Стояв у тролейбусі біля якоїсь дівчини й тільки зараз її помітив: ніжний тонкий профіль, тоненька рука — вони цікаво одне з одним ззирнулися. Десь зустрічав уже цю дівчину, але роздумувати було ніколи — під’їжджали до вокзалу. Він зіскочив з тролейбуса і раптом згадав: це ж та сама дівчина, яка вразила колись його, як ще повернувся з армії.
Зайшов на вокзал і вдихнув застояного вокзального повітря — всі вокзали пахнуть однаково. На лавках сиділи люди: сонні, зморені, біля кас вилаштувалися черги. Він став до довідкової каси — звісна річ, поїзд, на який збирався сісти, був прохідний. Треба прийти за кілька годин; ні, зараз наплив невеликий. З полегшенням покинув приміщення і вже тут, на привокзальному майдані, йому знову стало незатишно й самотньо. Дощ, правда, перестав, але над головою висіла сіра площина неба. Йому раптом подумалось: як добре не мати турбот. У такі дні, коли мокро в черевиках, коли на тобі набубнявілий плащ і волога їсть плечі, коли в тебе є півдня вільного часу, яка то розкіш сидіти в теплій квартирі, вмикнути транзистора й віддатися музиці, що бадьорить і викликає тиху радість. Тоді можна думати тільки про приємне, відчути віщу красу спокою, тоді легко знайти приємне і в негоді, а серце в грудях звеселіє, бо піддається музиці, яка сочиться з транзистора, тоді можна побажати, щоб продовжився той настрій, а мить оця спинилась. Перед очима буде вікно, і погляд тонутиме в мережі гілля, вже налитого соком, — адже воно тільки й чекає ясної зміни, щоби небо очистилося й повищало, щоб воно розчахнуло брами, розвіявши хмари, і хай у ті брами потече голубе й золоте, голубе й червоне, воскресивши світлі барви землі. Він теж, як ці самі дерева, він теж налитий соком і повен чекання, а всі прикрості й негоди — це щось незначне й перехідне. І йому раптом уперше за сьогодні стало радісно, що покине ці вулиці й вузький світець, в якому живе, що той поїзд, який йому цілий день мариться, — це тільки маленька втеча і спроба знайти собі свято, що всі в тому поїзді тільки й сіли в нього, щоб утекти з будня, який їсть і з’їдає, який ніби це сіре небо, або ж мокрий плащ, котрий чавить на плечі. "Мені б чогось такого, подумав він, дивлячись, як у кінці вулиці з’явився тролейбус, — що б мене піднесло, мені б такої дівчини, яка двічі вже зустрілася за ці півроку, мені б…
Він ускочив у тролейбуса і натрапив на сварку. Контролери зловили зайця, а той не хотів платити штрафа й люто огризався.
8
Повільно ступав під парканами, вибираючи сухіші місця, в черевиках і без того було вогко. Паркани пахли цвіллю і це нагадувало йому щось із дитинства. Подумав, що ходить цим шляхом уже давно, а в ці півроку, коли вдома, й зачасто. Все відбувається за наперед установленим ритуалом: перші пристрасті й радість після повернення вже минули. Часом у погоду гіршу вони йшли зі Свєтою в кіно, супроводжені приязним поглядом її матері, тобто Сіроводихою; неприємне в цій ситуації було тільки те, що дивилася та нього не просто, а вивчаючи, з прижмурцем. Ніби гіпнотизувала поглядом, і поки Юрко був у їхньому домі, відчував, що той погляд невідривно причеплений до нього. Коли ж зустрічався з Сіроводихою очима, вона незмінно всміхалася й ніби підбадьорювала. Хлопця постійно мучило передчуття, ніби стара чогось од нього вимагає, до чогось спонукає, понуджує, наче він зобов’язаний промовити слова, без яких його стосунки зі Свєтою без значення. Але він тих слів не проказував, отож щоразу, як тільки вони покидали зі Свєтою її дім, він помічав в очах старої легке розчарування, а може, й осуд.
Свєта була дівчина звичайна. Оповідала йому про роботу, про ті невеликі й малоцікаві пристрасті, які там траплялися, про в’язання й шиття, чим захоплювалася, про речі, які бачила в тому чи в тому магазині і які її захопили; про життя ж домашнє воліла мовчати. Свого часу вступила на вечірній відділ політехнічого інституту, провчилася рік, але екзаменів здати не змогла, й інститут той без жалю покинула. Ще дівчина любила розповідати про їхнього кота, а більше про домашнього песика Локшу і про перипетії співжиття цих милих тваринок — тоді голос Свєтин звучав весело й мило дзвенів. Вона дружила з Мариною Карташевською, і вони часто зустрічалися, бо обоє любили в’язання та шитво. Свєта зі сміхом розповідала про Марининих обох женихів і про те, що та вибрала таки Віталія Коржа, при цьому її голос чомусь тремтів; а що розказала йому цю історію не раз, він подумав, що Свєта вкладає в неї якийсь глибший зміст, можливо, спонукає і його до рішучіших дій. Вона ж Коржа чомусь не любила, а давала перевагу Андрієві, якого не хотіла Маринина мати: її мати супроти Юрка нічого не мала. "Ти їй подобаєшся", — казала вона Юркові вже не один раз, і він до цього звик також. Зрештою, йому було зі Свєтою затишно, вона дівчина тиха й спокійна, але десь у глибині душі він відчував, що з нею йому трохи й нудно. Ніколи не спалахував до неї гарячим почуттям і навіть коли вони цілувалися, дібравшись у безлюдні місця (для цього треба було перейти пішохідний міст, що вів через Тетерів із парку у Варваровий сад), він відчував тільки приємне збудження, а не вогонь. І все-таки його до неї вабило, та й надто довгі й усталені були їхні стосунки — не мав жодної причини їх переривати…
Знову посипався дощ, наче пересіювався крізь дрібне сито. Вулицею повзла інвалідська машина, перевалюючись із калюжі в калюжу. Юрко знав і того інваліда, що сидів у машині: з червоним обличчям і без обох ніг. Він, той інвалід, любив чарку, а випивши, чудно хитався на протезах і плакав. Отак ішов по вулиці не бачачи світу, і сльози струмками стікали по його червоному обличчі. Юркові здалося, що він чує той плач і зараз: плач інваліда та його машини, яка невпевнено похитується між калюж… Але він помилився: машина наблизилась, а обличчя в інваліда було спокійне. Тліла між уст його цигарка, а вуста ніби й усміхались.
Юрко відчинив знайому хвіртку, до нього вискочив із буди собака, але впізнав і замахав хвостом, чекаючи, як завжди, подачки. Юрко витяг з кишені кілька круглячків печива, собака почав пожадно вихоплювати їх із наставленої долоні.
Відчинила Свєта. Як завжди, тихо зойкнула, ніби не сподівалася на його прихід, і на щоках у неї зацвіли рум’янці.
— Я така рада, що ти прийшов, — шепнула вона. — Заходь, будь ласка.
Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.
— Ша, — засміялася тихенько Свєта. — Мати вдома…
Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.
— Зовсім промок, — турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. — Зараз вип’єш гарячого чаю.
— Я на хвилинку, — мовив він, струшуючи з капелюха краплі.
— Погода не позаздриш, — сказала добродушно Сіроводиха. — Ти що, сьогодні не на роботі?
Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання — оце "дещо" він, звичайно, вигадав.
— Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?
— Ясна річ, відчинено, — сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.
— Щось привезли, — звістив Юрко. — Машина стояла і люди зібрались…
— А не помітив що? — зацікавлено спитала стара.
— По-моєму, копчену рибу, — збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.
— Ставриду? — перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.
— Здається, мойву.
— Доведеться піти, — мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. — Ви тут погомоніть…
— Ти це куди? — вскочила з сінець Свєта.
— Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.
— Не знаю я, що там привезли, — засміявся Юрко. — Це мені тільки так здалося.
— Все одно, подивитися тра..
Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.
— Хочеться тобі в дощ іти? — сказала для годиться Свєта.
— Все одно, засиділась у хаті, — відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.
— Ви тут погомоніть, — сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.
Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала.
— Вимкни чайника, — сказав він, — мені й справді ніколи.
9
Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.
— Це він ревнує, — сказала задоволено. — Правда, розумний песик?
— А чи не виставила б ти його за двері? — спитав Юрко.
— В таку негоду? — обурено перепитала Свєта. — Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні…
— Теж через негоду?
(Продовження на наступній сторінці)