— Такий щедрий, бо ніхто на голові не сидить. І не ґдирає, і не гризе тебе. І твоїх копійок не рахує. А женишся, лавочка закриється. Ольга знає, що каже. Вона дурна-дурна, але як лисиця хитрюща. Злобна, як тхоряка. Пече їй, що всім ото годиш, не тільки їй. Згодна, щоб і сам не гам, і другому не дам. Ти з нею щирий не будь, бо то зміюка!
Виторохкотіла все і церемонно підтисла губки. Бантиком!
— Я вас усіх однаково люблю, — тепло сказав Станіслав. — Таких, як ви є. І подарунки мені вам привозити приємно. І коли б я женився, то цього звичаю не одмінив би.
— Гадаєш? — подивилася на нього тітка Олена. — Ще й як одмінив би. Не зразу, звісно, бо жінка не зразу б і на шию тобі сіла. Найбільше бійся улесливих, Стасику, — то хижачки. Чим більше стелиться, тим більш отрути в писку. Таку бери, що нічого з себе не корчить. Бо та, що корчить, і тебе скоро скорчить. А та, що носа дере, в підстілку тебе оберне. Бо ти мнякий, ноги об тебе витирать буде. А знаєш, що я часом думаю? Це добре, що ти не женишся. І не через подарунки. Це діло таке. Є вони — добре, нема — обійдеться. А тому, Стасику, що ти велика людина!
Знову замовкла, виструнчилася і церемонно підтисла губки.
— А як велика людина, то й родини не повинна мати? — здивувався Станіслав; зрештою, йому була цікава ця розмова.
— Може, я щось дурне скажу, Стасику, — торохтіла тітка. — Але великій людині не можна в малому колотиться. Великі люди, як би сказати, з печаткою на лобі. А це значить — приречені. Це мені ще колись мій Костя казав. Через це в нас не було з ним дитини. Коли б його не вбили на тій клятій війні! Він би був не менш знаменитий, як ти. Ну не зараз, звісно, пізніше.
Тітка проказала це гордо, і Станіслав раптом гостро зацікавився, раніше тітка Олена не заводила про такі речі мови. Більше, про того її Костю він нічогісінько не відав. Ну, був чоловік, одружився з його тіткою, прожили вони кілька років, потім його забрали до війська і вбили. От і все! А виявляється, то була цікава душа!
— Заінтригували мене, тьотю, — сказав Станіслав. — І він мав стосунок до мистецтва?
— Він був поет, — гордо сказала тітка. — Але режимові служити не бажав. Режим розбійників, казав. Ніколи віршів не друкував і нікому не показував. "Я поет, — казав, — із башти слонової кості".
— І вони збереглися, ті вірші? — ще більш зачудовано запитав Станіслав.
— Того й кажу, щоб не женився, — в тітчиних очах постали сльози. — Жінки таких речей не розуміють. А коли кажуть: розуміють — не вір. Їм тільки шмаття і грашки в голові. Щоб повикаблучуватися перед чоловіком. Ми з Настею їх спалили.
— Спалили? — неймовірно спитав Станіслав. — Але ж навіщо?
— Ну да, — спокійно озвалася тітка. — Час такий був. Пам’ятаєш, Марія після війни повернулася. Із заслання. А тоді її знову хапнули. Ну, ми й злякалися і спалили. Все життя про це жалію, але що з воза впало, те пропало.
Знову завмерла, як ідол, і підтисла бантиком губи.
— Дивовижні речі! — видихнув Станіслав. — Бідний Костя! До речі, яке в нього було прізвище?
— Прізвище мало б значення, коли б ми ті вірші зберегли, — рівно й спокійно, не торохкочучи, сказала тітка Олена. — Може, й справді там було щось таке. Велике, чи що — жінки таких речей не тямлять, або вдають, що тямлять. Казав мені: хоче не просто бути віршописом, а великим поетом, як Байрон чи Петрарка. Що мине час, казав, і люди отямляться з того дикого одуру. Тоді й настане його пора, казав. Ось чому кажу, щоб ти не женився. І признаю, Олька має рацію: не треба нас балувати, бо злі ми і заздрісні люденята.
— Але чому вирішили розповісти мені про це тепер?
— Вже люди від одуру прокидаються, — сказала тітка. — А я не вірила Кості, що колись станеться так. Думала: така сила, така потуга, німців розтрощили, що їх спинить? Батогом обуха не переб’єш, думала. А ще мені пекло, що ми нечесні перед тобою. Бо не все про нас знаєш. Недобрі ми, Стасику, не уявляєш, які недобрі!.. Вибач, що наговорила таке.
Встала, забрала з ліжка пакунка і безшумно попливла до дверей. Озирнулась, і її обличчя освітилося сумною і гарною всмішкою.
— Вразила тебе?
— Вразили, тьотю, — чесно признався він.
— Шкода, але мусила тобі це розказати.
— Дякую, тьотю!
— За що?
— За те, що ви є. Такі, не інакші…
— Ти ідеаліст, — смикнула вона плечем. — І життя, на щастя, мало тебе вчило… До речі, до тітки Люді зайди сам. Вона, бідолашка, знову зламала ногу, і під сходи їй важко дертися.
— А як дісталася на вокзал?
— Замовляли заради неї таксі, — смикнула плечем тітка Олена. Оте смикання плечем теж була особлива риса, її сестра-близнючка так не робила. Помилявся Станіслав і щодо її простацтва.
(Продовження на наступній сторінці)