— Еге ж, казав. Інженером хочеш стать. А що теперички ті інженери? Роботи по вуха; он у нас був інженер — бігає, висолопивши язика, а платять йому, що й собака не оближеться. Пішов би туди, де я робила, я і слово за тебе замовила б, чоловіків там не багато, зате платять їм, куди тому інженеру…
Відступилася з порогу, пропускаючи сина, і говорила своє ще й тоді, коли вже він у плаща й кепелюха вбрався.
— Я тобі лиха не зичу, але теперички таке життя, що треба вміти крутитися. Твій батько теж такий розумний, як ти…
— І брат, — блиснув зубами Юрко. — А це тому, мамо, що яблуко від яблуні далеко не котиться.
— У мене ви не пішли, — сказала мати. — Я що — баба, а баба живе так, як їй виходить. Думала; хай буде чудний, то й мені спокійніше, а він не чудний, а темний.
— То ти не з любові за батька пішла? — засміявся Юрко.
— Ну, це вже не тобі казать, — сказала мати й підтисла вуста. Її очі, навпаки, полагіднішали і з них хлюпнуло на сина теплом — Так же мені не хочеться, щоб ти їхав…
— Взялася з тією поїздкою, — сказав Юрко. — Чи ж я її вигадав: посилають мене… І що це за проблема така: тепер люди тільки й їздять…
— Хай собі їздять, — відвела очі мати. — А я після тієї армії хочу, щоб ти на очах був.
3
Знав, що мати його любить. Воліла б, щоб з їхньої хати пішов ліпше Віктор, бо Віктор був з матір’ю різкий і непоступливий: надто гостро постала супроти його одруження. Надія ж уже при надії, як терпко пожартував батько, і мати з тим уже примирилась. З’їдало її інше: після того, як Віктор приведе сюди ланку, Юркові з родиною місця не буде. Про це вони не раз і не десять балакали з батьком; навіть засинаючи, Юрко чув їхнє бубоніння: мати говорити на цю тему не втомлювалась. Квартира в них була така: кімнатки, де спали брати й батьки, вели в кухню, звідси двері виходили в сінці, де стояла газова плита. Батьківську кімнатку, як меншу, планували віддати Віктору й Надії, старі мали переселитися до Юрка. Ясна річ, що Юркові приводити сюди жінку не випадало, і вже сама думка, що Юрко колись піде з дому, виводила матір із рівноваги.
Ішов по вулиці, по якій ганяв, посвистуючи в голому гіллі, вологий вітер, і не бажав думати про ці самоїдські проблеми. Калюжі мружилися, коли навійло налітав на них; дощ уже перестав, але повітря було обважніле. В долинці, де росли старі тополі, стояла вода од розлитої ріки, і тополі покірно й терпляче мокли — на стовбури поначіплювалося річкове зілля й огудиння після повені.
Туди, в долинку, котився струмок, гортанно плюскотів, котячи рябу, брудну течійку. Двоє дітей, одне Шіллерове, а друге Семенюкове, спускали в того струмка кораблики, які стрімко неслися донизу. Допливти до води широкої, однак, їм не вдавалося: перекидалися, і їх одразу ж покривала і мочила вода. Діти кричали й бігли їх визволяти, але, змочені й розклеєні, кораблики безживно провисали в їхніх руках.
Волога проникала крізь плащ, і Юрко подумав, що в цей час ліпше йому було б у лабораторії, де робота його все-таки захоплювала, і хоч влаштувався поки що учнем, однак стежити за маніпуляціями лаборанток йому завжди було цікаво. Працювало їх там двоє: одна літня, а друга молодша. Молодша і роботи часто зникала: в неї хворіли діти, тоді він виконував її обов’язки і вже майже освоївся з ними. Саме тому його й посилали в це відрядження: жінки для того не годилися — старша от-от готувалася вийти на пенсію, в неї був підвищений тиск і хворе серце, а молодша розривалася між домом і роботою.
Юрко ішов, обходячи рясні калюжі й думав, що день сьогодні почався невдало. Завжди його в такі дні охоплювала тринога, невдоволення; відтак ціпенів, як ці голі дерева, — йому аж подих закладало. Попереду тяглася дорога, якою ходив безліч разів, — в’язала його дім з роботою і містом. У хвилі, коли на нього напливало таке почуття, зупинявся (ось і зараз став, ніби на ріку дивлячись), міцно стулював повіки і відчував себе стовпом, якому вік тут стояти. Плащ гнітив плечі, вологий вітер пружно обвівав обличчя, а коли розплющив очі, світ кидавсь у вічі — сумирний і знайомий. Думав, що завтра йому доведеться товктись у незнайомому місті, що в тому листі він конечно почне тужити, як тужив завжди, коли покидав оцей знайомий світець; чи не про це думала й мати, нутром відчуваючи, що і йому не хочеться нікуди їхати. Адже буде йому самотньо й порожньо, хоч чекають його клопоти і справи, — щось таке потрібне, але малоцікаве для всіх. А може, це ліпше, що він таки кудись поїде, вирветься з цього кола, де немало своїх турбот, і хай простелиться перед ним вабна й незнайома дорога "Живе є живе, — подумав він, — а всі вибаганки, хай вони летять під три чорти!"
4
Він здригнувся. На вступі до п’ятого номера стояв грубий чолов’яга з буряковим обличчям, у куфайці й кирзових чоботях, у роті в нього цвіла цигарка, очі дивилися з вузьких щілин, а голову приплющувала сіра козирчаста кепка.
— Вже й здороватися не хочеш? — спитав Ромка прохрипло. — А я мо’ тут спеціяльно став, щоб тебе перестріть.
Розтулив широчезного, як верша, рота й зареготав безгучно, власне, вихекнув із шипінням повітря; диво було в тому, що цигарка при цьому не випала — приклеїлася до губи.
Цієї зустрічі Юркові хотілося найменше. "Чорт його виніс", — стрельнув очима, ніби шукав, куди б дременути.
— На роботу біжу, — сказав похапцем — Запізнююся…
— Спішиш, бо мені борг не віддав, — сказав чоловік і знову широко розтулив "вершу".
— Чого ти так кажеш? — злякано озирнувся Юрко, Ромка говорив надто голосно, їх міг би почути хтось із сусідів. Але навколо було порожньо.
— Кажу отак, — вже серйозно мовив чолов’яга, — бо сам знаєш: не люблю, коли мені боргів не віддають. Ходи, побалакаємо…
— Спішу я, — сказав Юрко, — і не забув про борг. Ще цього місяця віддам…
— А я хіба кажу, що не віддаси? — мовив Ромка і посмоктав цигарку, яка вже й не диміла — Ще такого не було, щоб мені боргів не віддавали. Ходи, поговоримо…
Повернувся й пішов у двір, грубий, але випростаний. Ступав, коливаючись, і Юрко поплівся слідцем, хоч добре знав, що ліпше було б тієї розмови зараз не вести.
— На роботу спішу, — сказав він жалібно у спину чолов’язі, але той і шиєю не рухнув.
Піднялися на дерев’яного ґаночка, й у вічі Юркові дихнуло несвіжим духом Кімната, в яку ввійшли, була маленька, занехаяна, постіль брудна, неприбрана, а на столі темніла сковорода з незастиглим жиром і жовтими плямками від яєчні.
— Сідай, — кинув Ромка, бухаючись на стільця, який під ним аж затріщав, цигарки в його роті вже не було. — Сам знаєш, не люблю я про такі вещі на вулиці говорить. Скільки зараз можеш дати?
— В мене тільки два карбованці.
— Давай, — похапцем проговорив чолов’яга. — Але ці два рублі даси так. За проценти.
Він знову розтулив рота й безгучно зареготав.
Юрко хотів вирватися звідси якнайшвидше. Вихопив гаманця і поклав гроші.
— Віддам тобі борг, — сказав. — У першу ж получку.
— А матері що скажеш? — звузив очі чолов’яга — Що, мовляв, Ромка в шахи тебе обіграв? Що, мовляв, Ромка в шахи на гроші грає, а тебе, бідолаху, обмахлярив? Чуй, давай-но партійку! Може, й відіграєшся…
— Ніколи мені, — тонко сказав Юрко, задихатися починав у цій берлозі. — Та й не виграю у тебе.
— Зневірився? Да, брат, я сильно граю. Скажи, махлярив я у грі?
— Ні, — мовив Юрко. — Ми грали чесно.
— По умові грав з тобою? На гроші?
— По умові, — видихнув хлопець.
— Ну, то старайся про гроші. Або ж відіграйся. Виграй у мене — і чорт з тобою!
— Ніколи мені грати — на роботу спішу.
— Затявся зі своєю роботою, — зморщився Ромка. — Не виздихають вони, коли на годинку припізнишся. Давай, партійку!.. Ну, не на гроші…
— Не можу я.
— Тоді давай так, — Ромчине червоне лице стало хитре. — Коли програєш, то не на гроші, а виграєш, піде за борг?
Юрко завагався: ця бестія знову втягала його в свої сітки. Так воно сталося й спочатку: вони грали не на гроші, а ніби для розваги: Ромка Юркові більше програвав. Тоді хлопець і попався: жодного разу на гроші він не виграв і тепер був винен п’ятдесят карбованців.
— Ні, — сказав твердо. — Зараз зі спізненнями круто. Хіба не знаєш? Вони з годинниками на прохідній стоять.
— Звідки мені знать? — ліниво мовив Ромка, — я інвалід…
— То я пішов, — Юрко порвався до дверей: увіч хотів звідси вирватись.
— Нє, стривай. Ми ще не поговорили.
— Про що нам говорити?
— Як про що? Про борг… Мені вже не терпиться. Получка в тебе коли?
— Сімнадцятого.
— Значить сімнадцятого й віддаси. Ані на день пізніше! Знаєш, я жартувать не люблю.
Юрко знав і це. Вряди-годи когось із хлопців околиці сильно били: ходили з чорними від синяків обличчями.
— Отож затям, лапочка: сімнадцятого. А коли хоч комусь писнеш…
— Знаю, — понуро сказав Юрко.
(Продовження на наступній сторінці)