— Бог з ними, з письменниками та брехунами, — сказав. — Я вам привіз ліки й трохи одежі.
— О Стасику! — щасливо сказала тітка Людя. — В мене зовсім повиходили ліки, навіть валер’янки нема. А без валер’янки я жити не можу. Все привіз, що просила?
— Все! — відповів Станіслав, удихаючи застояний дух кімнати, між якого виразно чути було валер’янку. — А ще оце! — він простяг пакунка.
— Що тут? — хитренько спитала тітка Людя. — Може, халат?
— Точно, — мовив Станіслав. — Халат і нові капці.
— Ти розумничок, Стасику, — зворушено сказала тітка й поспішливо розгорнула пакунка: халат був тієї ж барви, що й цей, котрий на ній, а капці хутряні, тільки нові, тобто без відклеєних підошов і зваляного хутра, а з хутром пухнастим та блискучим. Тітка охнула і притисла те добро до грудей.
— Знаєш, що в тебе попрошу, хлопчику, — все ще зворушено сказала тітка. — Вийди на дві хвилині, перевдягнуся, скину оце старе шмаття, і ми з тобою продовжимо розмову. Стільки мені є тобі сказати!
— Вийду в сад перекурю, — сказав Станіслав.
— А знаєш, що й наша Настя потайки курить? — цвірінькнула тітка Людя. — Це так вульгарно, коли жінка курить. А Манька потай цмулить, от! — вона зробила круглі очка.
— Потім мені розкажете, — мовив Станіслав, він радий був вирватися з цієї кімнати, де вже й повітря йому бракувало.
— Ти б теж кинув курити, — кинула йому в спину тітка Людя. — Це ж так вредно для здоровля, а здоровля втратиш — не повернеш!
— Знаю, тьотю, — сказав він. — Але в кожного є свій ґандж.
В саду повітря було парке. На небі знову з’явилися хмари, а на півночі синіло понуро й важко загрозливе накописько. Сонце палило, ніби стьобало по обличчі пекучими струменями, пропікаючи теніску. Волога швидко випаровувалась, і трималася в затінках притемненими кучмами. Запалив люльку, сівши на лавку, і раптом побачив у сусідньому городі жінку, що прополювала чи осипала картоплю, була вона в старому синьому в квіточку платті й боса. Вразився з досконалих форм її тіла і з невимушеної грації при такій простій роботі. До неї стежкою бігло дитя — дівчинка з великими бантами, нарвало десь букетика й хотіло показати матері. Тож мати розігнулася, підвела граційно руку, втерши затиллям долоні з лоба піт, і щось сказала, сміючись. Дівчинка перестала бігти, зупинилася й пішла помаленьку, в руці в неї цвів букетик, якого несла, мов смолоскипа. І на Станіслава знову повіяло потужною хвилею ненаписаної музики, що, мов ріка, витік якої губивсь у його юності, в тому нещасливому коханні, в ідеї-фікс неіснуючої та існуючої водночас жінки, живої й неживої, живої в неіснуючому і цілком померлої в існуючому. І от треба було, щоб трапилося це чудо, — живий образ його колишнього кохання в особі Леонідиної племінниці, яка, до речі, знає його, власне, знає, хто він такий, але яка відстоїть ще далі, аніж натуральна Леоніда, бо між ним і нею не тільки ця душна, волога, з важким повітрям блакитна стіна, а й стіна друга: вікова, і стіна третя: жінка заміжня, має дитину, чоловіка, клопоти, роботу, навіть цей город, який сама обробляє. Ні, він повинен узяти себе в руки і слиняво не розкисати, але чому, чому так стогне його душа?
Здається, жінка відчула його погляд, хоч сидів захований у затінку саду, бо обернулася раптом і пильно подивилась у його бік, і на обличчі її війнула усмішка Беатріче, усмішка, яка посилається незнайомому, значно старшому чоловікові лише раз — і то з милосердя, а може, із самовтіхи, що він, отой небожитель, звернув на неї увагу і не милостиву, а захоплену, — погляд пошанувачки, який він так добре знає та відчуває непомильно. І знову в його душі зринула музика, все та сама, повторюючи музичні фрази, що лунали в початках її, і прирощуючи до них нове гілля та листя. Дівчинка наближалася до матері, і та повернула обличчя вже до неї, взяла букета й поцілувала малу десь між банти. І знову відчулася волога, з важким повітрям блакитна стіна, і всі інші стіни; Станіслав звівся, витрусив попіл з люльки й пішов назад у дім, де на нього чекала тітка Людя зі своїми скаргами та прореченнями. Незвідь од чого йому стало печально й радісно водночас, бо відчував себе сентиментальним бевдзем і не міг дати собі в тому ради…
Тітка Людя сиділа на тому самому ослінчику і в тій-таки позі, тільки цвів на ній новий халат, що точно повторював халат старий, — той був недбало кинутий на ліжко до іншої одежі, а на ногах у неї пухатіли нові капці — де ділися старі, не було видно.
Станіслав присів навпроти тітки, і з неї відразу ж посипалося тонке цвіркання.
— Ох, Стасику, така я бульна, не уявляєш, яка я бульна, в мене кожен сантиметрик тіла болить і ниє. А думаєш, є в цьому домі, хто б мені поспівчував? Бронька каже, що я придурююсь, а Вірка заявила, нє, ти послухай, що вона заявила! "Ти, — каже, — всіх нас переживеш!" А коли довідалися, що приїдеш, і я теж захотіла на вокзал, щоб тебе стріти, то вони не хотіли викликати таксі, бо хто, мовляв, за таксі платитиме? І тіки коли сказала: заплачу сама, Вірка пішла до сусідів і викликала телефоном таксі. Олька, та прямо сказала: "А чого лізти на того вокзала тобі? Сиди вдома, ми його привезем, ніде не дінеться!" Нє, ти чув таке? Вони тебе зустрінуть, будуть сюди везти на таксі, а мені сиди вдома! Які егоїсти, які егоїсти! Часом прошу: викличіть таксі — хочу в церкву, думаєш, хоч раз послухалися. "Це не таке, — сказала та куряща, — без чого не обійтися! Маєш кімнату, то й молися, скільки влізе, може, каже, менш в’їдлива будеш". Це я, бач, в’їдлива, — її голосочок забринів. — А питуща розреготалась, як та простигосподи, тьху! А тут хіба добре помолишся, коли в мене тільки ця маленька іконочка є.
Іконка висіла на стіні, голубенька, мальована на дошці, на ній було зображено святого Леоніда.
— А чому у вас Леонід? — спитав Станіслав.
— Такий мені попався. А попався, значить, Бог його мені у захист послав, — мовила тітка Людя. — Чи ж я його вибирала?
— Може б, я вам якусь ікону привіз? — спитав Станіслав. — Тепер вони продаються.
— Скільки стоять? — спитала з інтересом тітка Людя.
— Скільки не коштують, але коли вам треба…
— Ні, — сказала, подумавши, тітка. — Хай буде цей. Бо святий, як і чоловік, один має буть у порядної людини, а в кого більше, це вже роз-пус-та! — вона наголосила на останньому слові. — Він мені наравиться. Ти й так на нас забагато тратишся.
— Трачуся, бо є з чого, — мовив Станіслав. — Потреби в мене малі, родини не маю, отож приємно вам догодити.
— А вони, думаєш, цінять? — підвищила раптом голос тітка Людя. — Такі зажерливі стали, скупі, немилосердні, сварливі. Бога не знають, все їм мало, все пельку собі не можуть набити. Одна курить, друга цмулить, третя цукерки пожирає тоннами, четверта — тістечка і торти тихцем наминає, п’ята мамризю ваксує, аж крапає, шоста з романами вилежується. Ти чув, що Вірка хотіла за якогось чудопадла вийти? — гостро спитала тітка Людя. — Нє, тепер скрізь розпуста, і я вірю, що світ цей до загибелі йде. Про Бога всі забули, з церкви святої насміхаються, каяття не відають, тьху, тьху, тьху! Пекло їх усіх пожере! Кипітимуть у смолі, ще й у великому казані.
Вона аж розчервонілася, тітка Людя, лагідні очка стали колючі й палючі, аж іскри сипались, губки гнівно кривилися, і вся вона аж тремтіла з обурення та ненависті.
— Не судіть, тьотю, бо судимі будете! — м’яко, з усмішкою сказав Станіслав.
— Та як не судити, коли навколо таке робиться! Милосердя до кволого та хворого нема, одна одну загризти ладна, одна одній заздростить; знаєш, — вона притишила голос, — у нас часом до бійок доходить. Побачив би, що тоді тут робиться, коли одна одну тусає й лупить. А я така бульна, Стасику, — її очка знову погасли, і в них забриніли сльози, — така бульна, і ніхто мені доброго і співчутливого слова не скаже, ніхто мене, нещасну, й цукерочкою не вгостить — закриються ото по кімнатах і тихцем там кожна чвакає. А я теж жива душа! Вийти з дому, щоб себе чимось побалувати, не можу. Отак я, бідолашненька, й живу. Кожен сантиметрик тільця мого плаче, і болить, і стогне, а вони з мене ще й сміються. Я не придурююся, Стасику, я справді дуже бульна!
І вона раптом заплакала, по-дитячому втираючи очі обома ручками.
— Заспокойтесь, тьотю, — тепло сказав він.
— Ну все! Вибач! Просто в мене нікому розказати, що на душі накипілось. Отак виказати, викинути з себе, бо воно пече, — тітка всміхнулася крізь сльози, і очка її знову лагідно засвітились. — А вони проти мене тобі нічого не наговорили? — спитала раптом насторожено.
— Що проти вас можна наговорити, тьотю? — спитав Станіслав.
— Ну да, я для них як порожнє місце, — гірко сказала тітка Людя. — Є я чи нема, кого це обходить? Бачиш, у мене знову нога поламана! — Підняла хвору ногу, взуту в новенького капчика. — Наговорила тобі, наплакалася, чи ж воно тобі цікаве?
— Мені цікаве все, що стосується цього дому, — сказав Станіслав.
— У тебе життя своє, — зазначила протягло тітка. — А ми всі ступаємо вниз. Туди! — Вона ткнула пальцем у підлогу, на якій стояли її ніжки в нових капчиках.
(Продовження на наступній сторінці)