весняного вітру. Бо він очищувальний, він молодий, я теж під цим сонцем молодий, і вже, здається, не боюся самотності. Бачу себе там, наприкінці алеї, над урвищем, високого й худого і в темній одежі. Вітер розмаює її, і я наче середньовічний співак, котрий вийшов із бандурою на могилу. Йому стеляться перед очі чудові краєвиди, він на тій могилі сам, і від того, що все це є, що над головою небо й сонце, що кричить гайвороння, що дзвенять жайворонки, свистять байбаки, мостить на голому гіллі гніздо ремез —від усього цього йому плакати й сміятися хочеться. І його пальці тягнуться до струн, вони тремтять, такі голодні й пожадні, горло пересихає від доспілої вже в грудях пісні — він співає. Співає для себе, а мо' й для всього цього: землі, птахів і людей, котрих, може, й не видно навкруги, але котрі живуть і дихають. І кожній бадилині, і кожному подихові вітру. їх, як тої трави, і вони стеляться хвильми у безмежному просторі.

(Продовження на наступній сторінці)